6. Граф Адась Торський

Іван Франко

– Добрий день мамі! – сказав Адась, поспішно входячи до покою. – Ах, і отець Нестор тут! Добрий день, добрий день!

І Адась подав руку о. Несторові, що, недвижний, блідий і немов остовпілий, сидів на кріслі. Та Адась навіть не дивився на нього, а привітавшися з ним, зараз, панським звичаєм, обернувся до нього плечима і почав розмовляти з матір’ю.

– Знає мама? Вчора в касині грали ми до третьої. Я виграв 50 гульденів, ну, розуміється, пустив їх зараз уночі з товаришами. Чудесна компанія була: Едзьо, і Долько, і Тадзьо, потому прийшли ще Фонсьо і Мілько. Чудесно провели ми ніч. Сьогодні всі п’ять будуть у мене на обіді, а потім у мами на гербаті.

– Як же ж се ти сам без них їдеш? Адже ж уже пора обідати, – промовила пані Олімпія, котрої лице роз’яснилося на вид сина і котра відразу, бачилось, усею душею ввійшла в круг його інтересів.

– Вони їдуть. Тілько я випередив їх, щоб могти на хвильку вступити до мами. Може, тут у мами з запасами не теє… То я там дещо накупив, зараз знесуть.

– Добрий мій! – півголосом сказала пані Олімпія, обіймаючи його голову і цілуючи його в чоло.

– Ну, що там! – сказав Адась, злегка відсторонюючи маму. – Нема про що й говорити. А як же ж тут мама жиє?

– Нічого, якось дихаємо. От ми тут власне з о. Нестором дещо про тебе балакали.

– Про мене? – здивувався Адась і, обернувшися на одній нозі, поглянув згори вниз на о. Нестора, що, видимо, затремтів, почувши, як названо його ім’я. – Що ж ви таке про мене балакали?

– Про твою будущину, синку. Адже ж ти знаєш, що о. Нестор – твій батько.

– Що мама дурниці говорить! – фукнув Адась.

– Ні, синку, не дурниці! Я вже давніше призналась тобі до сього гріха і тепер признаюсь при нім самім. Спитай його, коли хочеш. Гнівайся на мене за се чи не гнівайся, а що сталося, те вже не відстанеться. Та представ собі, о. Нестор чується близьким смерті, а не хоче сповнити свого остатнього обов’язку зглядом тебе.

– А то якого?

– Не хоче тобі записати свого маєтку.

– Ну, отче, се дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж ближчому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнішому?

І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно поважний вид. Його невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волоссям, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур, з рубіновою шпилькою в краватці, виглядала мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит життям і цинізм. На гладкому низькому чолі ніяка поважніша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матері о тім, що о. Нестор є його батьком, не зробили на нього ніякого вражіння. Він підозрівав, що його мати грає сю комедію з тупоумним старцем в тій цілі, щоб склонити його до уложення заповіту на його користь, і для того взявся по-свойому піддержувати її роль.

– Ах, отче, якби ви знали, як я потребую грошей, багато грошей! – говорив він патетично. – Адже ж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хочеться, гуляти хочеться… Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхаються. Щастя, розкіш і радість з кождого вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, товариство… ну, чого ви так скривились? Певно, ви, яко старий целебс, того не розумієте. А все-таки не бійтесь! І ви в молодших літах потрафили дещо! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу…

О. Нестор не видержав. Ся цинічна бесіда молодого панича збентежила його душу, відкликнулась в ній усею силою обурення, на яке тільки він був спосібний. Зірвався зі свого місця, випрямився перед Адасем, вищий від нього о цілу голову, і, хоч увесь тремтів, мов тростина на вітрі, крикнув, задихаючись:

– Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері і… і…

Та тут не стало в нього сили. Нерви взяли своє. Він оп’ять упав на крісло, похилив голову і, закриваючи лице долонями, захлипав, як дитина.

Адась стояв на місці. Цинічний усміх не щез з його лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ з ним притрафився.

– Ого-го! – мовив він насмішливо. – Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину, і хоче зо мною обходитися як з дитиною. Смію пригадати шановному таткові, що я вже давно повнолітній.

– Не клич мене татком! – сказав о. Нестор, перемітиш трохи свій пароксизм.

