4. Коваль Іван Гердер. Маланка

Іван Франко

О. Нестор правив утреню дуже помалу. В речах обряду і богослужения він був педант. Кожду молитву читав чи співав звільна, виразно, не кваплячись і не ковтаючи слів, і того самого вимагав від дяків. Парох місцевий, наслідник о. Нестора, о. Крайник, молодий ще і дуже живого успособлення чоловік, прийшовши до церкви в півутрені, дуже нетерпився в закристії. Він був натще, і його ждала довга служба божа з проповіддю і акафістом, а о. Нестор по утрені буде вільний. О. Крайник не дуже прихильно відносився до о. Нестора, хоча в очі йому чинився дуже покірним та послушним через те, що о. Нестор жив у дворі і, як мовиться, «мав плечі» у коляторки. Правда, о. Крайник досі не потребував протекції о. Нестора і духом чув, що в разі потреби о. Нестор не дуже б квапився йому допомогти, та все-таки він волів заховувати хоч про око людське приязні відносини до свого попередника, знаючи, що той бодай коли-не-коли виручить його в церкві, а хто знає, може, коли допоможе і де в чім іншім.

Уже була майже восьма година, коли о. Нестор ледво-не-ледво дочитав утреню. О. Крайник, не чекаючи, поки він усе скінчить, убрався в фелон і став у царських вратах до мирування; ся функція несла певний, хоч і невеличкий, дохід, і тут парох не давав другому виручуватися. Крім того, у о. Нестора дуже вже тряслися руки, щоб він міг братися за се утяжливе діло. Він і так, утомлений цілогодинною стоянкою при вівтарі, вийшовши в закристію, як був у фелоні і єпітрахілі, так і сів на м’якім, шкурою оббитім кріслі і довгу хвилю кашляв та важко віддихав, поки Деменюк, повертаючи та нахиляючи його, як автомата, знімав з нього богослужебні ризи.

– Га, га, старість не радість! – воркотів о. Нестор, важко хитаючи головою. – Не служать ноги… ані груди… ні! А проте слово боже… святе officium… ні, ніколи не згоджуся на те, щоб отак питлювати, як ті наші молоді.

Сей докір, хоч загально сказаний, відносився, без сумніву, і до о. Крайника, котрий, по скінченім мируванні ставши на службу божу, ще заким о. Нестор добре видихався, добіг до Євангелії. О. Нестор, сидячи в кріслі, раз у раз хитав головою, немов дрімав, від часу до часу своїм старечим голосом підтягав ураз із дяками святі співи, та все уривав, коли дяки починали занадто швидко дроботіти, і оп’ять критично хитав головою.

Проповідь о. Крайник звичайно говорив не по Євангелію, а аж по закінченні служби, перед акафістом, і для того о. Нестор не дуже довго й ждати мусив на кінець властивого набоженства. Коли дяки відспівали «Буди ім’я господнє», він при помочі Деменюка встав, поправив на собі реверенду, перехрестився тричі і, взявши старий солом’яний бриль, прямо з закристії боковими дверми вийшов із церкви.

На цвинтарі було чимало народу, чоловіків і жінок з дітьми. Відповідно до старого, хоч і не дуже побожного звичаю більша часть вірних на час казання і акафісту виходила з церкви провітритись, дихнути свіжим повітрям, погрітися на сонічку та погуторити. Одні стояли громадками коло дзвіниці, другі ходили поміж могилки, відчитуючи написи на дерев’яних хрестах та споминаючи небіжчиків, а найбільша часть сиділа здовж церковної стіни на відсонні, балакаючи про косовицю, про погоду або судячи сусід та сусідок.

Коли о. Нестор був іще парохом у Торках, він не раз остро виступав проти сього звичаю, казав перед казанням замикати двері церкви, щоб люди мусили слухати його наук. Тоді його поява на цвинтарі серед сих груп, святочно поприбираних та занятих сумирними, хоч зовсім не побожними розмовами, справила б була велику тривогу та замішанину. Але тепер вони вже не боялися о. Нестора. Новий парох, провадячи своє officium більше по-ремісницьки, байдужими очима глядів на сей народний звичай, а о. Нестор не вважав потрібним мішатися в його педагогічний метод і наганяти людей до церкви. От тим-то його поява на цвинтарі не справила ніякої тривоги. Противно, старі й малі почали підходити до нього, кланяючись чемно, і цілували його по руках.

О. Нестор, очевидно, рад був тим ознакам пошани, які показували йому селяни. Його пам’ять послабла вже: він тямив і знав по імені тільки старших своїх парафіян; молодших не міг пізнавати. Та проте він ласкаво всміхався до них, гладив їх по головах, запитував, чиї вони і як живеться їх родичам, а зі старшими радо вдавався в довші розмови. Треба додати, що й Деменюк, котрий не відступав його за весь той час, багато допомагав його пам’яті, нагадуючи йому імена і важніші події з життя кождого з тих людей, що підходили до нього.

Отак проводжений, о. Нестор вийшов за фіртку церковної огорожі. Случайно чи ні, досить, що він попав не в ту фіртку, що вела до двора, а в ту, що виходила на гостинець, при котрім по обох боках, потопаючи в густій зелені верб, лип та овочевих садків, розкинулось чимале село Торки. Зараз по другім боці гостинця, насупротив церкви, стояла «плебанія» – новий просторий будинок під гонтами, з двома коминами на дасі, з ганком до гостинця і з квітником перед ганком. Ся плебанія збудована була вже за о. Крайника, розуміється, коштом громади, котра дуже бідкалася, поносячи тягар конкуренції, та з жалем згадувала о. Нестора, що більш як 30 літ прожив у старій плебанії, критій соломою та попідпираній з усіх боків дрюками. Але о. Крайник був молодий чоловік, з новою освітою і більшими вимогами, мав жінку і дітей, приймав гостей і ждав женихів для дочок, значить, не міг жити в старій, майже хлопській хаті.

