2. Підслухана розмова

Іван Франко

– І пощо ти, бестіє, раз у раз оте вікно на ніч заслонюєш? Чи я тобі не казала, що не можу спати при заслоненім вікні? – лаяла пані Олімпія Параску, що, раптом збуджена зо сну, схопилася на рівні ноги та кулаками протирала очі.

– Та бігме ж то, що се не я! – бубоніла Параска, не рушаючися з місця. – Се, певно, Гадина. Він тут щось порядкував вечором у покою.

– Гадина, Гадина! – гнівно підмовила пані. – Тобі щоб тілько на кого-небудь скинути! А я певнісінька, що се ти зробила.

– Ні, скари ж то мя, господи, що ні! – божилася Параска.

– І не божися надурно, ти, погане насіння! – крикнула пані. – Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоїш? Іди буди других! Адже, певно, всі сплять, хоч уже сонце он як високо!

– Та нині, прошу ясної пані, неділя.

– О так, вам аби неділя! То що, в неділю їсти не треба? Бігай збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтаря по молоко і сметанку. Не бійся, той, певно, давно встав і корови подоїв. Може, вже й до Львова поїхав.

– Як поїхав, то молоко й сметанку для ясної пані лишив у пивниці, – вспокоювала Параска, очевидно, мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпії і все ще позіваючи та чухаючи розпатлані, давно не чесані коси.

– А потому збуди Гапку і кажи їй, щоб зараз розпалювала під кухнею. Старий Деменюк, певно, вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоїш? Та махай, тумане!

Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернулася від неї, вона підняла обі руки до лиця і, закривши вказуючі пальці, немов ріжки, приложила їх до чола, а перекрививши лице, зробила огидливу гримасу в сторону пані, помахала головою і прожогом кинулася бігти зі спальні. Та в темних сінях мало що не впала, спіткнувшися о стару масницю, котрою були підперті сінешні двері.

– Тьфу! Пек тобі! – крикнула в сінях Параска, та так голосно, щоб пані могла чути. – І все якась мара ставить оту масницю підо двері, бодай їй руки покривило!

І Параска люто копнула масницю ногою, так що посудина з лускотом покотилася геть у сіни. Параска добре знала, що не хто, а тільки сама пані поставила масницю під двері, та хотіла хоч тим невинним способом помститися на пані за перерваний сон і ранішню лайку.

А пані Олімпія тим часом узялася до свого туалету. Вона вмилася і, причесавши перед дзеркалом сиве та буйне ще волосся, наділа свою звичайну чорну сукню, котру носила вже пару літ. Давно вже перестала вона строїтися – раз, що по смерті мужа відносини маєткові геть-геть попсувалися, а по-друге – не було й для кого. Сім’я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула, з сусідами ще за життя графа вони не жили, тож і гості не бували в Торках майже ніколи. Убравшися, графиня, виходячи, накинула поверх сукні таку ж чорну мантильку, бо літній росистий ранок був холодний.

Виходячи зі своєї спальні, що була заразом її канцелярією і уборною, пані Олімпія озирнулася довкола з якоюсь турботою, мов з острахом. Вона не довіряла нікому з тих людей, що її окружали, знала, що всі її ненавидять, що ніхто її не любить і добра їй не бажає, і жила між ними, мов у лісі між дикими звірами. Ніколи від страшної катастрофи, що була причиною смерті її мужа і пожару двора, вона не мала спокою. Все переслідувала її тривожна думка: ану ж ті люди, ті дикі звірі, кинуться на неї, розірвуть її!

Вона зразу думала лагідним обходженням піддобрити їх, але швидко з переляком побачила, що лагідне обходження тільки осмілює, роззухвалює їх, а зовсім не привертає їх серця до неї. І вона знов вернула до свого давнього способу: держати «ті бестії» здалека від себе, на кождім кроці давати їм почути свою погорду. От тим-то й жила вона в вічнім острасі. Уб’ють, обрабують, – такі картини раз у раз вертілися в її уяві. Виходячи, вона озирнула свою спальню по старій привичці, хоч і знала, що рабівник, коли б в її неприсутності сюди дістався, не найшов би майже нічого такого, що би йому оплатилося забрати.

Правда, горіхова шафа для убрання, магоневий викладаний столик для туалетових приборів і комода з білизною свідчили про колишню заможність. Та в шафі висіли якісь старі, давно відложені сукні, в шухлядці столика лежало хіба пару старих і повизублюваних гребінців та слоїк помади до волосся, а в комоді також невеликі були скарби. На стінах висіли два чи три старі портрети, а в кутику коло ліжка пані Олімпії стояла невеличка дубова, залізними штабами окована і міцно замкнена скринька – каса пані Олімпії. Та тільки біда, що каса та звичайно дуже бувала вбога, а нині була майже зовсім порожня, коли не числити жмені мідяних монет, що були розсипані по дні. Та проте пані Олімпія не любила нікого допускати до своєї спальні, особливо вдень, і, виходячи, замикала віконниці зсередини, а двері на колодку знадвору.

Зо спальні пані Олімпії виходилося в вузькі і темні сіни; світло до них падало тільки крізь мале подовгасте віконце над дверима. Колись в тім віконці були шиби з грубого матового скла, але вони давно були повибивані, так що пополудні сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав «салон» – обширна кімната, прибрана сяк-так по-панськи, та звичайно замкнена. Її відчиняли тільки для «гостей»: приїде часом у село комісар, або лікар, або навіть пан староста, чемність велить заїхати у двір, і от пані Олімпія, хоч в душі клене нахабників, все-таки, рада-не-рада, відчиняє «салон», провітрює і отоплює його і приймає гостей.

