12. Чарівниця-ніч

Іван Франко

Та ми ще вернемось до тайн і чарів тої ночі. Розлившися безбережним морем понад землею і позапалювавши на небі незлічимі свічечки на те тільки, щоби тим виразніше показати, яка вона темна, та глибока, та густа, ніч пустилась на чари. Дмухнула по лугах і порічинах і покрила їх густими сивими туманами пари, що стояли недвижно, мов незлічимі полки, готові в далекий похід. Широчезною долонею погладила по ланах і полях, і колосисті лани жита і пшениці, похилившися з легким шелестом під тою долонею, потім піднеслися вгору, випростувалися і стали тихо, недвижно, насторожившись, немов заперли в собі дух і слухають, що далі буде.

Потім та стара чарівниця виняла з мішечка жменю золотого піску і кинула його в простір: розсипалися золоті зернятка і почали літати довкола, осторожно, звільна пробираючись крізь густі тіні та стовпи мряки, крутячись над млаковинами, підносячись угору, то знов зупиняючись на хвильку на однім місці; се палахкотіли часті на торських багновинах блудні огники. Деякі з них, гуляючи понад сіножатями, забігали аж у панський сад, що густою темною масою бовванів на склоні, – та тільки сміліші зважувались вверчуватися глибше в ту темну гущавину на те тільки, щоби по кількох хвилях у ній згаснути.

Та ніч сим не вдовольнилася. Вона почала з великого мішка пригорщами брати грубий кришталевий горох і розсипати його по землі. Тихо-тихо падав той горох на трави, на листки, на квітки, чіпляючись острих їх кінчиків, сточуючись у глибину їх барвистих чашечок, роздроблюючись на дрібнесенькі перли на шовкових волосочках, що встелювали листя деяких ростин, тут і там важко, чутно спадаючи з високого дерева вниз і вдаряючись о широку плахту лопуха.

Висипавши весь запас гороху-роси, стара чарівниця стрепенулася, – і по всій природі пройшла тиха дрож. Понесло холодом – ніжним та таким проймаючим, що, здається, й старі дуби та липи почули його і стрепенули своїми коронами так, що з них тисячі перел посипалися вниз. Замовкли соловії в гущавинах, вітер притаївся, так що чути було тихе капання роси, немов із соток очей мірно та ненастанно капали незримі сльози. Десь-не-десь пролетів чорний жук, бринячи протяжно та меланхолійно, мов далекий відгомін якоїсь журливої думки. І здавалось, що вся природа стишилась, замерла на момент в якімсь німім ожиданні.

А! Ось воно! Тихо-тихо скрипнула фіртка, що вела з двора до саду, і, осторожно ступаючи, якась поява шмигнула крізь неї і, мов в’юн у болоті, моментально потонула в темряві, що заповнювала сад. Потонула і немов зовсім пропала, розвіялась без шелесту, без сліду, так що садівник, котрий у своїй будці прокинувся було при скрипі фіртки, надаремно напружив слух, щоб почути бодай найменший шелест у саду. Він ждав добру хвилю, але, не чуючи нічого і чуючи надто хропіння пса, що спав тут же обік будки, заснув і собі ж.

Тільки після яких десяти мінут темна поява, причаєна в пітьмі о яких десять кроків від будки, тихенько поповзла далі, мов гадюка, пробираючись крізь корчі і високі лопухи. Виповзши з саду, чорна поява випрямилася, відітхнула, стрепенулася, щоб стрясти з себе грубі краплі роси, що понависали у неї на волоссі, на лиці, на руках і на одежі, і бігцем пустилася далі, стежкою поперек сіножаті.

Одним духом перебігла аж до містка, перекиненого через торецьку річку, та тут зупинилася, виняла з-під поли, свого вбрання якийсь звиток чорного шмаття, напомацки найшла коло містка здоровий камінь, вложила його в середину того звитка і, міцно скрутивши звиток, замахнулася, щоби кинути його в воду. Та ні! Вона, мабуть, пригадала собі, що коло моста вода мілка, і, подумавши хвильку, пустилася бігти вниз попри річку, бродячи по пояс у високій, мокрій траві.