– Чому ні? Коли се так, як мама мовить, то не маєте чого встилатися. Хіба я поганий син?

– Будь ти собі й найкращий, але я тебе не хочу знати!

– Е, так то зле не буде! – мовив Адась. – А втім, як ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я о те не стою. Але при смерті раз тілько про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.

– Ну, певно, що згадаю, – буркнув о. Нестор.

– І напишіть там пару слів.

– Певно, що напишу.

– Ну, а що напишете?

– Вже потому прочитаєш.

– Ні, я хочу тепер знати.

– А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію для бідних. Для різних категорій: для хлопів, зруйнованих лихвою, для переступників, випущених із криміналу і позбавлених зарібку, для невлічимих хорих. Весь свій капітал на се оберну і додам у заповіті: «А коли б мій син, Адам "Горський, або його потомки опинилися в котрій-небудь категорії тих бідняків, то перед усіми іншими мають мати першенство до запомоги».

– Щоб ви самі ще зійшли на неї, дорогий таточку! – скрикнув Адась. – Я надіюсь, що вам рука всхне, заким зможете написати такий заповіт.

– Як не зможу написати, то подиктую.

– Швидше занімієте.

– Вже я найду спосіб, щоб зробити те, що хочу. Але одно скажу тобі і твоїй матері: на спадок по мні не остріть собі зуби! Ніколи його не побачите!

– Побачимо, як воно буде! – промовила пані Олімпія, що весь час тої розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернулася лицем до о. Нестора.

Хвилю тривала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна, і перестав усміхатися. Шкаралуща чемної подоби, в котру ті троє людей досі старанно заховували свої властиві чуття, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала і щезла і таєна досі ненависть, зажерливість та цинічна жадоба уживання чужим коштом виступила наверх. Серце о. Нестора ще щільніше замкнулося перед тими людьми, а заразом перший раз тепер в глибині його душі заворушилося те чуття, яке проймає подорожнього, що, вандруючи пустою лісовою стежкою, нараз попаде в середину вовчої тічки.

Та він потроху злякався й себе самого. Адже ж ті жорстокі брутальні тони, що вирвалися з його грудей при наляганнях пані і її сина, чи ж вони не були відгомоном його прив’язання до тих марних грошей, до тої непожиточної для нього мамони а ненависті до живих людей, близьких йому, зв’язаних з ним – нехай що тільки гріховними зв’язками? Тепер, після сеї розмови, зв’язки ті порвані, дальше супокійне життя його в сьому домі неможливе – се він ясно бачив і знов почував холодну тривогу дитини, котра серед ночі найдеться сама в густім лісі.

Куди тепер подітися? До кого удатися? Кому повірити себе і той нещасний свій капітал, що чим далі, тим більше із скарбу ставався для нього тягарем, небезпекою? О. Нестор був так збентежений і зворушений до глибини душі, що не був в силі розміркувати над сими питаннями. Він почував тільки страх, небезпеку і непевність тут, де тепер находився, і другий раз, тремтячи і хапаючись, мов перелякана безпомічна дитина, встав з крісла і почав збиратися до відходу. Сим разом ані пані Олімпія, ані Адась не зупиняли його, не промовили до нього ані слова. Він вийшов, не прощаючись і не кланяючись, і потюпав до свого покою, де зараз щільно замкнувся, немов боячись, щоб зараз же за ним, в білий день, не прибігла сюди якась погоня.

А пані Олімпія і Адась ще хвилю мовчали. Вкінці Адась з плаксивим видом обернувся до матері.

– Що ж тут, властиво, сталося? Чого він так розгнівався?

– Не розумію, – холодно відповіла пані. – Щось сталося старому. Прийшов і почав говорити о своїй близькій смерті, о своїх гріхах, о покуті. Чортзна-що за дурниці! А мені зовсім не до того було. Розлютив мене натяком на те, що хоче записати свій маєток на якусь фундацію. Я почала йому як розумному чоловікові вияснювати, що його обов’язок є записати все тобі, а він – ні та й ні!

– І чого ж він так ненавидить мене?

– Хто його зміркує? Я думаю, що він не так тебе ненавидить, як гроші свої любить і боїться, що ти їх швидко розпустиш. Кілько разів я тобі говорила, Адасику, щоб ти при нім не надто показував свою панську натуру, удавав скромного, трудящого та дбаючого господаря.

