11. Паничі гвалтують Маланку

Іван Франко

На фільварку у Адася панувало велике оживлення. В кухні горить огонь, варять і смажать, слуги та служниці бігають то за дровами, то за водою, то до шпихліру, то до пивниці. В панських покоях світло, гамір. Там сидять гості, дожидаючи вечері. Повернувши з підвечірку у пані графині, вони, ще поки було видно, оглядали фільварок, заходили до лісу, любувалися з горбка заходячим сонцем, а тепер власне вернули до покоїв, курили сигара і пили вино.

Розмова йшла сим разом зовсім на інші теми, ніж у пані графині. В товаристві були самі кавалери, та й ще одної компанії, люди молоді, котрих справи публічні в грунті речі обходили дуже мало і для котрих вони були тільки вигідними щаблями, по котрих доходиться до гонорів, впливів, протекцій, значіння. Тож тут, в своїм тіснім кружку, вони не потребували ставати на котурни і драпуватися в тоги людових трибунів, – тут кождий виявляв без ніякої женади свої властиві чуття і погляди.

Розуміється, пан Калясантий був героєм розмови. Ще під час проходу він висипав перед товариством цілі міхи своєї мудрості о расах коней, о штуці продавання лісу на зруб, о тім, як треба обходитися з хлопами, щоби удержати їх в послусі і залежності, і тепер власне кінчив свої глаголання на сю тему.

– Бо, властиво, о що ходить? Цивілізація – се квітник. Мужики – се гній, добрий тілько на те, щоби його соками кормилися, на його плечах виростили пишні квітки – ми, репрезентанти цивілізації. Коли вони спротивляться сьому призначенню, захочуть і собі ж бути квітками – о, pardon, тоді не тілько для нас не стане грунту, але весь край станеться пустинею.

– Вони се самі знають, Кайцю, – мовив пан Еміль. – У них і приповідка така є: коли кождий схоче паном бути, то хто буде свині пас?

Тадзьо тим часом у другім покої, взявши під руку Адася, ходив з ним геть і назад і розмовляв притишеним голосом.

– Адась, тобі чогось не стає? Ти чогось маркітний? – Я? – напівздивованим, напівтривожним голосом відмовив Адась. – Ані мені сниться.

– Не крути! Передо мною не скриєшся. Я Ціле пополуднє обсервую тебе. Ну, скажи, забракло монети? Не бійся, се людська річ. У мене знайдеш в тім пункті повне співчуття.

– Співчуття?..

Адась знов видивився на Тадзя, хотів сказати, що він не потребує грошей, але далі поміркував щось і, силуючися на спокійний тон, додав:

– Е, що там, дрібниця! Моментально хибло мені, ну, та я… Сьогодні їду з вами до Львова, то вже там якось… А властиво, знаєш, не мені, а мамі потрібно.

– Ну, а довг в касині?

– Чорт би їх побрав з касином! Заплачу, що маю робити.

– Ну, а кілько ж тобі треба? Знаєш, я тепер троха при грошах, що у мене не є звичайна річ. Та боюсь, що як будуть у мене, то швидко їх не стане, то міг би я на короткий час тобі вигодити.

– О, спасибі тобі! – горячо промовив Адась, стискаючи його руку. – Мені так двісті гульденів вистарчило б наразі вповні. А за тиждень або два – на коли тобі треба буде?

– Думаю, що не швидше, як за два тижні.

– От і гарно. За два тижні служу тобі.

Тадзьо виняв із портмонетки 200 гульденів десятками і дав Адасеві, по чім вернув до товариства. Адась тим часом вийшов до сіней, заглянув до кухні і крикнув, щоби квапилися з вечерею, потім обійшов подвір’я, де, крім одного львівського фіакра, стояла злагоджена до дороги його-таки бричка. Коні ще стояли в стайні і хрупали прив’ялу конюшину.

Адась вернув до своїх гостей. Вони починали нудитись. Пан Калясантий силувався забавляти їх, показуючи, як робиться вольти з картами, та оповідаючи різні картярські пригоди, але його оповідання не дуже займали товариство. Тадзьо насупившись ходив по покою, пан Альфонс сидів у фотелі і курив сигаро за сигаром, а пан Еміль оглядав Адасеві стрільби і пістолети.

Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву. Розмова оживилася, почались жарти і сміхи, навіть Адась повеселів, хоч щохвиля якось боязко позирав довкола, немов дожидаючи от-от якоїсь неприємної вісті. Після вечері внесли цілу батерію бутельок, і Адась, попросивши Тадзя, щоби на кілька хвиль заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на його вихід.