В остатніх часах син її трохи частіше заставляв її відчиняти салон. Гуляючи часто у Львові, він привозив інколи з собою своїх молодих товаришів і знайомих – трохи мішане, та зато голосне і веселе товариство. Тоді салон графині наповнявся шумом молодих голосів, сміхом і жартами, димом сигар і атмосферою різних парфум, котрих уживали ті «добре виховані» молоді люди – бо, звісно, тільки з такими й товаришував молодий граф Адась Торський. До пізньої ночі пили чай, грали в карти або велися широкі розмови. Пані Олімпія була одинока женщина в тім товаристві, та все-таки чулася в своїм елементі, чулася між рівними собі, віддихала душею після того ненастанного пригноблення, в котрім плило її життя. Правда, спосіб життя сина був для неї джерелом незліченних прикростів і турбот, та в молодій веселій компанії вона забувала про все і вдячна була синові за ту розривку.

Ось і нині вона надіється тих гостей. Адась учора сам приїжджав із фільварку ще вранці. Вчора по обіді він поїхав до Львова, а сьогодні к обідові має вернути з компанією. Пообідають на фільварку, де Адась оце перший рік трібував сам завідувати господарством і провадити адміністрацію, а після обіду зайдуть на чайок до двора. Та пані Олімпії бажалося подати гостям замість голого чайку – каву, і ось вона замовила у жида, що орендував двірське поле враз з худобою і торгував молоком у Львові, достаточну порцію сметанки. Знаючи добре, що ані на Параску, ані на Гадину не можна було спуститися, вона, убравшися якмога швидше і замкнувши свою спальню, вийшла з сіней на подвір’я, щоб самій усього доглянути.

– Ах, як же тут чудесно! – мимоволі вирвалося з її уст, і вона глибоко відітхнула, захапуючи в груди якмога більше повітря. Чисте свіже повітря насичене було пахощами липового цвіту та жасмину, що здоровими кущами обплітав і вкривав сумовиті руїни – згарища панського мурованого двора.

Вийшовши з сіней і заперши двері за собою, пані Олімпія поперед усього звернула очі на ті згарища. По старій звичці, без сумніву. П’ятнадцять літ від смерті мужа оті згарища його двора стояли перед її очима – понурі та непривітні, як її згадки про графа Торського, та при тім невідступні, незнищимі. Якоюсь магічною силою тягли вони до себе її очі. Не було на світі місця, котре б вона так горячо, завзято ненавиділа, як оті згарища. Адже ж тут безсердечний тиран мучив і катував її довгі-довгі літа! Тут убито її молодість, потоптано її красу, скалічено її душу, затроєно серце і думки.

А прецінь пані Олімпія не могла перейти через подвір’я, через вулицю, через сад, через алею, щоб з кождого місця не озирнутися на ті згарища. І з кождого місця вони дивно якось вражали її серце, будили холодну дрож у всіх суставах, мов німа, таємна і страшна погроза. По смерті графа люди в Торках довго розповідали, що небіжчик граф ходить по згарищах, немов шукає чогось, голосно стогне і ридає.

Графиня не вірила тому, гнівалася, коли хто передавав їй сі оповідання, та проте смертельно боялася ніччю вийти на подвір’я і поглянути на згарища. Чи мала ж би се бути правда? Чи мав би її мучитель ще й по смерті не давати їй спокою? Не раз і не десять збиралася пані Олімпія усунути ті згарища. Раз уже навіть робітники були наняті. Та все якась несподівана пригода не давала виконати сей замір. То жнива наглі випали, то буря робітників розігнала, а потім град збіжжя витовк, і гроші, відложені на випрятання згарищ, ішли на іншу ціль. Немов якась фатальність висіла над ними, змушувала паню Олімпію жити під ненастанним вражінням сеї ненависної руїни.

«Та вже тепер, коли мій план удасться, то, певно, поперед усього сі згарища кажу вивезти і плац очистити», – мигнула думка в голові пані Олімпії.

Вона перехрестилася і відвернула взір в противний бік, на подвір’я і малі офіцини – низенький і довгий будиночок, що ограничував подвір’я насупротив тої офіцини, в котрій була її спальня і салон, і одним кінцем вганявся в сад. В тій самій лінії, що «велика офіцина», але віддільно від неї стояла обширна стайня, а далі мурована возівня.

Будинки ті з двох боків обграничували обширне подвір’я, перерізане півперек високим дощаним парканом, що на схід сонця притикав до угла возівні, а к заходові добігав до малої офіцини. Та що та офіцина була довша і вбігала ще в сад – очевидно, пізніше добудованим помешканням, зложеним з двох невеличких покоїв, – то паркан на які три кроки перед тою офіциною уривався, припираючи до штахет, котрі обколювали маленький цвітовий городчик перед вікнами офіцини.

Пані Олімпія йшла подвір’ям, пильно озираючись на всі боки. В малій офіцині поміщалась служба: локай Танаско Гадина, кухарка Гапка і старий Юрко Деменюк, колись гуменний, а тепер, коли графиня хазяйства не вела і поле здавала жидові в оренду, пасічник та загальний доглядчик. Тут була й кухня, і покій для пахтяра, що орендував і поле графині. Решта господарських будинків стояла оддалік за гостинцем.

