Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Лист від офіцера

Іван Франко

Одного такого четверга вже гості були зібрані, панни при них, я сама була в кухні, поралась. Звичайно, коли гості приходили, панни стрічали їх у кухні і старалися так заступати, щоб жаден із них не міг мені придивитися. Ще й штуркне мене одна або друга і оберне лицем до кута. Так і думали ті гості, що у них якась стара служниця. А тепер сталося так, що, коли вони там сиділи та пили чай, увійшов ще один гість, молодий офіцер, гарний такий, привітний. Перший раз побачив мене – і здивувався.

– А, кухарочка! – сказав весело. – Нова кухарочка!

Та й хотів ущипнути мене за підборіддя.

– Перепрошаю, – сказала я, чуючи раптом, що в моїм нутрі щось бунтується, – ані кухарочка, ані нова. Я тут уже три роки!

– Ов, а я ані разу не бачив! – сказав він, знімаючи плащ.

– А що ж, буду для пана на виставі стояти? – відповіла я і принялась за свою роботу.

– Ну, ну, – каже він шептом і знов хоче погладити мене, – тілько не фиркайся! Так ти кажеш, що вже три роки тут служиш?

– Не служу! – відповіла я різко. – Я тут у свого вуйка.

Немов холодною водою облили його ті слова. Став, витріщивши широко очі, і нічого більше не говорив, тілько по лиці якась тінь пробігла: видно, вдумувався в моє положення. В тій хвилі отворилися двері від покою, вбігла старша панна з тацею і також остовпіла, побачивши офіцера.

– А, пан ляйтнант! – скрикнула вона, не знаючи, чи радуватися його приходові, чи гніватися на мене. – То так пан додержує слова? Чи то тепер у вас сема година?

– Даруйте, пані, – сказав офіцер, кланяючись, – мусив патролі розводити, то й запізнився.

І вони пішли до покою.

Не знаю, для чого я була дуже люта на нього, аж сльози крутилися у мене на очах, хоч рівночасно в душі я мусила б була признатися, що він мені сподобався. В його лиці видно було доброту і лагідність, а його зачудування, коли почув, що я кузинка паннів, також свідчило на його користь.

Попрятавши, я сіла знов у своїм кутику і прислухувалася гомонові гостей. Серце моє билося якось незвичайно, і я старалася ловити вухом і розпізнавати його голос. Говорив просто, без звичайного у многих офіцерів силуваного різкого тону. Говорив коротко і мало. І се також мені подобалося.

На другий день перший раз панни накинулися на мене з лайкою. «Ти, опудало, ти, непотребе, як ти сміла йому показуватися на очі!» Я заплакала і сказала, що я сьому не винна, що прийшов несподівано і сам перший заговорив до мене. Що зачіпав мене так, як молоді паничі звичайно зачіпають служниць, се я стидалась і боялась казати їм. Зм’якли панни, почали мене цілувати, купили мені хустку за 5 ринських і просили, щоб я все, скоро зійдуться гості, гасила світло в кухні і сиділа в потемках. З усього я порозуміла, що той офіцер і їм дуже сподобався. Але який же був їх сум, коли на другий четвер він, невважаючи на запросини, не явився. Тисячні здогади, кваси і гримаси, навіть на мене почали було гримати, коли, втім, прийшов від нього лист. Звинявся тим, що був командирований на патроль.

За кілька день, коли я ранісінько пішла по воду, чую що хтось іззаду кладе мені руку на плечі. Оглянулася – він.

– Добрий день вам, панно Ромуальдо! (Відкись і ім’я моє довідався!)

– Добрий день пану, – кажу і затремтіла чогось.

Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках. На вулиці було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядався мені в поранковім півсумерку.

– Бідне дитя, – сказав вкінці. – Значить, вуйко не став для вас батьком.

– Мій вуйко добрий чоловік, – сказала я, не підводячи до нього очей.

– Знаю, знаю, – сказав з легким усміхом у голосі.

Знов помовчав. Ми вже були близько студні, при котрій стояли дві-три служниці.

– Ви ходите часом на пошту? – спитав він раптом, немов прокинувшись із якоїсь задуми.

– Вуйко посилає за газетою.

– Там на ваше ім’я є лист poste restante. Ви вмієте читати?

– Ну, як же ж би не вміла?

– І не забудете? Poste restante, саме ім’я, без прізвища. Прочитайте його! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди говорити з вами, то задумав написати вам. Прощайте!

І, не дожидаючися моєї відповіді, він швидко пішов.

У мене мов камінь у груди заляг замість серця. Лист до мене! Від нього! І чого йому від мене треба? Чей же нічого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла ніякого я йому не зробила, то за що ж він мав би мені злом платити?