П’ють паничі, забавляються. Шумить вино в головах, лунає їх голосний спів, і з кождою хвилею живіші, голосніші їх стають розмови. Дим від сигар синявими клубами стоїть під стелею, два лакеї Адасеві раз у раз відкорковують бутельки та наливають чарки.

– Як же ж ви тут жиєте, в тій пустині? – обзивається пан Калясантий до одного з лакеїв. – Від села далеко, служниці – якісь старі баби, невже так без молодих дівчат обходитеся?

– Радимо собі, як можемо, прошу ясневельможного пана, – відповів лакей, усміхаючись широкою усмішкою.

– Ну, як же собі радите? Ану, скажи!

– А що! Тут попри фільварок стежка в ліс – і на гриби, і на ягоди…

– Ага, а ви немов на рогачці стоїте і мито збираєте від молодих дівчат.

– Ясневельможний пан, як бачу, розуміють сю річ.

– Ха, ха, ха! – голосно регочеться пан Калясантий. – Ще я би, братку, не розумів! Го, го! Ну, але стій – ось порожній келішок. Налий собі вина і випий! Зараз!

Лакей не дав собі сього два рази казати.

– Ну, а панич ваш, пан Адась, – допитував пан Калясантий, – він любить так… за дівчатами?..

– Сього не знаю, прошу ясневельможного пана. Се не моя річ.

– Го, го, братку! Так мені не викрутишся. Не твоя річ? А як пан Адась каже: Мацьку – чи як тебе кличуть?

– Антін.

– Антоне, я хочу, щоби нині тота й тота дівчина до мене прийшла?

– У нас того нема, прошу ясневельможного пана. Не такий нарід.

– Он як! Недобрий нарід, кажеш? Не послухає?

– Ні.

– О, то кепсько. Але я тому не вірю, щоби пан Адась так-таки…

– Ну, Кайцю, – перервав сю індагацію Тадзьо, – досить того. Я заступаю місце господаря і не позволю, щоби поза його очима ти компрометував його перед його домашніми.

– Тадику! – зовсім уже підпилий, балакав пан Калясантий. – Що тут за компрометація? Людська річ! Адже ж я певний, що наш дорогий, коханий, почтивий Адась і тут, так само як у Львові, не жиє монахом, а оті його старі служниці ще побільшують моє підозріння. От тим-то я, яко старий практик, рад би знати, як він собі радить.

– Із сього тобі не буде ніякої користі, – флегматично сказав пан Альфонс.

– Хто знає! Я припускаю, що він і тепер пішов десь на якесь rendez-vous з якою-небудь Дафною або Хлоєю.

– Се дуже може бути, – задумчиво сказав пан Альфонс. – А справді, резолютний хлопець. Нас лишив і навіть не сказав, куди і пощо йде!

– Отсе-то хвалю! – не то проговорив, не то прокричав пан Калясантий. – В таких справах треба бути резолютним. По-вояцьки або по-шляхетськи. Шах-мах, і діло готове! Випиймо тим часом Адасеве здоров’я! Niech żyje nam!

Всі встали з місць, підняли чарки і півп’яними голосами проспівали: Niech żyje nam! Але спів їх на половині такту урвався. В сусіднім покої, в котрім була Адасева спальня, щось заворушилось, почувся якийсь шелест, якесь буркотання мов людини, розбудженої з глибокого сну, а потім гомін кроків і голосне стукання до дверей.

– А се що? – скрикнули нараз усі гості. Стукання повторилося. Лакеї стояли зачудувані чи

перелякані, і жаден з них не поворухнувся. Перший пан Еміль підбіг до дверей, до котрих з другого боку стукано. Двері були замкнені і ключ винятий.

– Де ключ від дверей? – запитав Еміль одного з лакеїв.

– Не знаю, прошу пана.

– Що значить: не знаю? Рушся, знайди, а не балакай дурниці!

Лакеї кинулися сюди-туди і принесли кілька ключів, з котрих один придався до тих дверей.

– От цікаво, хто там такий схований! – мовив пан Альфонс, від стола позираючи до дверей.

В отворених дверях спальні показалася висока струнка стать сільської дівчини. Напівсонними, напівздивованими очима, очевидно ще не розуміючи гаразд, де се вона є, дівчина дивилася на паничів, що, побачивши її, всі збіглися і цікаво приглядались їй.