О. Нестор, хоча сам задля старості і немочі зрікся парафії, все-таки по слабості людській рад був тому невдоволенню громади з нового пароха; часті нарікання громадян на тягарі конкуренції приймав з єзуїтською покорою, перекривлюючи голову набік та говорячи ув одно:

– Га, то трудна рада! Зато маєте молодого священика з їмостею, паничами і панночками! Ви думали, що все вам ваш старий піп буде! Ні, любі мої, треба й до молодих навикати!

Громада думала, що о. Нестор, бачачи неспроможність людей і великі кошти на будову нової плебанії, причиниться й від себе чим-небудь до покриття тих коштів. Всі тямили, що коли ще за його урядування будовано нову церков, він із власної кишені дав 3000 гульденів на будову, а потому ще 2000 на малюнки та закуплення різних церковних сосудів. Та сим разом громада перечислилася, бо о. Нестор не дав нічого. «Дім божий, – то зовсім інша річ, – мовив він до депутації, котра від громади прийшла була до нього, – але плебанія!.. Я жив у старій халабуді, а й тепер, як бачите, живу не краще… А хочете новому парохові палату будувати – га, воля ваша. Але я до сього не буду належати. Ще, може, скажете мені для його їмосці фортеп’яни справляти…»

Дивна натура людська! Хоча о. Нестор чув добре, що целібат звихнув ціле його життя, випхнув його зі звичайної людської колії, зробив відлюдком, приглушив його духові спосібності, то все-таки він не любив, не поважав жонатих попів, нерадо бував у них, а в новій плебанії, в домі о. Крайника, таки зовсім ніколи не був. Навіть у часі візитації митрополита він не дав склонитися, щоби переступити поріг нової плебанії. Щось немов відпихало його від неї, немов якимось противним, чужим для нього духом віяло від того ганку, обвитого густим диким виноградом, від тих широких та ясних вікон з білими гачкованими фіранками та з вазониками цвітів на варцабах, від того квітника з пахучими бальзамінами, левконіями та цілими грядками резеди та високих мальв і георгіній.

Відтам доносилися часто молоді свіжі голоси дітей о. Крайника: сріблистий сміх панночок, здоровий, металічний регіт паничів-студентів, гармонійні акорди фортеп’яна – бризки і хвилі того спокійного та багатого змінами, шумом родинного попівського життя, котре повинно б було випасти і йому на долю, та котре відібрала йому якась лиха чи добра доля. Не можна сказати, щоб о. Нестор, старий, згорблений та близький могили, завидував своєму молодшому наслідникові того родинного життя, щоб жалував своїх самотніх літ. Його серце давно вже зів’яло, його чуття надто були притуплені, щоб почувати зависть із-за таких речей.

Як одинокий відгук того неприхильного чуття являлася у нього якась їдка насмішка, коли проходив поуз нову плебанію, якесь критичне хитання головою і вперта нехіть переступити поріг сього заказаного обійстя.

– Таке-то! – проворкотів він і сим разом, проходячи гостинцем, не то сам до себе, не то до Деменюка. – Татуньо там у церкві слово боже править, а донечка он якої веселої на фортоплясах витинає. Еманципантка! Не бійся, до церкви не піде. Там саме хлопство!..

Деменюк нічого не відповів на сі слова. Вирісши змалку при церкві і при священиках, він привик шанувати кождого з них і не любив, коли якій духовній особі чим-небудь докоряли. А до духовних осіб він зачислював не тільки самих попів, але й їх рідню.

Аж коли минули плебанію і о. Нестор зовсім успокоївся, Деменюк порівнявся з ним зовсім і, цілуючи його в руку, сказав несміло:

– Я би отця духовного о щось просив.

– Ви, Юрку? – здивувався о. Нестор. – А то що такого?

– Та я не знаю… Може, то єгомостеві не в лад буде…

– А боже мій! Юрку! Говоріть-бо попросту!

– Та знають єгомость… Моя Маланка… ота, що в коваля служить…

– То ніби ваша дочка?

– Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тілько й усеї моєї рідні.

– Ну, і що ж з нею?

– Та недобре, прошу єгомостя. Дуже недобре.

– Захорувала?

– Е, ні, борони боже! Хоч, правду кажучи, якби захорувала, то, може б, мені не було тілько гризоти.

– Ну, а що ж? Пустилася на злу дорогу?

– Свят, свят, свят! А що то єгомость говорять! – аж зупинився з переляку Деменюк. – Хіба я на те свою дитину годував, і кохав, і в страсі божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Адже ж єгомость знають її!

– А знаю, знаю! Чесна дівчина, щира, роботяща…

– Е, що тото! Я її батько! Не хочу хвалитися, бо то не моя заслуга, а божа ласка. Але скажу по правді: то золото – не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене, старого, шанує, для господаря, як рідна дитина… Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалуюся.

– Ну, так яка ж вам з нею гризота, Юрку?

– Така, прошу єгомостя, гризота, що цур їй та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неї сказати, нібито про мою Маланку… Знаєте, єгомость, що, крім доброго серця і здорових роботящих рук, дав їй господь і красоту. Не знаю, чи на щастя, чи на горе. Бо в біднім стані красота для дівчини рідко коли добро… Та чень то господь милосердний якось оберне. Бачите, сподобав собі її ковалів син, того-таки коваля, у котрого вона на службі.