Пробігши так зо двісті кроків аж до місця, де річка закручувалася і творила глибоку, корчами оброслу калабаню, нічна поява швидко вкинула там свій пакунок і щодуху побігла далі. Бігла якийсь час долі річкою, потім перескочила її в вузькому місці і скрутила під гору, до фільварку, на ниву, засаджену картоплею. Якийсь час вона бігла бороздою, потім зупинилася, присіла, слухала. Що се таке? Серед ниви немов щось ворушиться? Чи то дикий кабан картоплю риє? Та ні, дикий кабан був би чорний, а се біле. Нічна поява почала тихо, помалу сунутись далі. Друга, біла поява випростувалась на хвильку – се була жінка, селянка, з мотикою в руці.

– Бестія! – буркнула чорна поява. – Осьде зайшла картоплю красти.

Та чорна поява не кинулась на злодійку, не гукала, не полохала її, але тихесенько, хильцем, майже повзком пробиралася далі, раз у раз тривожно озираючись. Ось біла поява оп’ять схилилася – чути її сапання і удари мотики о суху землю – ось пронеслось її глибоке зітхання – якісь слова, чи то молитва, чи прокляття – та нараз що се? З недалекого гостинця донеслись нові голоси. Дуднять поспішні кроки по твердо втоптаній стежці, чути важке, розриваюче душу ридання, а далі слова:

– Таточку! Таточку! Пустіть мене! Я не хочу жити! Я собі смерть заподію!

Се тонкий дівочий голос говорить. А в відповідь йому старечий, розбитий голос:

– Дитино моя! Бог з тобою! Що ти говориш? Здайся на бога! Він бачив твою кривду, він її помстить.

Чорна поява мов прикипіла до місця, слухала не ворухнувшись, слухала довго ще, хоч ридаюча дівчина і її старий батько були вже далеко. І жінка, що крала картоплю, також чапіла скулившись, поки вони пройшли. Та не було їй сьогодні щастя. Ледве пройшли ті двоє, коли се заскрипіла брама в фільварку, роздався тупіт кінських копит, а по хвилі дві брички заторохтіли гостинцем. Жінка оп’ять схилилася вниз, прилягла в борозду, та чорна поява, чуючи той туркіт, випрямилася і, невважаючи на свою дотеперішню осторожність, пустилась бігти в напрямі до гостинця, замахала руками і скрикнула щосили:

– Гей, гей!

– Ой, господи! Пропала я! – скрикнула в тій хвилі жінка, що крала картоплю, і, покинувши мішок і мотику, пустилася втікати долі нивою. Та крик чорної появи на зупинив тих, що їхали гостинцем. Брички поторохтіли до Торок, а коли жінка по якійсь хвилі обернулася, чи чорна поява біжить за нею, не бачила вже нікого на полі. Вся тремтячи зо страху і стужі – вона була в одній сорочці і вся промочена росою, – вона стояла ще якийсь час на місці мов остовпіла, ловлячи ухом далекий туркіт бричок по селі, ще дальше гавкання собаки і ті неясні шелести літньої ночі, що видає сонна природа. Ось туркіт на хвилю затих, а замість нього роздався голосний протяглий свист:

– Фіііі! Фі-фі-фіііі!

Тихо. Потім знов затуркотіли брички, та вже щораз тихіше, дальше, невиразніше, поки туркіт їх не зіллявся з тими неясними шелестами літньої ночі, що видає сонна природа. Тоді жінка важко зітхнула, перехрестилася і звільна, осторожно почала повзти назад на те місце, де покинула свій мішок з картоплею і мотику. Чорна поява не забрала нічого, все лежало на своїм місці. Та жінка вже не всмілювалася копати. Вона поспішно вхопила мішок, завдала його собі на плечі, взяла мотику і оп’ять поповзла як могла швидше, долі нивою, аж до самого її кінця.