– Ex, буду я перед старим ідіотом маскуватися та комедію грати! – скрикнув з огидливим жестом Адась.

– Ну, ось і бачиш, що з того вийшло. Тепер я вже й не знаю, що далі буде.

– А я не боюсь, – весело сказав Адась. – Коли він так любить свої гроші, то, певно, і до смерті не схоче розстатися з ними, не напише заповіту, і вони…

Тут урвав. Як колишній правник, він знав, що гроші ті ні в якім разі не стануть легально його власністю, тим більше, що перед судом годі йому буде покликатися на своє синівство, в котре і сам він не вірив.

– Ну, що вони? – запитала пані.

– Та що по закону перейдуть на скарб державний, а хіба невеличка часть піде на громаду.

– Е, се ще хто його знає, як буде! – промовила таємно пані, здвигаючи плечима. – Коли б тілько він справді не зробив заповіту без мого відома.

– Або коли б не схотів від мами геть випровадитися! – додав Адась. – Я щось так міркую, що він мами боїться дуже.

– Ні, про се не бійся! Вже я не буду дурна. Вміла його досі держати при собі, зумію вдержати й тепер. Чень то вже недовго буде. Та чорт з ним! Тобі пора їхати додому. Адже твої товариші леда хвиля тут будуть.

– Правда ваша! Пора їхати. Щоб чорт узяв дурного попа! Попсував мені весь гумор! Тьфу! Як він на мене визвірився! Точнісінько, мовби небіжчик із труни піднявся! Так до побачення з мамою!

– До побачення! – сказала пані Олімпія. – А прибувайте швидко, не дайте мені довго чекати!

Адась вийшов з маминого покою і, свищучи якусь мелодію, підхоплену в кафешантані, сів на свою повозку і поїхав.

А за хвилю по його виїзді з тих самих сіней тихесенько виповз Гадина, що там сидів у порожній бочці від капусти і підслухав усю розмову пані з о. Нестором і з сином. Виповзши на подвір’я, він нараз випростувався і, свищучи якусь пісню, пішов просто попід панині вікна, немов тільки що вернув відкись із села. Пані побачила його.

– І куди ти, погане насіння, волочишся? – скрикнула вона крізь вікно.

– В церкві був, – рівнодушно і спокійно відповів Гадина і йшов далі.

– Стій! Зачекай! – скрикнула пані, вихиляючись. – У церкві? Хіба тепер із церкви вертають?

– Троха по селу походив, поміж парубками.

– По селу? І чого тобі в селі потрібно?

– Адже ж нині в дворі роботи нема, то чень можна троха з людьми поговорити! – буркнув Гадина.

– Ах ти, огиднику! – лютилася пані. – 3 людьми поговорити! І які там люди схочуть говорити з такою худобиною? Ти, певно, в коршмі сидів!

– А що то пані мені гроші дали, щоби я мав з чим у коршмі сидіти? – з’їдливо відрубав Гадина, блиснувши на неї своїми чорними, як два углі, очима, аж пані Олімпія поблідла з лютості.

– О, не бійся! – скрикнула вона. – Знаю я, відки ти гроші береш?

– Відки? – понуро, але твердо огризнувся Гадина.

– І ще й питаєш! Небоже! Пам’ятай собі, що ти ще кримінал навідиш! Чуєш?

– Може, й навіджу, та чень дасть бог, що не сам.

– А се що має значити? Говори! – скрикнула пані.

– Нехай пані так голосно не кричать, бо я також дещо знаю!

– Що? Що? Що? – аж завищала пані Олімпія. – Що ти знаєш? Ну, скажи, що знаєш?

– Е, з вельможною панею багато би говорити, – грубо відповів Гадина, добре знаючи, що цвігнув її по болючому. – А я от голоден, а там, певно, вже без мене пообідали.