– Максим, Максим ковалів, ага, ага, пригадую собі його.

– Той сам, прошу єгомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син. Сподобав дівчину і батькові свому та й мені оповівся. Що ж, я хіба господу богу подякувати можу за таке добро – кращого зятя і придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємося від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре і полюбив. Бачите, панотче, все так і складаєся, щоб до доброго кінця дійти.

– Та дай вам боже, Юрку! Дай боже вам і вашій дитині всього доброго. Хоч то з тим ковалем…

– Лиш одно лихо, прошу єгомостя, – перебив його Деменюк.

– А то яке?

– Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась… Не знаю, що йому сталося, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в полі, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовищі – де тілько вона покажеся, так, щоб не при людях, зараз він коло неї і вродиться. І баламутить мені дитину, прошу єгомостя, – от біда! Наговорює їй, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до нього в службу, що він її зробить панею, візьме з собою до Львова, ожениться з нею і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просилася у нього, і втікала, і всяко відповідала йому, а він усе своє товче. Якби то простий парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашої дідички син, я у його матері служу, то бідна дитина боїться надто остро з ним обійтися, щоб, буває, і мені, і їй чим-небудь не пошкодив. Бо що йому? Хіба тяжко нам, бідним, досолити?

О. Нестор похнюпився і посумнів, слухаючи тої мови. Видно було, що вона дуже немило вразила його.

– Так чого ж ви хочете від мене? – спитав він нарешті.

– Або я знаю, чого й хотіти! – безрадно сказав Деменюк. – Я до єгомостя, як до рідного батька…

– Е, що там батька! – якось сукристо буркнув о. Нестор, котрого ся історія, очевидно, шкребла по серці. – Нехай дівчина пильнується, – що ж тут більше можна порадити?

– То-то й клопіт мій, – журливо говорив Деменюк. – Досі я хоч знав про підходи панича, та не боявся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось сталося дівчині. Ходить як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неї скачуть, то знов потім сумна, що й слова від неї не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею дієся.

– То злий знак! То дуже злий знак, – сказав о. Нестор.

– Власне, власне! І я так думаю, – підхопив Деменюк. – І для того я хотів просити – тілько най єгомость не гніваються за мою смілість! – чи не схотіли би єгомость самі з нею переговорити?

– Сам?

– Ну, ні! Разом зо мною. Але, може би, єгомость ліпше промовили їй до серця, може би, вона сказала, що з нею сталося.

– Гм… Се можна… Поговоримо.

– О, велике спасибі єгомостеві! – сказав Деменюк, цілуючи кістляву руку о. Нестора. – Я знаю, вона єгомостя поважає і любить, як рідна дитина, і нічого перед єгомостем не утаїть. Отсе вже зараз будемо проти ковалевої хати, то я викличу її в садок та й поговоримо.

Лице Деменюка прояснилося, згорблена стать випростувалася при тих словах. Він мимоволі прискорюзав хід і випереджував о. Нестора, та по хвилі, похопившися, зупинявся серед дороги і дожидав старенького священика, щоб опісля ще раз і ще раз повторити те саме. О. Нестор ішов мовчки, тільки раз у раз шевелив губами, немов нечутно розмовляв з кимось незримим.

Отак ідучи, вони по недовгім часі дійшли на кінець села. Остатня хата була ковалева. Вона стояла наліво від гостинця, обведена високим дощаним парканом з широкою брамою і містком до гостинця, мов якась фортеція, що сторожко глядить у безмежні поля, котрі зі сходу і полудня притикали тут до села. Тільки к півночі понад невеличкою болотянистою річкою Торівкою тяглися довгою крутою змією головаті верби серед лугових сіножатів, а далі, за сіножатями, піднімалось узгір’я, на котрім у вінку тополь стояв фільварок, де господарював панич Адась, а за фільварком, обмежуючи зовсім видокруг з того боку, дрімав могучий панський ліс.

Зараз насупротив хати-фортеції, направо від гостинця, без огорожі, тільки обкопана невеличким ровом, стояла зброївня села – кузня. Невеличка, гонтою побита, з навислим передом, спертим на чотирьох стовпах, вона в робучий день усе була отворена, вічно лунала веселим гомоном людей, іржанням коней, стуком молотів та різким металічним дзвенькотом ковала.

Тут раз у раз, від ранку до пізньої ночі, сопів важкий міх, прискав огонь у горнилі, скакали зиндри з-під могучих ударів молотами, скрипіло залізо, гризене пильниками, оберталося точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою робучою компанією, ішли розмови, жарти, оповідання, чергуючись з палкою енергічною працею. Се справді була зброївня села. Тут виковувались усі оті лемеші, зубці до борон, серпи, коси та заступи, що опісля як піонери людської культури мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну ростинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людська обув, щоб тим легше могли поборювати трудності, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікові при переході з місця на місце.

Та й дерева, ліси, каміння, річка і вітер – ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосної, шумної, загарливої праці. Тут виковувано сокири і топори, що, виострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір’ї дрімав, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибеллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня.

Відси йшли в світ пили, свердли та долота, зладжені і виострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що он там геть-геть унизу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгір’я, поклали поперек неї могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб задармо обертала його колеса.

І вітрові грозилася кузня, бо з неї, а не відки, виходили знаряди, що на дальших сугорбах узгір’я, схованих за краєм видокруга, поставили цілий ряд здорових вітряків. Одним словом – оцей невеличкий будинок, спертий на чотирьох стовпах, як баба-яга на костилях, був великою і могучою силою, котрої впливи йшли широко і далеко навкруги, ширше і дальше, ніж західний вітер міг донести відгомін стуку молотів та дзвенькіт ковадла, що в ній розлягалися.