В кухні вже палилося. Дим рівним синювато-рожевим струмочком плив із комина прямо вгору, немов силкувався вибігти понад вершки розлогих вікових лип, що, немов величезні темно-зелені голови, бовваніли поза невисоким дахом офіцини. Та коли б не той дим, можна б було подумати, що все оте обійстя, окружене старезними липами, немов відгороджене від світу, не має в собі ані живої душі. Ніде не було чути ані голосу, тільки соловії лящали між гілками липи.

Пахтяр давно вже подоїв корів і поїхав з молоком до Львова, його пастух погнав корів на пасовисько, Деменюк ще досвіта пішов кудись, а молодіж заспала трохи довше, дякуючи святій неділі, хоча, звісно, і в будні вона тут не дуже потіла над роботою. Та все-таки пані Олімпії немилою була ся тиша в білий день, і вона почала пильніше прислухуватися і приглядатися, що робить її служба. Вона тихо, звільна перейшла півперек подвір’я, колись гладко утоптаного, тепер зарослого травою, і наблизилася до вікон кухні, щоби заглянути досередини. Вона йшла близько стіни, крадучись звільна та роблячи вид, немов і не думає ні про що. Служба добре знала сей її поганий звичай.

– Zacznijcie, wargi wasze, chwalić pannę świętą! – роздався нараз в кухні побожний спів Гапки. Була се старкувата вже дівка, що виховалася при дворі та, не вийшовши замуж, так і лишилася тут. Колись вона була веселої вдачі, гуляла і з паничами, і з парубками, відсиділа пару літ у криміналі за страчення дитини, та, вернувши відтам, як одинокий здобуток тюремної цивілізації винесла непоборимий нахил до побожності і до проклять. В її голові спокійно жили поруч себе Христос і Беліал: множество набожних пісень та молитов, котрі шептала раз у раз або співала якимось скрипливим, розбитим голосом, і ще, може, більше множество найпоганіших проклять, котрими сипала направо і наліво, як чорна хмара градом. Пані Олімпія аж стрепенулася, почувши той голос.

– Ну, розспівалася! – буркнула вона. – Та вже нехай співає! Ліпше, коли співає, ніж коли б мала клясти. Хоч то, здається, – мигнуло їй в думці, і усміх перебіг по лиці, – що пан-біг так само не слухає її побожного співу, як і єї проклять.

Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов набік, перейшла через подвір’я і пішла заглянути до стайні, котрої двері були отворені. З нутра темної стайні доходив до неї якийсь шелест, помішаний з шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишилася, притулилася до стіни близько дверей і слухала.

– Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі боятися? – шептав Гадина.

– Не хочу, дай мені спокій! – відмовляла Параска.

– Але ходи! Присяйбогу, що тебе не одурю! Восени поберемося.

– Знаю я таких, як ти. Поберемося, то тоді піду, а тепер зась тобі!

– Але не бійся! Ходи!

Гадина, очевидно, силою трібував спонукати Параску, та вона була сильніша від нього і попхнула його так, що він мало за двері не вискочив.

– От дурна! І говори з нею! – маркітно мовив Гадина.

– І не говори! – відмовила якось неохітно Параска, шелестячи соломою.

– А хочеш замуж за мене йти, правда?

– Овва! Таке мені велике добро. Не візьмеш ти, то другий візьме.

– Але за другим не буде тобі так, як за мною.

– Говори! Не виділа я твоїх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.

– Дурна, дурна! – шептав Гадина, нахиляючися до неї. – Я вже нині маю стілько, що міг би грунтець і хату купити, а сими днями буду мати ще більше.

– Може, цілі Торки купиш? – жартувала Параска.

– Торки не Торки, але буду мати стілько, що буде до смерті і для нас, і для дітей наших.

– Та що ти плетеш, навіжений? – голосно промовила Параска. – Відки ти тілько гроші дістанеш?

– Відки дістану, то дістану. То моя річ.

– Ну, скажи, най і я знаю.

– Е, в тебе язик довгий.

– Присяйбогу, що нікому не скажу.

– Та не присягайся! Пощо тобі се знати? А втім, хто знає, може, й нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.

– Та скажи, скажи, Танасочку! – підлещувалась Параска. – Скажи, то піду з тобою.

– Підеш? – живо скрикнув Гадина.

– Їй-богу, піду.

– Зараз?

– Ну, ні! Але потому. Нині вечір.

– Е, дуриш. Як підеш, то тоді й скажу.

– Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе не захочу.

– Ну, так слухай же. У нашого ксьондза…

– У котрого?

– Та у старого, того, що тут у офіцині живе. У нього є гроші. Великі гроші.

– Е, в шпаркасі!

– Те, що в шпаркасі, то осібно. Але й є готові. Він їх усе переховує, щодень у інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний упир! А найбільше пес на перешкоді. Все, скоро я троха наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.

– А багато?

– Параско! Параско! – роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. – А щоб за тебе бог забув і всі святі, як ти про роботу пам’ятаєш! Параско!

– Ой лишенько! – скрикнула Параска. – Вже Чума рипить. Післала мене по дрова, а я тут з тобою забалакалася. Пусти!

– Та побудь іще хвилечку! – просив Гадина.

– Нема часу. А то ще стара упириця прийде та наробить крику.

І Параска прожогом вибігла зо стайні і майже лицем в лице наткнулася на паню Олімпію.