І, обернувшися плечима до пані, він пішов до кухні, де челядь справді вже вся сиділа при обіді, не думаючи чекати на нього. Гапка привітала його рясною лайкою, та він сього не слухав, але, вхопивши ложку, їв, що міг захопити. Тільки підігнавши трохи за другими, він відсапнув і озирнувся по товаристві. Тут був і старий Деменюк, і пастух від корів з підпасичем, і садівник зі своїм хлопцем, і Параска. Всі були, очевидно, голодні, бо не розмовляли нічого, тільки їли мовчки, сьорбаючи з великої миски яблучну зупу, на котру садівник дав яблук-падальниць, і закусуючи її чорним хлібом. Аж коли зупа скінчилася і Гапка принесла величезний баняк картоплі, а за нею Параска миску квасного молока, язики трохи розв’язалися.

– Що там таке сталося, Танаску? – запитав Деменюк, обертаючися до Гадини. – Чого се пані так на тебе розкричалася?

– Видно, що мене дуже любить, – сміючись сказав Гадина, вишкробуючи ложкою миску від зупи.

– Ну, але ти її, видно, ще ліпше любиш, – доповів садівник. – Ми вже тілько слухали: ти їй слово, а вона тобі десять, ти щораз тихіше, а вона щораз голосніше.

– Ну, так! Я все з процентом плачу, – не без гордості сказав Гадина, забираючися до картоплі. Картопля була в лушпинні, її треба було теребити, і се розгнівало його.

– Гапонько, матінко! – промовив він сердечно, обертаючися до Гапки.

– А що тобі, небоже? – відповіла та також лагідно, впадаючи в його тон.

– Дай тобі боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити!

Загальний регіт був відповіддю на се побожне бажання.

– Ах ти, чортівське плем’я! – скрикнула Гапка. – Та за що ж ти мене так тяженько кленеш?

– Тяженько? Я хотів якнайделікатніше. А то за те, що нам отаку бульбицю в мундурі подаєш.

– Непотребе ти! – напустилася на нього Гапка, замахуючись здоровенною варишкою. – Адже як тебе заїду по гамалику, то світа божого не побачиш! Ти думаєш, що я не маю іншої роботи, як для тебе бульбу шкробати? А сам ти що нині весь ранок робив? Чому не прийшов та не пошкробав? А шкробало би тебе попід серце та по печінках, ти, худобо погана! А дивіть на нього!

Ледво-не-ледво вдалося Деменюкові втишити Гапку хоч настільки, що вона тільки потихо в закутці бурчала та вичитувала Гадині безконечні паремеї. А Гадина ані вухом не вів у той бік. Він сміявся, жартував з пані Олімпії, моргав до Параски, штуркав підпасича, трохи тумануватого хлопчика, оповідав про те, як Цвяха били під коршмою, і загалом був у дуже веселім настрої духу.. А коли скінчився обід, він, виходячи, вщипнув Параску в рам’я і моргнув на неї значущо, а вийшовши на подвір’я, скрутився сюди-туди і, коли всі розійшлися, він шмигнув до возівні. За хвилю, крадучись, прийшла туди й Параска.

– Ну, що чувати? – шепнула вона.

– Чудесно, чудесно! – шептав радісно Гадина.

– Ну, що таке, говори!

– Знаєш, я підслухав розмову старої відьми з попом! Скажу тобі – чудо! Посварилися на забій!

– Ну! Що ти мовиш?

– Аж мені самому страшно було. Так і думалось, що вона кинеся на нього і задусить його на місці.

– Та за що?

– Не знаю вже, з чого їм пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але то знаю, що стара налягала на попа, щоби записав усі гроші на панича. «То ваш син», – каже. А він ні та й ні! Потому панич приїхав, знов удвох почали на нього налягати, аж старий розлютився і так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрафив кричати.

– Ну, і на чім же стало? – зацікавлена, питала Параска.

– Затявся старий. Усе одно товче: «Не запишу, бог би мене покарав. Хлопам роздам».

– О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?

– Або я знаю! Потому казав, що на бідних запише, а паничеві ні та й ні.

– Ну, а стара що?

– А стара, як та ворона, все своє: «Отже ж, не запишеш нікому, тілько нам! Отже, наші будуть ті гроші!»

– Що ти мовиш? – скрикнула Параска, б’ючися об поли руками.

– Що чуєш.

– Що ж вона гадає з ним робити?

– Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потому ще добру хвилю самі без попа розмовляли тихіше, так що я не міг чути.

– Ой, то щось може вийти погане! – зо страхом сказала Параска.