А душею тої зброївні, тої могучої та плодотворної сили, осередком веселої та працьовитої компанії, що тут день у день збиралася, був сам коваль торський Іван Гердер. Чудна мішанина, що вдаряла кождого в його назві, в тім сполученні руського ім’я з прізвищем знаменитого німецького писателя, проявлялася в цілій вдачі, походженні і поглядах торського коваля.

Його прадід був чистокровний німець, коваль, спроваджений з Саксонії ще дідом покійного графа Торського зараз в перших роках австрійського панування. Вже син того старого Гердера оженився з русинкою, дочкою одного заможного торського господаря, а наш Іван, хоч тямив про своє німецьке походження, вважав себе русином. Ще дід його покинув двір і осів у селі між господарями, хоч і не робив панщини; от тим-то й Іван Гердер почував себе зовсім мужиком, солідарним з рештою мужиків, і разом з ними стояв не то осторінь, не то в тихім ворогованні супроти двора.

Була се приземкувата, коренаста та крепка постать. Густе довге волосся на голові, колись огнисто-руде, почало вже сивіти, а великі довгі вуси, що закручувались аж за вуха, були білі, як сметана. Та проте Іван Гердер не мав іще й шістдесяти літ, а його голос, колір лиця, бистрота рухів виявляли в нім чоловіка незломної енергії, смілого та повного життєвої сили. Зі своєю великою круглою головою, здоровими зубами та міцними вилицями, з широкими плечима і мохнатими, звичайно при роботі аж по лікті позасукуваними та окоптілими руками – він подобав трохи на тих залізних баранів, котрими в старину штурмовано мури.

Тій зверхній подобі, типово німецькій та з деякими не менше типовими рисами українця, відповідала й вдача Івана Гердера. Здавалось, що вагання, нерішучість, слабість волі та розчарований були зовсім недоступні для його вдачі. Невтомимий робітник, він був притім і солідний, незвичайно совісний робітник. Всякі противності не то що не знеохочували його, а ще й підбивали до боротьби та до праці. Натура наскрізь войовнича, він, проте, був добрим сусідом, веселим товаришем, любив жартувати та сміятися, і його кузня завдячувала власне тому його талантові своє оживлення і многолюдність.

Люди йшли до Гердерової кузні мов по свячену воду: щоб віддихнути якоюсь свіжішою духовою атмосферою, покріпитись, розвести душу. Коваль бував замолоду далеко по світі, був чоловік письменний, знав незлічиму силу вигадок та оповідань і вмів оповідати їх з таким виразом, з такою особистою закраскою, вмів до кождої нагоди підібрати відповідну повість, з кождої повісті розвести такі думки та виводи, що люди слухали його без голосу, тільки цілим лицем ясніючи, цілою душею всміхаючись та радіючи, хоч і самі не знали чого. Їх душі, вбогі та прибиті щоденним горем, та темнотою, та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власної думки, сильного характеру і живої своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода ростина ясному та теплому сонцю весняному.

О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів його молодості, та не любив його. Зачерствілій, хорій душі старого панотця було не до поезії здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тільки одно – вільнодумця та єретика, та й то ще впертого, непоправного і войовничо настроєного, а затим подвійно небезпечного! І справді, найлюбішим полем думок, міркувань та мрій коваля Гердера, а притім полем, на котрім з усею силою проявлялася його войовнича натура, було поле релігії, церковщини, відносин попівства до народу.

Хоча шкільна його освіта була дуже маленька, то все-таки він власною працею, читанням книжок і розмовами з різними людьми дійшов до таких думок, що геть-геть вибігали поза ті тісні рамці, в яких у нас немовби приписано, немовби богом самим установлено обертатися мужицькому розумові. Він виробив собі певний критицизм – спокійний, невизиваючий, та при тім і не трусливий та не уступчивий. Зі своїми єретичими поглядами він не ховався ані перед мужиками в кузні чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносився й до інших верстов та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав дармоїдами.

І коли отак не раз у кузні, гримаючи могучим молотом о розпалене залізо, подразнений оповіданнями людей про різнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було зразу злегка, лагідно, напівіронічно, а дедалі з щораз більшим жаром та запалом перебирати різні болячки мужицького життя, різні недомагання мужицької думки, то голос його при тім стається міцний та дзвінкий, Як наострена сталь, роздається чутко почерез стук молотів, стогнання міха, прискання іскор і скрип пильників і такими ж яркими, прискаючими іскрами западає в людські душі.

Слухаєш його інколи в отій напівтемній кузні, що мала тільки одні двері, а ні одного вікна, і в уяві твоїй мимохіть встає картина широчезної дикої цілини, покритої буйною хоптою, лопушшям та кропивою. А по тій цілині якась таємна незрима рука веде плуг – нехитрий, звичайний хлопський плуг з добре насталеним блискучим лемешем і з таким же переднім залізом, що, немов півмісяць, одним острим рогом впивається в землю. І йде той плуг звільна, важко та рівно і невпинно, скрипить інколи в твердому грунті, хрустить лемешем о камінці та недогнилі пеньки, але йде все далі і далі, підриває коріння хопти, ломить цілину, вивертає за собою товсту рівну скибу. З Гердерової кузні йшли такі Плуги, клалися такі скиби не тільки по оцих справжніх непереглядних чорноземних полях довкола, але також по запущеній, занедбаній цілині народної думки, народного духу.