– Ой господи! – скрикнула вона і задеревіла на місці. – Ти що тут робиш? – строго запитала її пані. – 3 ким

тут розмови ведеш?

– Та ні з ким, – брехала Параска, почувши в стайні легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді, а другим крізь діру в даху вискочив у сад. – Мене Гапка післала за дровами.

– Та тут у тебе дрова?

– Та я хотіла набрати троха соломи на підпал.

– Ну, але скажи, з ким ти говорила?

– Та скари ж то мя, господи, що ні з ким.

– Ах ти, прокляте насіння! – сердилася пані. – І в живі очі мені смієш брехати! Адже ж я сама чула! Гей ти, Гадино! – крикнула вона досередини стайні. – Де ти там? Ану, покажися сюди!

– Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? – говорила Параска, зовсім уже осмілившися і думаючи, що пані прийшла тільки на крик Гапки. – Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!

Пані ввійшла до стайні і почала роззиратися за Гадиною, а Параска тим часом, рада, що таким дешевим коштом позбулася її, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наруччя дров і побігла до кухні, ще заким пані вийшла зо стайні.

Пані чогось уся дрижала. Підслухана розмова неначе сахнула на неї чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було виявлятися під оцим чудовим темно-синім погідним небом, серед пахощів лип та співу соловіїв. Не бачачи Гадини в стайні, вона мов у нетямі почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та попід жолоби, шукаючи, чи він там десь не сховався. Далі зупинилася.

«І пощо, властиво, я його шукаю? – міркувала вона. – Чого мені від нього треба? Що я йому скажу і що їй можу сказати? Погань, гниль, огида! В них вони почались, в них родились, в них жиють, в них і пропадуть. Чи я маю їх виймати з тої калюжі? Навертати з тої дороги, що так відповідає їх натурі? О, ні, чорт з ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Адже ж обоє вони – його діти, мого мучителя, мого тирана! Адже ж обоє вони, заким іще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре ім’я! Нехай ідуть тою дорогою огиди і ганьби! Я їх певно спиняти не буду».

І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекусувала його зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка її тим часом перескочила на інше.

«Але злодюга отсей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що се значиться, що він обіцював їй сими днями мати ще більше грошей? Невже він мав би?.. Треба буде остерегти старого. Або ще краще… що то поможе його остерігати? Краще хіба самій його пильнувати. Може б, Адась.., Та ну! Чорт з ними з усіма! Побачимо!»

І пані махнула рукою, немов прогонювала якусь уперту влазливу муху, і швидким ходом вийшла зо стайні, в котрій півсумерк і тепле повітря, повне випарів худоби, що тут недавно ще стояла, навівали на неї важкі неприємні думки.

Вона пішла тепер до кухні, щоб ураз із Гапкою уложити план нинішньої гостини. Ще на подвір’ї до неї крізь створені вікна кухні доносився голос Гапки – сим разом уже зовсім не побожний спів, хоч бог і всі святі споминались і тут доволі часто.

– А дав би бог милосердний, щоб вас тут усіх громи вибили! Щоб вас холера витерла та викришила до лаби! І як іще земля свята носить вас на собі, не розпадеся під вашими ногами та не проглине вас?

– Але ж, Гапко! – чути було голос Параски. – Чого ти мене чіпаєшся? Що я тобі зробила?

– Та мовчи, огиднице! – кричала Гапка. – Хіба я не бачила, як ти, замість до дривітні, та просто шмигнула до стайні? О, не бійся, знаю я тебе! Я добре бачила, що він там був, що ти до нього біжиш.

– Та який він? Хрестися та мов оченаш! – відбріхувалася Параска.

– Я тобі вичитаю оченаш, не бійся! – торохтіла Гапка. – Ей, дівко! Коли вже встиду в лиці не маєш, то повинна би-сь хоч бога боятися! Адже се твій брат! Адже ви обоє з одної гіллі ягоди! І як же ти можеш собі з ним заходити? Адже тебе грім божий заб’є! Земля під тобою розступиться!

– Та скари ж то мя, господи, коли я з ним що-небудь!.. – божилася Параска. – І чого ти мене чіпаєшся?

– А нехай тебе, рибонько, той чіпаєся, що в смолі кипить! Я до неї говорю як до доброї, а вона мені ось як відповідає. Та пропадай ти від мене в озеро! Роби собі що хочеш! Про мене, й вішайся, то нічого тобі не скажу!

– А щоб тобі вже раз засклепило та занімило оту хавку, то, певно, ліпше б було! – буркнула злісно Параска, луснула якоюсь бляшаною посудиною, котру, мабуть, мила, і вибігла з кухні. Та в дверях зустріла паню Олімпію.

Не бажаючи, очевидно, бути тепер з нею, вхопила коновки і побігла по воду, воркочучи по дорозі: «Чума проклята!» Чумою в дворі і в цілім селі прозивали Гапку.

Гапка й собі бурчала щось підносом, коли пані ввійшла до кухні.

– І чого ти, Гапко, так розкричалася? – запитала пані Олімпія, сідаючи на лавці близ печі. – Нині свята неділя, цілий світ радується, а ти вже кричиш і кленеш на ціле подвір’я.

– Але бо то, прошу ясної пані, невитримана година з тою поганню! Я не знаю, чи є де в світі поганіші люди, як тут у нас зібралися.

– Ну, та й що з того? – спокійно відмовила пані. – Чи гадаєш, що криком та прокляттями їх направиш? От воліла би-сь богу помолитися за їх душі, щоб їм бог дав отямитися та покинути злі дороги.