– Ге, ге, ге, – скрикнув весело пан Калясантий. – От яка німфа стереже тут Адасевих пенатів!

– От який монах наш шановний господар! – замітив з усміхом пан Еміль.

– Одно мусите, панове, признати, що смак у нього несогірший і що ся красавиця справді варта, щоб нею заопікуватися, – розсудливо промовив пан Альфонс.

Дівчина тим часом усе ше стояла на порозі спальні, мов без тями поводячи очима довкола і не мовлячи ані слова. Тадзьо обернувся до одного з лакеїв.

– Слухай, – запитав його півголосом, – ти знаєш сю дівчину?

– Знаю, прошу ясного пана.

– Хто вона?

– Та тут із села, Маланка зовеся. Служить…

– А, служниця! Ну, а панич із нею… теє-то?

– Ні, прошу ясного пана. Я її тут ніколи не видав.

– Ніколи не видав? А нині?

– І нині я не бачив, коли і як вона сюди ввійшла.

– Як то, ти не знав, що вона тут є?

– Ні, не знав.

– Ось що! А се що таке? Яким же способом вона сюди дісталася?

– Не знаю, прошу ясного пана.

Тадзьо підійшов до Маланки і взяв її за руку. Вона не супротивлялася, а тільки обернула на нього свої палкі чорні очі, в котрих видно було якесь безсильне напруження, немовби мозок її, убезвладнений чимось, надармо силувався розрушатись і дійти до ладу з тим, що його окружало.

– Слухай, дівчино, – мовив Тадзьо, – скажи нам, що ти тут робиш? Відки ти сюди дісталася?

Маланка все ще вдивлялася в панича. Та дотик його руки був немов першим товчком, що ввів її мозок у нормальний рух. Вона почала приходити до себе, почала розуміти, де вона. Та се протвереження не було для неї приємне. Бачачи себе в панськім покої, при горючих лампах і серед купки тих цікавих напівп’яних панів, вона страшенно перелякалася. Вона зрозуміла, що проспала весь день до вечора, що запізнилася додому, та тільки одного не розуміла, як се сталося, що вона після обіду і склянки вина, котрими почастував її Адась, могла так твердо заснути, чого се голова у неї болить так страшенно і в роті чути такий поганий смак, і як се сталося, що замість Адася вона опинилася в товаристві оцих панів, а Адася десь зовсім нема.

– Ой господи! – скрикнула вона і вирвала свою руку з руки Тадзя. – Що ж се я наробила! Я вже давно мусила бути дома!

І вона зробила такий рух, немовби хотіла проміж панами пройти до дверей.

– Е, ні, серденько, так не можна, – крикнув Тадзьо, – Ти мусиш нам сказати, що ти тут робиш?

– Я? Я нічого… Я спала, – промовила Маланка.

– Спала, спала. Але відки ти тут узялася? Як ти ввійшла, що тебе ніхто з слуг не бачив?

– Я з паничем… Я прецінь не сама…

– А, так ти з паничем! – скрикнув пан Калясантий. – Він тебе сам запровадив чи ти добровільно прийшла?

Маланка видивилася на нього.

– Ну, скажи, ти його дуже любиш, га? Чи ти тілько так до нього прийшла, в гостину?

– Ти часто так приходиш сюди?

– Ну, а як панича нема, то, може би, ти і з нами поростилася? Така гарна дівчина, нам буде дуже приємно.

– Ну, Маланю, справді! – промовив Тадзьо. – Поки твій панич прийде, сядь собі ось тут з нами, напийся вина! Гей, ти, хло, подай сюди келішки з вином!

– Нам усім! Нам усім! – крикнув пан Калясантий. – Усі вип’ємо на здоров’я гарної Малані, – чи ти справді так називаєшся, га? Гарне ім’я!

– Ну, Маланю, на, не бійся нас! – приговорював пан Еміль, подаючи їй келішок з вином. – Панич зараз прийде, а ми його гості. Ну, чого ж ти так стоїш? На, бери і пий!

– Пустіть мене! – скрикнула нараз Маланка і прожогом кинулася наперед, відсуваючи своїми крепкими руками набік влазливих паничів. Пан Еміль похитнувся і розлив вино на підлогу, а на пана Калясантого наскочила Маланка так сильно, що він відскочив аж до стіни і вилив на себе все вино не тільки з келішка, але і з бутельки, котру держав у лівій руці.