– Знаєте що, Юрку? – обізвався о. Нестор, зупинившися перед ворітьми ковалевої фортеції, і, знявши капелюх з голови, краткованою хусткою почав обтирати піт, що густими краплями повиступав на його лиці, карку і величезній лисині, котрою світилося все його тім’я. – Ніяково мені йти на обійстя сего єретика. Недавно я ганьбив його і заказав йому, що доки не поправиться, то я й слова до нього промовити не хочу, а, ввійшовши на його подвір’я, я міг би його здибати, а тоді вже, звісно, прийшлось би говорити. Так чи не ліпше б ось що зробити? Я ось тут зажду, на вулиці, а ви підіть та й викличте свою Маланку.

– Та ні, прошу єгомостя, – відмовив Деменюк. – Коваль ще у церкві, я його бачив. А по церкві він, певно, піде до ради громадської. Прошу, най уже єгомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єгомость сісти. А я Маланку зараз покличу.

– Дуже б мені не хотілося… Ну, та вже нехай… Бо ти знаєш, який се чоловік, отой коваль. І як таких людей земля свята носить!.. – воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обійстя.

– Та що ж, прошу єгомостя! Видкося, на щось і їх пан біг потребує, коли їх держить на світі та й ще дає їм силу, веселість, здоровля, маєток та й ще от таких дітей, як Максим.

– А… Максим… Максим ковалів… Се справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева се заслуга, ні! І не думай, щоб усе отсе бог йому давав за його заслугу. Ні, се тілько на пробу йому… чи отямиться, чи скрушіє перед богом. До часу се все, Юрку, до часу! А мине час… не хочу пророкувати, але чую се… хто доживе, той побачить… Не може то бути, щоб бог не покарав такого грішника.

– Правду сказавши, прошу єгомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, – несміло промовив Деменюк.

– Добрий і чесний! – скрикнув о. Нестор. – І ти се мовиш, Юрку? Як може бути добрим і чесним, хто в бога не вірує?

– їв бога він вірить, і молиться, се я добре знаю, – знов трібував сперечатися Деменюк, провадячи попід руку о. Нестора вузькою стежкою в садку, протоптаною серед високої трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.

– Ні, ні! Не вірить він в бога! – змагався о. Нестор. – Бо якби вірив, то би слухав того, що бог приказує. А молиться тілько з гордощів, як той фарисей у Євангелії, щоб люди бачили.

Деменюк не змагався далі, але, посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів, похиливши голову, руками опертий на паличці і без голосу шевелячи устами, немов в душі торочив і далі своє нарікання на ковалеву безбожність. Погляд його недвижно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста зеленувата гусільниця, бажаючи добратися до сочистих листочків її цвітової корони, щоб її обгризти лакомими зубами.

«От так і по нас повзе та надвигається, що кому суджено!» – мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по його тілі. Може, се було від холоду, що стояв у саду, від тої вогкості, насиченої запахом трав і цвітів, що клубилася в тіні вікових дерев; але о. Несторові зробилося моторошно. Душу його, зворушену розмовою про коваля, оця невинна гусільниця збентежила ще дужче. Він витріщив широко очі і вдивлявся. Гусільниця, мов під лупою, росла в його очах, робилася здоровенною та могучою, заслонювала і садок, і хату, і все своїм товстючим зеленкуватим тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажання о. Нестора.

– От так повзе та надвигається, що кому суджено! – шептав він, тремтячи всім тілом, обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котрої силувавсь отрястися та прокинутись, але не міг.

Нараз стрепенувся. Тут же над його вухом роздався дзвінкий, різкий дівочий голос, пронеслися слова:

– Чого єгомость від мене хочуть?

Се була Маланка. Бистро підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, у верхній половині облита ясним сонцем, а ногами потопаючи в тіні. Лице її, червоне, як калина, горіло здоровим рум’янцем, чорні очі палали якимось палким огнем, а рожеві губи, розняті при виголошуванні тих слів, просвічували до сонця, мов рубіни, коли о. Нестор, підвівши голову, поглянув на неї знизу вгору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на ковнірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиї, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тім’я. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся її постать. О. Нестор мовчки дивився на неї, якусь хвилю не можучи отямитись, що йому з нею говорити і від чого починати.

– А… а… то ти, Маланко? Ото яка ти виросла… висока та гарна. Давненько я бачив тебе…

Маланка підійшла ближче і поцілувала о. Нестора в руку.

– Тато казали мені, що єгомость мають мені щось сказати? – промовила вона так само дзвінко і швидко і немов крихіточку сердито, як і попереду.

– Еге, так! Маю, маю… Але де ж твій тато? Де він подівся?

– Я дала їм троха пообідати, – мовила Маланка. – Бо там у вас, між великими панами, про нього, бідного, ніхто не дбає, чи їв він, чи ні.

– Ну, Маланко, сього не може ніхто казати. Твій тато ніколи мені не жалувався на те, щоб йому замало їсти давали.

– Чого ще єгомость захотіли! Щоб мій тато та жалувався! Адже ж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалуватися. Але його треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а проте ледво присилувала його, щоб дещо перекусив. Але говоріть, єгомость, чого вам треба від мене! Швидко мої господарі з церкви поприходять, то я не буду мати коли з вами балакати.

– Тато… я не від себе… то, властиво… – почав о. Нестор, видимо неприготований на таке пряме і різке питання.

– Щось вам, певне, тато говорили на мене! – перервала йому Маланка.

– Твій тато! На тебе! Маланко, бійся бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молиться до тебе, так тебе любить?

– Е, любить, любить! – з нехіттю промовила дівчина. – А проте мучить мене своїми підозріннями та науками. Спокою мені не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак случайно сказала йому, що панич лазить за мною та навприкрюєся мені – се ще навесні було – і відтоді тато, коли тілько здиблються зо мною, все тілько про панича мене розпитують, так немовби силоміць хотіли мене попхнути йому на шию.