– Та хіба я не молюся? – скрикнула Гапка, не розуміючи паниної іронії… – Адже ж молюся й за них, бог би їх тяжко побив! Але сумління мені каже, що не варті вони моєї молитви. Що чортове має бути, того вже ніяка молитва з пекла не відкупить.

– Ну, ну, Гапко, – сказала пані, встаючи, – покиньмо про се говорити. А ось ліпше поміркуймо про нинішній підвечірок.

– Та я вже дещо троха міркувала. Не знаю тілько, що ясна пані на се скажуть. Я думаю, що можна би курячу потравку з рижем.

– Якби були курята! – перебила пані.

– Та я післала Гадину в село. Чень десь напитає.

– Ну, а потому?

– Потому гербата, а до неї треба сухариків напечи. – А маєш масло?

– Масло є, хоч і не дуже свіже. На стіл його давати не можна, а до печива ввійде. Тілько клопіт, що цукру нема.

– Ну, цукру ми у жида дістанемо.

– Наборг не дасть, – завважила Гапка.

– То заплатимо. На тілько грошей у мене є. Ну, добре! Нехай і так буде! Тілько добре мені справляйся!

– А багато панів буде?

– Не знаю. Може, зо п’ять.

– Ну, се би ще нічого. Але якби з десять, то могло б не вистарчити ані муки, ані рижу.

– Е, ні, Адась знає, що у мене достатки не такі, щоб можна купи гостей приймати. Ну, а нам на обід що буде?

– Та я хотіла зладити картопляну зупу…

– Ксьондз її не любить! – замітила пані.

– Е, буду я дивитися, що ксьондз любить, а що ні! – гнівно буркнула Гапка. – Не вхопить його, як і картопляної попоїсть. А на друге пиріжки з сиром.

– А з м’яса нічого?

– Та відки у нас м’ясо візьметься? Як будуть курята, а гості дещо лишать, то буде для ясної пані на вечерю.

– Та мені про себе байдуже, – відказала пані Олімпія. – Я й картопляної зупи попоїм. А от ксьондз…

– І що так ясна пані тим ксьондзом турбуються! – промовила Гапка. – Що він ясної пані сват чи брат?

– Ну, Гапко, не можна так казати. Десять літ жиє в мене, платить мені за ціле удержання, то негарно б було, якби почав жалуватися, що його голодом моримо.

– Платить ясній пані! – аж скрикнула Гапка, опершися варишкою о ріг кухонної печі. – Той скнира платить пані! І що він платить? Певно, з десять ринських на місяць за хату, страву, прання і всю прислугу!

– Не десять, а двадцять і п’ять, Гапко. Та не в тім річ! Що платить, то платить, а коли я згодилася, то треба свого слова держатися.

– Двадцять і п’ять ринських! Ха, ха, ха! – реготалася Гапка. – Адже за такі гроші йому й бараболяної зупи забагато! А ясна пані пхають в нього, що тілько можуть. Рано молоко, потім каву, потім обід, потім підвечірок, потім гербату на вечерю! Ні, я на таке не годжуся! Адже сей старий скупиндра може і по сто ринських місячно платити і, певно, не збідніє.

– Ні, Гапко, – уговкувала її пані. – Дай спокій! Ти сього не розумієш! А на обід конче треба для отця Нестора щось з м’яса прилагодити. Хоч курятко одно йому всмаж.

– Йому всмаж! А ясній пані ні?

– Та вже всмаж, кому хочеш! А кава готова?

– Готова.

– Ну, то давай сюди. Я сама наллю. А не знаєш, отець Нестор встав уже?

– Не знаю! – сердито буркнула Гапка, котра дуже не любила о. Нестора і вічно дивувалася, чого се пані так про нього турбується. Правда, вона знала потроха історію, яка скоїлася між панею і о. Нестором. Але то колись було, а що було, се, по думці Гапки, пропало і не повинно мати ніякого впливу на те, що є. Так бодай вона дивилася на свою власну непринадну минувшину і такою міркою мірила й усіх других.

Пані тим часом узялася наливати каву. Вона ніколи не повіряла сього Гапці. Особливо для о. Нестора вона старалася прилагодити каву так, як він любив. Вона старанно зібрала весь кожушок зі сметанки і положила в його філіжанку, влила також чільну сметанку і небагато чорної кави, а й цукру поклала далеко більше, ніж собі. Наливши дві філіжанки, решту лишила Гапці.

– А булку маємо? – запитала пані.

– Та ще окрайчик. Небагато.

І Гапка виняла з шафки невеличкий шматок булки домашнього печива.

– Ну, добре. Для о. Нестора буде й сього. А я й з хлібом вип’ю, – сказала пані і, поставивши каву, призначену для «ксьондза», на кухню, щоб ще трохи пригрілася, сама сіла оп’ять на лавці, вкроїла собі шматок хліба і звільна почала пити каву, не перестаючи при тім розмовляти з Гапкою. Гапка тим часом з квасним видом заглянула до горщиків, у котрих були зостанки чорної кави і сметанки, і, виливши їх у один горщик, долила праженого молока, кинула невеличкий шматок цукру і також поставила на кухню, а сама сіла на порозі і почала оббирати картоплю.

– А ти ж, Гапко, чому не снідаєш? – мовила пані, ледве-ледве жвякаючи зостанками зубів черствий хліб, розмочений у каві.