Дійшовши до кінця, вона, не входячи на сіножать, півперек загонів, засаджених картоплею, дійшла аж до гостинця і, тривожно озираючись та важко дишучи під вагою мішка, поспішала до села. Дійшовши до кінця села, вона оп’ять зійшла з гостинця, щоб не йти серединою села, де її могла побачити селова варта. Вона з трудом перелізла через рів і попід паркан, що обгороджував обійстя коваля Гердера, стежкою поповзла на загумінки. Зупинилася на хвилю, а далі заглянула крізь шпару в паркані. У Гердера ще світилося, чути було якийсь гомін. Та ось пси загавкали, і жінка з картоплями не дожидала, поки вони вибіжать на стежку, але щодуху поповзла далі, хрестячись та шепчучи отченаш.

Ось вона зупинилася і скрутила вбік, на вузеньку стежечку, що вела до перелазу: ось, стогнучи, почала перелізати через перелаз, не скидаючи мішка з плечей, коли се разом по тій же стежці, тільки з противного боку, надбігла якась друга постать, задихана, перелякана, мов якимись незримими страховищами гнана, і прожогом кинулась до того самого перелазу так нагло, що вдарилась о мішок з бараболями, що був на плечах у жінки.

– Йой, а се що? – скрикнула перелякана постать, зупиняючись.

– Господи! А се що? – в тій самій хвилі скрикнула жінка і пустила мішок, котрий так і гепнувся під ноги переляканій постаті.

– Се ти, Марто? – мовила перелякана постать.

– Ой, господи! Та це Цвях! – скрикнула жінка. – Що з тобою? Де був?

– Се відки бульба? – запитав Цвях, не відповідаючи на її питання, а беручи мішок собі на плечі.

– Коло фільварку накопала. Що було діяти? Чень же з голоду не будемо мерти. Але говори, куди тебе носить? Адже казали, що тебе війт до арешту замкнув.

– Та замкнув, дводушник, щоб йому мову замкнуло. Набили мене в коршмі, ще й до арешту замкнули вдодатку. Ну, та що мені їх арешт! Я виважив одну дошку в підлозі і виліз. Але то байка. То пусте. А от що я тепер бачив – ой господи, жінко! Що я тепер бачив!..

Він уже переліз був через перелаз. Згадавши про те, що він бачив перед хвилею, він увесь затремтів, скулився і притулився до жінки, мов перепуджена дитина. Голос його, перед хвилею мало що не крикливий, тепер знизився до ледве чутного шепту.

– Ну, що ти таке бачив? Чого трясешся?

– Ой жінко! Страшно подумати! Ходім до хати, я тут не можу…

– Та що таке? Говори-бо!

– Ні, ні, ні! Ходім до хати. Знаєш, я був у дворі…

– Все тебе чогось до двора носить! Ей, чоловіче, чоловіче! Напитаєш ти собі знов якоїсь біди в тім дворі!..

– Та ні, ти лишень послухай! Адже я таке бачив!.. Господи, та ти би на місці вмерла, якби ти таке побачила. Ще досі дрож по мні проходить, коли про се погадаю. Ходім, ходім до хати! Живо, щоби нас тут хто не побачив!

І Цвях шугнув передом, а за ним поспішала його жінка, раз у раз хрестячися та шепчучи молитву.

Хата Цвяхів стояла на кінці довгого і вузького, як кишка, городу, в котрім були всього чотири широкі грядки. Хата була старенька, під соломою, занедбана і давно небілена. Перед нею від гостинця стояли дві головаті та дупленаті верби, що служили заразом за стовпи, до котрих прикріплені були ворота. В хаті не світилося. Діти спали. Цвях і Цвяшиха посідали на приспі.

– Ну, говори, що там таке ти бачив? – запитала Марта.

Цвях нахилився до неї, обняв її голову лівою рукою, прихилив до себе і почав щось швидко, задихаючись та путаючись, шептати.

– Ой господи! Та не може бути! Ой, мати божа! – скрикувала Марта час від часу, слухаючи його оповідання. – Бійся бога, чоловіче! Се не може бути! Ти п’яний! Тобі приснилося!