– Бійся бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити? – з переляком скрикнув о. Нестор.

– Я вже колись-то сказала їм: таточку, як забагато солі в борщ кидати, то пересолиться. Не мучте ви мене з тим паничем, бо, бігме, більше вам ані словечка нічого не скажу.

– Отож-то бачиш, дитино моя, – сказав лагідно о. Нестор. – Се власне стривожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбується та побивається, щоб ти була щаслива. А коли ти йому таке сказала, то що він мусив подумати собі про тебе? Мусив подумати: «Ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче мені нічого сказати!»

– Але що ж я маю йому казати, коли панич давно про мене й гадки не має і не дивиться в той бік, де я є?

– Що? Гадки не має? Не дивиться? – аж скрикнув о. Нестор, а в його зачудуванні чути було й примітку нетаєної радості. – А не брешеш ти, Маланко?

– Ні, єгомость, не брешу! Чого маю брехати? – щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторові прямо в очі.

– В такім разі… Ну, але чому ж ти се не сказала татові, щоб він так не гризся?

– Як не казала? Сто раз, не раз казала: таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я йому раз-другий відповіла, дав мені спокій. Коли-бо мої тато такі, прости господи гріха, як той кліщ. Як уп’ється в одно місце, то вже там довбає і шемрає, доки його силою не візьмеш. Усе собі мусять щось такого найти, щоб мали чим гризтися. І що ж я тому винна? Що на те пораджу? Така вже їх натура.

– Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає…

– Але божуся вам, єгомость, що не докучає! – скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервоніша рожа.

– Ну, то слава тобі господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.

– Зробіть се, єгомостику, зробіть! Нехай він не турбується мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там не знати що! – додала рішучо і, ще раз поцілувавши його в руку, бігцем скочила до хати. – Ось уже мої господарі йдуть! – додала біжучи. – Бувайте здорові, єгомость!

Ще тільки мигнула на перелазі її червона спідниця та вишитий рукав – і вона щезла, а тільки дзвінкий сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенувся та озирнувся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось йому не подобався.

– Чи се вона з мене сміється? Глузує, що одурила старого? – проворкотів він. – Ей, небого? Щоб тілько ти сама себе не одурила!

І він, невдоволений кінцем своєї розмови, піднявся з місця, щоб іти геть із сього садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив його коваль Гердер, що разом з жінкою і сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів його ще від брами тим всевидющим господарським оком, котре відразу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб се був він. Перша жінка промовила до нього напошепки:

– Йой, чоловіче! А се що таке? Чогось старий єгомость у нас у саду сидить!

– Ну, так що ж! Сидить, то нехай сидить! Злого чень нічого не робить.

– А се що його до нас привело?

– Зараз будемо знати.

І вони всі троє звернули до фіртки, ввійшли до садка і стежкою попрямували до о. Нестора, котрий, змішаний трохи сею стрічею і бачачи себе безпомічним без Деменюка, постоявши трохи, знов сів на лавці.

– Слава Ісусу Христу! – повітав Гердер о. Нестора, здалека знімаючи шапку.

– Слава навіки, – відповів о. Нестор.

Жінка ковалева і Максим підійшли ближче і поцілували панотця в руку. Коваль не чинив сього, тільки, всміхаючися, говорив звільна:

– Бачимо і очам своїм не віримо. Що за рідкі гості на нашім обійсті!

– Перепрошаю, що так самовільно… Та, властиво, я не сам, а з Деменюком… Тут мене просив з його дочкою поговорити…

– З Маланкою?

– А так. Знаєте, старий Деменюк дуже її любить, трясеться над нею. Ну, а там щось панич…

– Е, що там панич! – з виразом легковаження промовив коваль і махнув рукою. – Доки Маланка у мене і доки сама чесна, то не має чого боятися, хоч би й сто паничів до неї підходило.

– Ну, таточку, хіба ж так можна говорити? – вмішався Максим у розмову. – Доки Маланка чесна! Ви ж самі дуже добре знаєте, що вона чесна і на ніяку підмову не піде.

– Що було, то ми знаємо, о кілько знаємо, – строгим тоном сказав Гердер. – А що може бути, сього при жіноцькім роді, синочку, ніхто знати ані зміркувати не може.

– Ти все своє, Іване! – з несмілим докором вмішалася жінка. – Нібито вже жіноцький рід якийсь не людський, а пташиний, що перхає в різні боки, так що й не зміркуєш.

– Та певно, що перхає! І бог зна куди залетить, коли її в клітці не тримати. Та про Маланку, панотче, можете бути певні. У нас їй нічого злого не станеться.

– Та я вже говорив з нею, – сказав о. Нестор. – Вона також впевнювала мене, що її тато дармо турбується, що панич їй зовсім не докучає.

– Я з ним колись-то переговорив пару слів по-приятельськи, – сказав Максим. – Адже ми оба разом до школи ходили, знаємося. То він мені дав слово честі, що нічого злого против Маланки не задумує.

– Я також колись-то говорив з ним розумне слово, – сказав коваль. – Вже що я там йому сказав, то нехай поміж нами й лишиться, але я думаю, що він Маланці дасть спокій.

– Ну, коли так, то можу бути безпечний, – сказав о. Нестор. – А то, признатись вам, я по розмові з Маланкою не дуже був спокійний. Щось у ній самій змінилося. Якась така зробилася різка, недоступна, все так виглядає, мовби з чимось таїлася.

– Ні, ні, панотче, можете бути спокійні! – сказав коваль.

