5. Щаслива пора

Іван Франко

Та що я буду нудити вас довгим оповіданням! Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від нього злого слова. Після тяжкої школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене, як сонячне світло й тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкої праці, дав віддихнути свобідніше, говорив зо мною, як з рівною, любив мене, як сестру. За кілька неділь я віджила, прийшла до себе. Вийду бувало на місто – люди на мене оглядаються, а не раз чую, що й шепчуть паничі: «Що за гарна панночка!» Офіцер посправляв мені убрання, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити мені приємність; приносив дарунки, книжки, цвіти.

Одно тілько сталося не так, як я думала: ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарні, – ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов мені кватирку – один покоїк гарний, мебльований; стравувалась я у сусідки, жінки якогось ремісника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночі. Він оповідав мені про своє життя, про свою службу й її трудності, про те, що діється в світі. Я сиділа, очей з нього не зводячи, і, бачилось, була б його слухала всю ніч. Цілий день сидиш сама, читаєш, шиєш, у вікно глядиш, то й рада живому голосові людському. А він так гарно вмів оповідати!..

– Ромцю, ну розкажи ж ти що про себе, – каже він бувало.

Я чула, що люблю його, і в мені родилося бажання удержати при собі його любов, тож я не давала ніколи просити себе. Мені хотілося показати йому, що я не така дурна та неосвічена гуска. Я розповідала найменші дрібниці зі свого життя з тим гарячим бажанням, щоб заняти його, і не раз він слухає, слухає та й почне цілувати мене, пригорне до себе та й каже:

– Бідна дитино! Чи те з тебе могло бути, якби доля була тобі всміхнулася!

Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє життя, я розказувала йому те, що читала і передумала вдень. І се також займало його.

– Нудно тобі, моє серденько, – говорить він бувало, – та що вже діяти. Такі ми обоє бідні зійшлися. Ти думаєш, мені не ллється не раз вухами моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару літ, чей-то якось інакше буде.

– Милий мій, – кажу йому на те, – хіба ж я перед тобою жалуюся на нудоту? Мені не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого мені нудитися! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то не раз приходить мені в голову: господи, чи не замного се щастя для мене? Знаєш, я відмалку привикла боятися щастя і все думаю, що за кожде щастя прийдеться відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймні мені досі все так трафлялося.

В часі жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусили розстатися на пару неділь. Позаплачував він за мене все і, прощаючися, не казав нічого, як тілько: «Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!» Вірив мені, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що у мен і був плід його любові. Я від кількох днів спостерегла се і не хотіла йому нічого казати, але тільки тепер почула вповні, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цілувала його уста і очі, не можучи нічого промовити, як тільки:

– Милий мій!.. Любий!.. Золотий!..

Скучно було по його від’їзді. Духота в місті, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березі десь у такім закутку, щоб мене ніхто не бачив, та й цілими годинами дивлюсь на воду:

Ой, сяду я на шпилечок –

Та рине вода, рине…

Ой, і не дайте мене за нелюба,

Та нехай він загине!

Сі слова і мелодія так і снуються мені по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ховзається хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думається мені бувало: «Що се таке – вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стілько набирається?» Не раз мене так і манило щось кинутися в її таємничу кришталеву глибину. Піді мною звільна плавали грубі червонопері клені, увивалися срібні уклії, ліниво вглибині дрімали товсті коропи та вигрівалася на самім бережку пажерлива щука, простягшися непорушно, мов поліно, і я думала, що там, у воді, і життя, і порядки мусять бути далеко ліпші, сумирніші, ніж у нас. А інколи задивлюся було на хвилі, і мені бачиться, що й ціле життя наше, з усім його горем, з усіми радощами й надіями – не що інше як ось така хвиля.

Одна блискуча, друга мутна. Одна шумить і клекоче, друга тихо, ледве чутно сковзне по поверхні і пропаде безслідно. Чи ж не таке саме й життя наше? І хотілось би мені не раз кинутися в ті кришталеві хвилі, пірнути в них і розплистися. І то не з біди, бо я тоді не бідувала. Від’їжджаючи, він лишив мені дещо грошей, заплатив за хату і страву, а які ж, крім сього, мої видатки? І про будуще я не думала. Я чула за собою опору – його і бачила тілько одну ціль перед собою, – щоб удержати при собі його любов, осолодити його життя. І коли часом мені хотілося пірнути в отих чистих хвилях, то тільки з якогось неясного почуття, що там "було б мені якось дуже спокійно і любо, що я плила б кудись вічно без власної волі і думки, гойдалась на хвилях і не потребувала б ані думати, ані дбати ні про що.

Але ось минув місяць, скінчилися маневри, він повернув утомлений, запилений, обшарпаний, але здоров і веселий. Прийшлось мені добре попрацювати, щоб привести до ладу його білизну і убрання, але праця та була для мене правдивою розкішшю. Він одержав кількадневий урльоп для спочинку і весь час просиджував у мене. Ми ненастанно розмовляли, оповідали собі про своє життя в розлуці. Він розказував, що бачив цісаря і що цісар навіть похвалив його за мудре виконання якогось маневру.

Ми радувались обоє, бо цісарська похвала багато значить і при авансі. Кілька разів ми ходили обоє на прохід, звичайно над Сян, на моє улюблене місце в лозах. Він справив собі вудку і ловив рибу, але звичайно не міг нічого зловити. Та все-таки ті дні були, може, найщасливіші в моїм житті. Сидимо отак обоє поруч, глядимо на поплавок і не говоримо нічого, а тілько чуємо близькість одне одного і знаємо, що одне за одно готове віддати все.

Ну, ну, не смійтеся! Бувають такі хвилі в житті кождого чоловіка. Не конче тілько в книжках мусимо читати про них.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 218 – 221.