– Та я маю час! – відповіла Гапка. – Я не привикла так рано.

Пані Олімпія добре знала, що Гапка бреше, що вона не для себе злагодила отсю каву, а для старого Деменюка. Той старий мовчазливий дід, той строгий мораліст, котрий раз у раз колов Гапці очі її власною грішною молодістю, котрий спокійно, мов крізь сон, говорив їй такі речі, яких би вона не була ні від кого знесла і котрі не раз доводили її аж до сліз, був усе-таки слабою точкою в вигаслім Гапчинім серці. Гапка воліла сама недоїсти, недопити і недоспати, щоб тільки старому Деменюкові достарчити якнайбільше вигоди. Пані знала се добре, і їй захотілось пошпигати трохи Гапку в те слабе місце.

– А де твій Деменюк? – з усміхом запитала вона.

– Мій? Чому мій? – живо відмовила Гайка.

– Ну, та певно, що твій! Хіба я не знаю, що ти для нього отсю каву лишаєш, а сама її пити не будеш?

Гапка аж поблідла на лиці. Картопля випала їй з руки, і вона, не рушаючися з місця, підвела звільна очі на паню з виразом такої злоби, що в пані Олімпії аж мороз пішов поза плечима.

– А ясній пані хіба кривда? – процідила вона.

– Та бог з тобою, Гапко! – вспокоювала її пані. – Хіба я тобі що кажу? Глядиш на мене так, мов з’їсти мене хочеш.

– А що ж ясна пані мене попрікають Деменюком?

– Та я не попрікаю. Тілько так, до слова прийшлось. А видиш, ти мене попрікнула о. Нестором, а я тобі нічого не мовила. Адже у нас обох подібне діло. Обі старих дідів доглядаємо.

– Що ви, пані! – з якимось переляком скрикнула Гапка, забувши навіть про звичайну титулятуру. – Хіба можна Деменюка порівнювати з тим ксьондзом?

– А чому ж би не можна?

– Гріх вам, ясна пані, і думати про таке. Деменюк – святий чоловік! Без крихти злоби. Чиста душа. Якби не він, то я певна, що весь отсей двір, усе село давно б запалися, в озеро б заклекотіли. Із-за нього нас пан-біг усіх на світі держить. А отой піп – прости господи гріха!.. Ні, що я буду говорити! Ясна пані ліпше знають, який він!

– Нічого злого про нього не знаю, – спокійно відмовила пані.

– Так? Ну, то… Та що ж, не моє діло говорити на нього. Як собі ясна пані знають.

Пані Олімпія тим часом скінчила снідання. Вона встала і, не говорячи більше нічого, поставила на тацю два імбрички, один зо сметанкою, а другий з чорною кавою, поклала кілька шматочків цукру на бляшану тарілочку, пригріту булку і пішла з тим усім до о. Нестора. Йдучи, вона думала про свої відносини до Гапки. Отся непринадна жінка, з віспуватим лицем, з вічними молитвами та прокляттями на устах, з заплямленою минувшиною, була все-таки одинока людина в її найближчім окруженні, з котрою вона могла говорити щиро, як жінка з жінкою, без тої злоби, що ворушилась у її серці на саму згадку про Параску, про Гадину, про пахтяра, про пастуха і інших її знайомих.

Навіть старий Деменюк, хоч, по думці Гапки, святий чоловік, видавався пані Олімпії далеко не таким святим. А головно пані чула, що старий не любить її, вважає її злою і грішною, і для того не могла відноситися до нього прямо й одверто. Та відки прийшла до того Гапка, що пані могла отак розмовляти, могла якось по-людськи, хоч і без особливої симпатії, відноситися до неї? Пані Олімпія і сама собі того не вміла вияснити.

«І що, властиво, отся Гапка? – думала вона, йдучи подвір’ям та ступаючи звільна і обережно з тацею. – І погана вона, і криклива та сварлива за трьох, а все-таки щось мене до неї тягне. Не думаю, щоб мені щиро служила. В тім пункті всі вони однакові, втопили б мене в ложці води. Ну, та в дрібницях я випробувала її – чесна. Не краде, бо не має для кого. Ну, та й пройшла неабияку школу.

Бідна жінка! Якраз тридцять літ буде, як прийшла сюди молоденькою гарною дівчиною. Яка була гарна, весела, співуча, жартовлива! І ось що з нею зробила двірська служба. За сих 30 літ тілько раз відси віддалювалася – тоді, коли шандарі повели її сковану до Львова, до криміналу. Відбувши кару, знов сюди вернула. Граф тоді вже був небіжчик. Упала мені до ніг…

«Не відгонюйте мене, пані! – сказала крізь сльози. – Прийміть, дайте роботу, а то піду і втоплюся. Адже мені нема більше ніде світу, нема місця. До свого села вертати, до родичів, після того, що зо мною було, – краще вмерти. Тут я стратила свою молодість, свою добру славу, тут і жити, і вмирати буду!»

Пані Олімпія добре тямила сю сцену. Гапка не кидалась, не кричала, не докоряла ані їй, ані пам’яті небіжчика графа, тільки стояла близ порога і тихо плакала. Пані приняла її – і не пожалувала того. В тюрмі Гапка хоч стратила свою красу, перебувши тяжку віспу, та зате навчилася куховарства. Правда, там вона набрала також деяких негарних звичок, в тім числі й тих: голосно співати набожних пісень, іноді до пізньої ночі, і не менше голосно проклинати та лаятись. Лексикон прокльонів і лайок вона винесла пребагатий і, мабуть, ненастанно ще збагачувала його власною фантазією.