– То добре. То дуже добре! Спасибі вам! – промовив о. Нестор, простягаючи йому руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутої руки панотця, але, всміхаючись, сказав до нього:

– Та сидіть іще, панотче! Куди вам спішитися?

– Треба йти! Засидівся. Де тілько той Деменюк так довго бариться!

– А де ж він?

– Та там у вас у хаті. Певно, з дочкою балакає.

– Ідіть до хати, жінко, та й ти, Максиме! – сказав Гердер. – Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!

Жінка і Максим пішли до хати, а коваль став перед о. Нестором, котрий оп’ять сів на лавці.

– Не гнівайтеся, панотче, – сказав коваль, – що я не взяв вашої руки, котру ви подавали. Я чоловік одвертий і не хочу ні з чим критися. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика, невірного і проклятого, а тепер подаєте мені руку. То я не хотів дотиком своєї руки споганити вашу святість.

В остатніх словах Гердера хіба глухий недочувся б гіркого насміху. О. Нестор жалібно похитав головою.

– Ой, грішите ви, ковалю, тяжко грішите!

– Га, може бути, – сказав коваль. – Ви від того знавець, вам се ліпше видно, ніж мені, бо моє сумління спокійне.

– Спокійне? Не вірю сьому, ковалю! Як може бути спокійне сумлінє у чоловіка, що в бога не вірить, з усього святого сміється?

– Ей, єгомость, єгомость, – якимось немов благаючим а немов докірливим голосом промовив коваль, – як ви се можете отак спокійно говорити: не вірить в бога? Хто се вам сказав? Відки се знаєте? По чім так судите?

– По вашим ділам суджу, ковалю!

– То дуже кепська міра для такої річі, – спокійно відповів коваль. – Я видів колись, як у Львові вішали душогуба, що четверо людей забив. О, як він побожно хрестився і сповідався! Як плакав, цілуючи хрест! Той, певно, вірив в бога.

– Хто знає, може, він і швидше найде у бога відпуст своїх гріхів, ніж такі, що вперто обстають при своїй невірі, у котрих бог за кару заглушив навіть голос сумління! – грізно простуючись, промовив о. Нестор.

– Ну, єгомость, даруйте, але я мушу вам сказати, що й тут ви помилилися. Голос сумління у мене не заглушений. Коли часом трафиться – знаєте, чоловік усе чоловіком – чи то сказати щось не по правді, чи посваритися з ким, чи скривдити кого, то сумління мучить мене, спати мені не дає, поки того чоловіка не перепрошу, злого не направлю. Чи то значить, що сумління у мене заглушене? Але коли хтось встає і каже: «Мене слухайте! Я орудую словом божим, я маю власть в’язати і розв’язувати», а я бачу, що він такий же чоловік, як і я, що він звичайно навіть не знає, що в’яже і що розв’язує, то як я можу йому вірити, свою душу, своє сумління в його руки віддавати?

– Але ж він не від себе, а з божої волі се робить, а бог знає, що має в’язати, а що розв’язувати.

– То певне, що знає! – підхопив коваль. – І без попа знає. Так само я й без попа до бога трафлю.

– От і бачите! От і бачите! Які ви єретицькі слова говорите! Якби бог був хотів, щоб так було, як ви кажете, то був би не встановлював апостолів і учеників…

– Еге ж, еге! І попів, і деканів, і каноніків, і суфраганів, і митратів, і єпископів, і кардиналів, і пап, що хрест святий на пантофлях носять, – усе се сам бог власною особою повстановлював! Усе се своєю властю наділив! І виразно сказав: «Відтепер можете мене не знати і не слухати, а тілько отсих свячених та миром мазаних знайте та слухайте! Вони для вас нехай будуть і церквою, і релігією, і богом!»

– Хулиш, ковалю, бога ображуєш, от таке говорячи! – ледве промовив о. Нестор. – Ну, де ж се видано так говорити? Гріх тобі! Гріх смертельний!

– А вже чи гріх, чи два, але треба правду сказати! Ну, скажіть мені, чи не так у світі діється? Кілько-то з вас, посвячених осіб, має справді бога в серці? Почисліть їх на пальцях! А кілько є таких, що під довгою рясою носять захланність та гордощі?

– Не суди других! Не суди, ковалю, щоб сам під суд не попав! 0

– Про се я спокійний, – відповів коваль. – Що бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тілько я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши ані мого серця, ані моєї віри, а самі ховаєтеся за євангельські слова: «не судите, да не судимі будете». Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була досі? Кілько літ ви навчали, і катехізували, і ганьбили, і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіться, загляньте під оті стріхи, що там найдете? Що біда, розпука, се ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке п’янство, яке злодійство, які свари та лайки, в громаді яка неправда та кривда, – чи ви маєте о тім поняття? Чи виточуєте, – здається, у вас сумління не заглушене? – що відповідь за всю оту погань, що так і кишить довкола вашого двора, спадає на вас?

– На мене? – з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.

– Так, на вас, отче, і на подібних вам! Як же ви вчите людей?

– Адже й Христос говорив, що деяке сім’я мусить падати на камінь.

– Але Христос казав, що варт робітник своєї плати. А якої ж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по камінню?

– Робимо, що можемо…

– Скажіть виразно, що нічого не можете зробити. А я вам скажу, чому не можете.

– Цікаво знати.

– Не дуже вам цікаво буде, – з досадою промовив коваль. – Нема в вас того, що чуда творить, що дає життя, нема любові! Ваша мова, як кимвал, що бренькає, а ваша наука, як мідь, що гуркотить. Шуму багато, а добра нема.