– Ах ти, худобо неотесана! – скрикнув він, із сентиментально слізливого тону відразу впадаючи в грубіянський. – А ти що робиш? Ми до тебе делікатно, а ти тру чаєшся? Що ти собі думаєш, що ти на толоці зі своїми парубками?

І він, не думаючи довго, замахнувся і вдарив її в лице. Маланка, котру в її розгоні зупинили лакеї, зойкнула тихо і рванулася оп’ять, щоби вибігти з покою.

– Держіть її! – кричав розлючений пан Калясантий. – Вона, мабуть, злодійка, покрала щось з панського покою.

– Сам ти злодій! – уся облившися полум’ям, відповіла йому Маланка. – Пустіть мене! Чого ви хочете? Господи! Додай мені сили!

І вона, добуваючи всіх сил, пхнула одного з лакеїв до стіни так міцно, що той покотився на підлогу, а сама кинулася до дверей, волочачи за собою другого. Та пан Калясантий, Тадзьо і Еміль заскочили їй дорогу.

– Ні, стій! Тепер не втечеш, – мовив до неї лагідно, але рішучо Тадзьо. – Ми не можемо тебе пустити, поки панич не прийде. Слуги говорять, що не бачили, як ти сюди входила, а панича бачили. Значить, се не може бути правда, щоб ти з паничем увійшла.

– Пустіть мене! Пустіть мене! – з слізьми в очах, важко дишучи, благала Маланка.

В тій хвилі лакей, що був упав на підлогу, зірвавшися, прискочив до неї і з злості вдарив її кулаком у карк.

– Ти, негіднице! – скрикнув він. – Ти ще тут будеш шарпатися? Чекай, ми тебе зв’яжемо і жандармам віддамо. Вони з тобою інакшу справу зроблять. Будеш ти не тої співати.

Ся погроза була для Маланки мов удар обуха в тім’я. Вона змалку страшенно боялася жандармів і дотепер не могла ніколи на них глядіти без страху. Тож, почувши, що її хочуть віддати жандармам, вона відразу пригадала собі всі ті страхіття, які їй розповідано про жандармів. Їй мигнули в уяві кайдани, ланцюги, карабіни з насадженими багнетами: а ось її, оковану, ведуть селом, усі біжать на ню дивитися, всі з неї глузують, матері показують її дітям, а діти шепчуть, говорять, а далі кричать, верещать за нею: злодійка, злодійка! І вона зовсім стратила застанову, пам’ять, розвагу. Дикий страх довів її майже до безумства. Вона почала кидатись, шарпатись, рватися, у одно повторяючи:

– Пустіть мене! Пустіть мене! Я не злодійка!

Почалася коротка, та шалена боротьба. П’ять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивлявся тій сцені) кілька мінут моцувалися з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що йому бризнула кров з носа, потім штовхнула в груди лицарського пана Калясантого, відірвала Тадзеві рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той з зойком повалився на крісло. Та вкінці удалось її перемогти. Один лакей ухопив її за праву руку і закрутив їй на хребет так сильно, що аж кість хруснула, і Маланка з голосним окриком упала на коліна.

– Ти, гадюко! Ти, безпутнице! – люто кричав пан Калясантий, хапаючи її за коси і пригинаючи її голову вниз. – Чекай лишень, ми тобі покажемо, як з нами боротися! Гей, хлопці, в’яжіть їй руки!

Лакеї моментально скрутили їй руки на плечах.

– Ведіть її сюди! – командував далі проповідник шляхетського демократизму, показуючи двері спальні. Лакеї пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно і тільки з сусіднього покою доходив туди скісний стовп світла.

– Обшукайте її, чи чого не вкрала, – командував він дальше і, засвітивши в спальні свічку, примкнув двері від покою. По хвилі розлягся зі спальні голосний крик Маланки – такий голосний та розпучливий, що прочі панове в покої аж здригнулися.

– Кайцю, не роби дурниць! – скрикнув, не рушаючися з місця, пан Альфонс.

– Ну, що ви скажете про таку відьму? – гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. – Адже її справді варто провчити.

Пан Еміль усе ще сидів на фотелі, держачися обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.

– Ох! Та я б її роздер! Я б її… Адже се звір якийсь, не дівка!