Тяжко мені було укрити своє зворушення перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидалася десятої години, коли звичайно мене посилано на пошту по газету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою, я побігла на пошту і протиснулася до дерев’яних крат, із-за котрих експедиторка видавала листи poste restante.

– Прошу пані, чи нема там листу «Ромуальда»? – сказала я таким непевним і дрижачим голосом, що кількох панів, які також стояли перед кратками, ззирнулися до мене з насмішливими, як мені бачилося, поглядами.

Експедиторка почала перебирати листи в шафці.

– А відки се має бути лист? – спитала вона.

– Місцевий, – ледве вишептала я, закриваючи лице хусткою.

В тій хвилі в моїх руках опинився невеличкий подовгастий лист. Я стиснула його і вся затрусилася, немов узяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікні таки там, у коридорі поштового будинку, аби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати його украдком. Дрижачою рукою я розірвала коверту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, чітке, але літери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотіли у мене перед очима. Далі я заспокоїлася трохи і прочитала ось що:

«В тих днях виїжджаю до Перемишля і не буду більше в домі вашого вуйка. Не хочу навіть бути там – для чого, зараз доміркуєтеся. Я побачив ваше нещасне положення і з вуйком вашим говорив про вас. Коли б я сказав, що люблю вас, то ви мали би право не увірити мені, бо як же можна полюбити когось, не знаючи його ближче? Для того не буду говорити вам про любов, а тілько скажу ось що.

Я бідний офіцер, з простого роду. Бурлацьке життя остогидло мені, хочеться закоштувати хоч троха тепла родинного гнізда. Родини власної у мене нема, женитися без кавції не можна, такої дівчини, котра б зложила за мене кавцію і при тім була мені до вподоби, я, певно, не знайду, а продавати себе за кавцію в мужі такій, котрої я не можу любити – також не хочу. А тим часом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удержання родини. Що ж маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сам устав пхає мене на неправні.

Я знаю вас як чесну дівчину і не повинен би користати з вашого сумного положення. Але я знаю, що те положення безвихідне, і для того думаю, що ліпше вам буде статись моєю, хоч нешлюбною дружиною, ніж вічною служницею своїх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходитися тим, що маємо, а коли дослужуся вищого рангу, то виступлю зі служби і тоді поберемося. Не буду таїти перед вами, що се не легка і не швидка річ. Але може трафитися війна, я можу в ній відзначитися, і тоді діло піде краще. Міркуйте, як знаєте.

Скажу вам тілько про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідності, привик до скромного життя і праці, і коли правда те, що я чув про вас, то мені здається, що полюблю вас. Коли зважитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усіми своїми пакунками на двірці залізниці. Я добуду вам білет. На всякий спосіб у суботу вечером буду ждати на двірці. Коли не прибудете – ваша воля, я певно вам того не візьму за зле. А коли прибудете, то до побачення!»

Як бачите, я добре вивчила напам’ять той лист. Він і досі є у мене – одинока пам’ятка мого щастя. Читаючи його, я чула, що вся обливаюся рум’янцем, то знов блідну. Мене кинуло в дрож по прочитанні, і я не знала, що з собою робити, куди сховати папір, куди йти і що думати. Мені пригадалося, як колись мама цілувала, й пестила мене, і вишукувала для мене щонайкращих і найбагатших женихів, а пізніше, коли я почала підростати, все остерігала мене перед військовими.

Мені пригадалися зачуті часом розмови кузинок про офіцерів, про їх неморальне життя, про дівчат, котрих вони удержують, а по якімось часі проганяють і віддають на ганьбу, і мені страшно стало того листа, який я сховала на груді під корсеткою. Так і бачилось мені, що там заворушилася холодна гадюка. Але опісля погадала я про своє нужденне і безвихідне положення, про те, що й самі мої кузинки не багато б надумувалися, коли б перший-ліпший офіцер предложив їм те, що мені, – далі стало мені перед очима гарне всміхнене лице мойого офіцера, його м’який голос, привітливі рухи, а особливо його очі, ясні, глибокі та щирі, і я вже тоді почула, що не устоюся против сеї першої в моїм житті покуси, що піду туди, куди мене кличе надія хоч недовгого і дорого оплаченого щастя.

До суботи було ще три дні, але в тих трьох днях я майже нічого не думала про свою будущину. Я прожила ті три дні в якійсь ненастанній гарячці, в якійсь нетямі, в страсі й надії ураз. А в суботу вечером, коли мої кузинки з батьком вийшли на прохід, я перебралася, в що мала найліпше, і, зібравши свої речі в невеличкий пакунок, пішла на дворець залізної дороги, не оглядаючись, не кажучи нікому ані слова, і тілько вже з Перемишля написала вуйкові лист, подякувала йому за хліб, за сіль і сказала, що я пішла до нового обов’язку.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 214 – 218.