О. Нестор чимраз більше подавався вниз при тих словах, немов ослабав, в’янув і горбився. Вони були мов острий ніж, що шпигонув його в серце. Перший раз сей єретик отак розговорився з ним, і перший раз він почув, що хтось безпощадно, різко загнув палець під його серце, заворушив у нім такі фібри, що, бачилось, зовсім уже були завмерли і заглухли. І справді, чим же було його звиш 30-літнє святе officium?

Хоч він і не міг спіймати себе на невірстві та на єресях, то що ж з того? Хто зна, чи се не для того тільки, що ніколи о справах віри не думав глибше? Хоч він совісно читав служби божі, утрені і акафісти, не пропускаючи в них ані одного слова, хоч совісно говорив проповіді, держав катехізації і поучав людей при всякій нагоді, то все-таки – він з безмірною гіркістю чув се в тій хвилі – робив се з обов’язку, як урядник з обов’язку укладає позви та декрети в справах, що його зовсім не обходять.

Ані в діла віри, ані в діла моралі, ані в справу освіти народу він не вносив того огню, того всепожираючого запалу, котрий дає правдива любов до ідеалу, до тих бідних, темних, труждающихся і обремененних, що не раз, ідучи до церкви, чекають почути справді сердечне слово потіхи та відради, а потім, заким дійде до півслужби, винаходять собі народний звичай і на час проповіді виходять із церкви, щоб провітритись, погрітися на сонечку та побалакати з сусідами про ту ж саму свою нужду та гризоту, котру надармо раді б були розсіяти в церкві.

– Та й що то говорити? – мовив далі Гердер, хвилю помовчавши і нахиляючися до о. Нестора. – От і ви, єгомость… Бог мене покарай, коли я хочу вас осудити, але правда правдою лишиться. Ну, скажіть по правді, о що ви на парафії більше дбали: чи о душі своїх парафіян, чи о те, щоб якнайбільше грошей придбати, щоб у пані графині ласки не стратити?

– Ковалю! Досить тої розмови! – болючо, мов з-під ножа, скрикнув о. Нестор.

– Хіба ж то я вам новину кажу? Хіба ваше сумління тисячу разів на добу не говорить вам того самого? Правда, громада шанує вас за те, що ви менше дерли від свого попередника і від свого наслідника, але чи ж се заслуга? Громада шанує вас, що ви влегшили їй тягаря, давши 5000 ринських на церков, але чи ж ви думаєте тим бога підкупити? Відплатити свій гріх, тяжкий гріх, той, що ви стілько літ занедбали робити те, до чого були зобов’язані, занедбали любити своє духове стадо? Без любові ніяка робота, ніяка жертва нічого не варта. А коли є любов, то всяка робота, всяка жертва зовсім інакше виглядає, ніж коли вона є пустою формою.

Гердер був нині ще натще. В таку пору голос його робився різкий, слова летіли швидко і попадали в ціль, мов дрібний шріт. Тоді він не знав ніяких зглядів, говорив що думав і що чув, не дивлячись, як се кому сподобається. І тепер він виливав з душі те, що в ній давно вже було накипіло, зовсім не зважаючи, яке се вражіння робить на о. Нестора.

– Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боїшся бога? – роздався нараз за його плечима лагідний докірливий голос. – І як ти можеш таке говорити? Ади!

Се був Деменюк, котрий, почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем, наблизився помалу і мимоволі підслухав остатню промову Гердера. Зимний жах проняв старого церковника, і він ледве осмілився поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали йому з рук, у котрих тепер він судорожно м’яв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста його раз у раз порушувалися, зморшки на лиці і під очима зробилися якісь глибші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котилися гіркі, грубі сльози і, пробігши по крутих заломах зморшків, падали на коліна. З грудей його від часу до часу роздавалося важке, мов дитяче, хлипання, перериване сухим кашлем.

– Єгомость? Господи боже мій! – скрикнув Деменюк, кидаючися до о. Нестора. – Що вам такого? Ви щось недужі? А я, дурний, там забалакався!..

– Нічого, нічого, Юрку, – ледве чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. – Слухайте, ковалю! Подайте мені руку! – додав він, силуючись устати з лавки.

Гердер був трохи змішаний тим несподіваним вибухом чуття у старого панотця. Він ніколи ще не видав його таким і навіть здумати собі не міг, щоб се було можливим. Та проте, бачачи тривогу Деменюка, він і сам було трохи перепудився і почав уже докоряти собі, що надто остро обійшовся зі старим, що не змовчав дечого. От тим-то він урадувався, почувши, що панотець на нього не сердиться. Він живо подав йому руку і промовив лагідно:

– Нехай єгомость не сердяться за мої слова! Може, я й недобре міркую, але що міркую, того не люблю скривати.

– Добре, добре, ковалю! – ледве дишучи, промовляв о. Нестор. – Бог тобі за се заплатить… Я не серджусь… я вдячний тобі… хоч серце… серце в мене болить, коли чую… яка вдяка… за мої…

Голос його трясся і уривався щохвилі. Деменюк узяв його під руку і випровадив із саду.

– Бувайте здорові, ковалю! – сказав Деменюк. – Та перепрашаємо…

– Нема за що! – відмовив коваль, дивлячись за відходячими. – То я би повинен…

– Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі!.. – силувався голосніше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашлявся.

Коваль важко зітхнув услід за ним, запер браму своєї фортеції і повільним кроком пішов до хати, де вже жінка і син давно ждали на нього з обідом.

Примітки

…запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона… – тут стихійна сила річки порівнюється із силою Самсона – міфічного героя, який, за біблійною легендою, був позбавлений своєї величезної фізичної сили; згодом, відчувши повернення цієї сили, зруйнував храм, під руїнами якого загинув сам.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 185 – 205.