В спальні крик утих, тільки чути було глухе шептання, тихі прокляття пана Калясантого та важке сапання Маланки. Паничі в покої замовкли і прислухувалися, їх лютість помалу втишувалася, верталася холодніша розвага, і в серці у кождого робилося якось несмачно, а далі чимраз більше бридко і погано. Усі почули, що на їх очах, при їх помочі і співуділі сталося ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле їх життя, одним замахом розбити всі їх плани і надії, що вони, перед хвилею ще весела і безжурна компанія, оце неждано-негадано перебули одну з рішучих, фатальних і страшних хвиль свого життя. І як се сталося? З чого се пішло? Пощо, для чого се так вийшло? Фатальна хвиля була така коротка, така незвичайна, ні з чим не зв’язана, нічим не мотивована, що розум не вмів у першій хвилі впоратись з її вражіннями, не вмів дійти до якого-небудь ладу. Всі вони сиділи понурі і пригноблені, навіть пан Альфонс стратив свій філософічний спокій і, кинувши в кут недопалене сигаро, крикнув голосно, обернений до дверей спальні:

– Кайцю! Скажу тобі рішучо, що ти крайня худобина!

В тій хвилі з лускотом отворилися двері покою, що вели з передпокою, і в них показалася постать старого сивоголового мужика, без капелюха, з розвіяним довгим волоссям, босого, в короткім суконнім лейбику. Лице його було образом тривоги і перестраху. Се був старий Деменюк.

– Моя дитина! Моя дочка! Де моя дочка? – скрикнув він, впадаючи до покою. – Де вона? Я чув її крик – ще он там, за городом бувши, я чув, як вона кричала: «Татку! Татку! Рятуйте!» Скажіть, панове, де вона? Де ви її поділи?

В тій хвилі зі спальні роздалося страшенне, проймаюче стогнання, мов чоловіка, що конає у страшних муках, а при тім має щільно затканий рот і не може кричати. Деменюк, мов ранений звір, кинувся туди, отворив двері і, бачачи, що там діється, заревів мов скажений, так що паничам здавалося, немов увесь фільварок захитався в своїх основах від сього нелюдського крику.

Потім голосний стук, немовби хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантого – потім довга, довга тиша, переривана тільки якимсь шелестом, якимсь шептом та важким хлипанням. Паничі сиділи мовчки на своїх місцях, тільки пан Альфонс неспостережено на пальцях вийшов на подвір’я і велів чим швидше запрягати коні.

Потім отворилися двері спальні і вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, її прекрасна голова безсильно звисала на батькове рам’я, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова, обоє вийшли геть з покою, а за хвилю були за обрубом фільварку, мов дві безтілесні тіні потонули в сумерці тихої, теплої літньої ночі. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавшися Адася, посідали на фіакра і на Адасеву бричку і веліли візникам їхати якмога швидко.

В покої, де недавно перед тим відбувалися всі оті потрясаючі сцени, ще світилося, лакеї мовчки робили порядок після недавньої сутолоки, коли нараз мовчки ввійшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси і також блідий як стіна. Та лакеї сього не завважали, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.

– Що тут сталося? – запитав Адась, озираючись довкола.

– Ні… нічого…. про… прошу ясно… ного пана, – пробулькотів один лакей.

– Вони поїхали?

– Так.

– Чому на мене не чекали? Що се значиться? Відки тут такий непорядок? Ай!

Адась скрикнув се остатнє слово, немовби нараз наступив на остре скло і воно вбилось йому глибоко в босу ногу.

А причиною сього викрику було те, що він побачив свою спальню отворену, ліжко збентежене, свічку засвічену, крісло перевернене.

– Що тут сталося? Хлопці, говоріть заразі Що тут було?

– Та… та… та нічого… Що ж би… мало…

Адась прискочив до одного з них мов у нападі скаженої лютості, вхопив його за груди і, потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув йому над ухом.

– Мерзенний! Зараз мені скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!

Лакей, увесь тремтячи і ледве видушуючи з горла слово по слові, оповів коротко, що сталося. Оповідання се неначе сокирою підтяло Адася.

– Ідіть спати! – сказав він лакеям, а сам по їх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелі, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очі в світло лампи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літнє сонце золотим колесом не викотилося з пурпурової мряки і не зазирнуло крізь вікно до його покою.

Примітки

…з якою-небудь Дафною або Хлоєю. – Дафна, за античною міфологією, дочка річкового бога Ладона, дівчина надзвичайної краси, в яку закохався сам бог Аполлон. Хлоя – одне з імен античної богині Деметри – покровительки молодих посівів. Цими іменами нерідко називались дівчата-пастушки в ідиліях і пасторалях.

У Франка імена Дафна і Хлоя вживаються в переносному розумінні, тобто як ім’я дівчини, з якою герой твору йде на любовне побачення.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 284 – 294.