– Певна річ. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.

– Пильнуй, пильнуй, може, з того щось доброго і для нас вийде! – сказала Параска і незначно, мов миш діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тільки що простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.

– Параско! – кликнув він стиха вслід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний сам на себе і на неї, Гадина хвильку постояв, подумав, а далі поліз на підрю і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ляг спати.

Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскомина на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була се плитка, легкомисна і наскрізь змислова натура, у котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі плани – не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що той момент сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.

Порівнявшися з обійстям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвір’ї загавкали пси, але з людей ніхто не обізвався, ніхто не виглянув на те лускання. Трохи маркітний, Адась поїхав дальше. Перед ним розкрилося широке безбережне поле, і його очі побігли по тім полю, мов бистрі шуліки, шукаючи за добичею. Он там серед високого жита що се таке мріє-похитується, червоне та повне? Чи то маківка така здорова? Ні, мабуть! Воно повзе, рушається межею, пробирається наперед до дороги. Адась повеселішав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі, чуючи запах знайомих піль і близькість стайні, форкаючи, помчалися стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що се не маківка, а дівоча голова, заквітчана та прибрана червоними та зеленими лентами. З-під тих квіток і лент роздається дзвінкий дівочий голос, ллється пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка:

Била мене моя мати

в четвер по вечері,

Щоби я ся не дивила

в очі паничеві.

Ой бий мене, моя мати,

хоч на смерть мя убий,

А я вийду на вулицю:

«Паничу мій любий!»

Адась зупинив повозку супротив тої межі, по котрій ішла дівчина, і скрикнув радісно:

– Се ти, Маланко?

– Ні, – відгукнула Маланка і раптом потонула з головою у високім житі. Добру хвилю її не було видно, тільки чути було шелест жита, видно було, як воно розхилялося і хиталося там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона, як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з-поміж збіжжя, легко, мов серна, перескочила через рів придорожній і так же легко вискочила на повозку. Адась сидів напереді і сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила його ззаду руками за шию і покривала його лице, чоло, очі і волосся безумними, палкими поцілунками.

– Ну, досить того, досить! – промовив Адась, держачи в одній руці віжки, а в другій батіг і не можучи собі дати ради.

– Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! – шептала Маланка, не перестаючи його цілувати. – Я так і знала, що ти сам їхатимеш, надіялась тебе!

– Їдь зо мною на фільварок! – мовив Адась, обнімаючи її одною рукою і цілуючи її гарячі малинові уста.

– Добре! – промовила радісно дівчина, але зараз посумніла і додала: – Але хіба тілько на коротку хвильку.

– Чому? Адже нині неділя.

– Все одно, роботи багато.

– Е, плюнь на роботу! Дадуть собі ради і без тебе.

– Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще – знаєш? Вони пильнують мене. Батько заказав остро, щоб я з тобою не видалася, а сьогодні приводив навіть старого єгомостя, щоб мене упоминав.

– Ого! – скрикнув Адась.

– Ну, та я пустила йому туману в очі, сказала, що про тебе й не думаю ані ти про мене. Та проте коваль і його син готові зараз похопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гайки, тої, що в дворі.

– Не бійся, не похопляться!

Вони їхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на польову дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живої душі, тільки дозріваючі збіжжя шуміли і хвилювались у легкім вітрі та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітря медовим запахом.

– Ну, годі! – скрикнула нараз Маланка і легко, ледве чутно зіскочила з повозки. – Далі я не поїду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.

– Що? Ти хочеш геть іти? Покинути мене? – сумно, м’яко промовив Адась.

– Завтра побачимось.

– Ні! Слухай, Маласю! Іди отсею межею, ввійди в сад, там є діра в плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки і там зажди на мене. Я тілько хвилечку, тілько коні наміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.

– Е, не хочу! Боюсь.

– Не бійся, моє серденько! Чого тобі боятись? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі додому.

Надія – провести спокійно кілька хвиль разом з улюбленим паничем, обідати з ним, наговоритися з ним досита – була дуже понадлива для Маланки, і по короткім вагованні вона пристала. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула в збіжжя і щезла в ньому, а панич, весело підсвистуючи, поїхав до фільварку.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 212 – 222.