Через оці звички проча служба дуже не любила Гапку і не називала її інакше, як тільки Чумою. Та пані інстинктово чула, що Гапка – одна з усеї двірні відноситься до неї без ненависті а навіть зі співчуттям, що розуміє її важке положення, і хоч бурчить та клене, все-таки по-свойому дбає про неї і про її інтереси. І се були ті таємні нитки, що сполучували тих двох жінок, так далеких від себе і суспільним становищем, і традицією, і життям, і характерами.

І Гапка по відході пані, оббираючи картоплю, також принялась по-свойому філософувати.

«І мара її зрозуміє, оту нашу графиню! Чи добра вона, чи лиха? По правді говорить чи бреше? Ніяк не зміркую. Здається, говорить часом як людина, а збоку глянеш – відьма якась. Адже ж я бачу, як вона ненавидить усіх! Навіть отого свого синочка коханого. Кажуть, що вовчиця таку має натуру, що іноді леститися буде, а в іншу пору кидається на чоловіка чи навіть на вовка і гризе та рве зубами. А до отсеї поганої руїни, до того скупиндряги-попа, то так припадає, як до рідного батька. І чого вона від нього надіється? Чи думає, що він свої гроші лишить їй і її марнотратникові-синові?

О, сли так думає, то пуста її думка! Я міркую, що старий радше попалить свої банкноти та книжки шпаркасові, а їй не лишить нічого. І що вона мені бреше, що він їй платить за хату і страву, коли я добре знаю, що вже два роки вона держить його зовсім задурно. Господи! От іще люди бувають. Такий багатий чоловік, що міг би собі жити, як найстарший дідич, а він волить ось тут валятися, як якийсь старець, у нужденній комірчині, без ніякої вигоди, на ласці отсеї зруйнованої графині та її сина. Ні. Прости господи гріха, але таким людям не можна не клясти, щоб їх тяжке безголов’я вкрило!»

Сі побожні бажання та міркування, котрі вона розводила голосно, з жаром, немов розмовляючи з кимось і переконуючи якусь дуже забиту голову, перервала поява досить оригінальної фігури. Се був мужик около 35 літ, низького росту, худий та обшарпаний, з виразними слідами алкоголізму на набрезклім лиці, в невеличких, неприродно блискучих очах, котрими він раз у раз неспокійно водив сюди й туди. Він був у сорочці брудній та дірявій, хоч сьогодні була неділя. Поверх сорочки мав такий, же брудний лейбик, а на голові старий солом’яний капелюх з поламаними та пообторганими крисами. Босими ногами він ішов так тихо, як кіт, так що Гапка й не чула, коли він надійшов, і аж стрепенулася, коли його тінь раптом перед нею впала на землю.

– Агій! – скрикнула Гапка, раптом підводячи очі. – Чи се ти, проклятий Цвяше! Тьфу, пропадь до тристенного! А ти по яку зламану голову сюди приходиш?

– Ого! По зламану голову! – глупо всміхаючись, цідив Цвях. – А хто знає, може, я тут більше право маю, як ти.

– У болоті, в синім озері, певно, більше право маєш, ти, ледаре, ти, котюго! – сварилася Гапка, не покидаючи своєї роботи, та при тім раз у раз пильно позираючи на Цвяха, котрий, як говориться, мав нёруш у руках – любив потягнути все, що лежало без догляду. Гапчина сварка йому зовсім не дошкуляла. Він сів на лавці, все однаково всміхаючись, і водив довкола своїми котячими очима.

– Ге, ге, ге! В болоті! Ой, брешеш, Гапко! Тут моє право! Тут моя вітцівщина! Адже ж признай сама, чи я не правдивіший дідич отсього двору, ніж той слинявий панич, той попович, що тепер, не знати з якої рації, називає себе графом Торським? Такий він граф Торський, як я твій чоловік, Гапко! Га? Чи не правду я кажу?

В Цвяхових очах при сих словах на хвилю блисла дика злоба і завзята ненависть. Та проблиск сей швидко щез і він знов почав по-давньому всміхатися.

– Та йди к нечистому з твоєю правдою! – крикнула Гапка. – Ото Соломона знайшов, щоб йому правду розсудив! Іди свого вітчища поганого про се питай!

– Еге, вітчища! Коли-бо йому доїхали кінця! Не бійся, він би мене не був так на жебри пустив, як собаку вигнав, як отся проклята відьма! Але я ще її запопаду в свої руки! Я ще їй дам себе знати!

І Цвях схопився з лавки і почав неспокійно не то ходити, не то кидатися по кухні, мов та сполохана птиця, що перхає в різні боки. Гапка також устала.

– І якої дідьчої матері ти сюди приходиш, ти, відміно людська, га?

– Бо так мені хочеться! – гнівно буркнув Цвях.

– А коли тобі хочеться, то йди до неї правдатися, а не до мене.

– До неї? Нібито до мачухи? О, ні, не хочу. Боюсь її! Вона відьма! Вона всю кров з мене виссе.

– Не мала б чим лакомитися, та твоєю кров’ю! Там, певно, більша половина тої поганої парухи.

– Ге, ге, ге! – всміявся Цвях. – Я її видів здалека, як від тебе йшла, несла каву свому давньому любасові! А, покарав їх бог обоє, але ще їх тяжче покарає за мою кривду! Іде і щось собі під носом воркоче. Певно, міркує, кому б сеї ночі кров виссати з серця. Адже ти знаєш, Гапко, що вона чужою кров’ю живе.

– Та йди геть, поганий язиче! – накинулася на нього Гапка. – Ще пані прийде та почує, що ти тут говориш…

– А ти, собача душа, боїшся й слухати правди! Ні, не піду, не вступлюся, хіба даш отих кільканадцять бульбів.

І Цвях, зупинившися раптом коло шаплика з картоплями, почав швидко обома жменями хапати картоплі і ховати їх поза обі пазухи.

– Ого! Я так і знала, що ти пасеш тими поганими очима, щоби що потягнути. Геть від картоплі, погана паро, геть!

І вона кинулася на Цвяха і почала видирати йому картоплю з рук і з-за пазухи.

– Але ж, Гапко, Гапцуню! Бійся бога! У мене жінка й діти… нині неділя… плачуть… нема що раз в рот вложити…

– Бо ти все пропив, собако!

– Бігме ж то, нема що раз укусити! – лебедів Цвях, шарпаючися з Гапкою і не пускаючи нахапаних картопель. – А у вас прецінь багато є!..

– Щоб тобі так багато віку було! – кричала Гапка, та все-таки згадка про голодну жінку і дітей Цвяхових зворушили трохи її серце, і вона попустила трохи його руки. Користаючи з сього, Цвях хопив іще кілька бараболь, а відтак прожогом кинувся до дверей.

– Бувай здорова ти, упирице, – крикнув до Гапки, – ти, худа собако, ти, копчене поліно, ти, вороняче горло! Дав би тобі бог ласку, щоб тебе на завтра осліпив, оглушив і онімив, мені на радість!

– А, ти, погана душе! – крикнула Гапка, вхопила поліно і кинулася за Цвяхом. Та сей, вискочивши з сіней, хильцем перебіг подвір’я, влетів до супротилежної стайні і за хвилю вишмигнув з неї тою самою дорогою, котрою недавно втікав Гадина перед панею Олімпією.

– А щоб тебе грім божий побив та поразив, щоб ти на місці мазею розіллявся! – кляла Гапка. – От іще чоловік! Потвора! І на яку кару господь бог таку худобу на землі держить? Ой, неспасенна душа того батька та й тої матері, що його такого виховали!

Гапка добре знала, що Цвях був нешлюбна дитина і що всі говорили, буцімто покійний граф Торський, у котрого служила його мати, мав його вродження на своїм сумлінні. Вона знала, що се була й правда, а коли б не вірила людській поговірці, то ненависть графині до Цвяха і його матері була б її в тім упевнила. Та проте й сама вона не любила Цвяха, а особливо ненавиділа його за погане обходжіння з жінкою – доброю та тихою людиною.

«Господи! – міркувала вона, пораючися в кухні, – і десь то бог милосердний підведе першу-ліпшу жінку під таке пекло, під таку страшну кару, щоби жити з отаким чоловіком! Йой! Таже коли подумаю собі про долю тої бідної Марти, жінки отсього поганця, то моя власна щербата доля видаєсь мені раєм! Ось і нині! Неділя свята, людям радість, відпочивок, а у неї з дрібними дітьми нема що раз укусити! Йой! Таже я би сікла, вішала, залізом пекла такого чоловіка! А він, певно, нахапавши в мене бараболі, побіг з нею до коршми, не додому!»

Гапка, очевидно, добре знала Цвяхову натуру, бо й справді він, сміючись дурнувато та півголосом балакаючи сам до себе – все про ту «погану відьму» та «упирицю», – підтюпцем біг до коршми, щоб за нахапану у Гапки бараболю вижебрати у жида хоч чарку горілки. Правда, і в його уяві мигнув образ жінки – помарнілої, сумної та голодної, ситої хіба побоями та слізьми, образ двоїх дітей, що вже кілька день хіба тим жили, що їм з милосердя давали сусіди, в його серці ворухнувся порив – вернутися і занести їм хоч оці картоплі на обід. Але в його здеморалізованій душі добрий порив не міг удержатися довше, як вода на решеті. Він махнув рукою і засміявся.

– Нехай їх чорти беруть, про мене! Буду я ще ними турбуватися! Нехай ідуть так само на роздобутки, як я! А не хочуть, то най здихають! Я про них дбати не буду!

І вспокоївши таким способом своє сумління, він потяг до коршми.

А Гапка, виливши на Цвяхову голову повний верховатий ківш проклять і постановивши собі в душі відвідати по обіді Цвяхову жінку та занести їй і дітям деякі недоїдки з обіду, впала в дуже покутний настрій і, пораючись коло печі, затягла якимось гробово плаксивим голосом стару аскетичну пісню:

Przed oczy twoje, panie,

Winy nasze składamy,

A karanie,

Które za nie odbieramy,

Wyrównywamy,

Kiedy nas karzesz

Prosimy cię, adys się zmiłował,

A gdy się zmiłujesz,

Pobudzamy cię znowu

Abyś nam nie folgował.

[Перед твої очі, господи,

складаємо наші провини

і приймаємо належну за них кару.

Як нас караєш,

ми просимо, щоб ти над нами змилувався,

а як змилуєшся,

ми знов штовхаємо тебе до того,

щоб не потурав нам (польськ.). – Ред.]

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 156 – 175.