– Щоб мене свята земля не носила, коли хоч отіцечко брешу! – клявся Цвях.

– І ти бачив усе? На власні очі?

– Кажу ж тобі, що бачив!

– Господи, господи! Що ж се таке? Що з того буде?

– Або я знаю!

Марта заломала руки, глянувши на нього.

– А я знаю! Ой, знаю, чоловіче, що буде! Все на тебе звалять! Всьому ти будеш винен! За все ти відповідатимеш!

– Що? Я? – скрикнув Цвях мов ужалений. – Ну, що ти говориш? Як же се може бути, коли я нічого не винен?

– А от побачиш! Згадаєш моє слово! Ой господи! Що ж мені тоді робитоньки!

– Але, жінко! Чого ти журишся, коли се не може бути. Адже я бачив…

– Воліли б тобі очі повилазити, щоб ти й світа божого не бачив, от що! – скрикнула жінка. – Волів ти каменем сидіти в тім арешті, де тебе посадили! Та гов! Тебе бачив хто, як ти тікав із арешту?

– Та хто мав мене бачити? Якби побачили, то гадаєш, що були б мене пустили?

– А ти міг би вернути там назад так, щоб також ніхто не побачив?

– Чому ні? Можу.

– Ну, то знаєш що? Я тобі раджу і прошу тебе, милим богом тебе заклинаю: іди заразісінько там і влізь до арешту, лязь і спи аж до самого рана. А рано я прийду до тебе, принесу тобі їсти, то щоб я тебе застала ще сплячого, розумієш?

Цвях подумав хвильку, а далі, зірвавшися з місця, сказав поспішно:

– Розумію! Добре ти мені радиш. Добраніч!

І, не кажучи нічого більше, він скулився вдвоє і побіг огородом оп’ять туди, відки перед хвилею прийшов. А жінка, посидівши ще хвилю на приспі і прошептавши молитву, пішла до хати і, не передягаючись, у мокрій сорочці лягла спати на дошках, застелених клаптем соломи і грубою веретою. Та вона довго не могла заснути, оберталася з боку на бік, раз у раз січучи зубами, важко зітхаючи та шепчучи молитви.

А стара чарівниця-ніч бачила все те, чула все те, бачила й чула ще далеко більше. Не новина їй людські злочини, людські терпіння, людська тривога, та проте вона любить такі сцени, розсипає всі свої багаті чари, щоб додати таким сценам якнайбільше дикої поезії, проймаючого жаху. Вона любить дразнити людей, підбуджувати їх фантазію і заповнювати її тисячними уроєними страхіттями, більшими і страшнішими від дійсної дійсності. Вона, як добрий режисер, дбає не тільки про зміст штуки, але також про декорації і костюми.

І поки отут, в тім тихім темнім куточку землі, мовчазливі, перелякані, напівсвідомі актори відграють страшну кроваву драму і роблять усе що треба, щоб її зав’язкою підготовити незвісну їм розв’язку, чарівниця-ніч тисячами таємних очей слідить за кождим їх кроком, зазирає їм у очі, в руки, в пазуху, в саму глибину душі, шепче їм до уха таємничі шепти, незрозумілі а такі страшні, що їх кров від них ледом стинається, воля чується немічною, вся душа, мов тростина від вітру, хилиться за подувом таємного фаталізму.

Пітьма довкола. Свічка меркоче, мов догасаюче життя. Глибокі стогнання проносяться мов десь із-під землі і потрясають не тільки душею людською, але, здається, й основами всеї природи. Гарячково бігають актори кровавої драми, нишпорять за чимось, носять щось, шепчуть щось, обдумують щось, міркують, радяться, а все без зв’язку, без плану, мов у помішанні, мов під обухом. А коли зирнуть нараз поза себе, в той бік, де би їм зовсім не треба глядіти, то бачать притулене до темного вікна бліде, перелякане, знайоме, огидне лице несподіваного, непожаданого свідка. Мертва хвиля мертвого перестраху. Тихі шепти. Ще один позирк – страшенного лиця нема при вікні. Надвір! Нема нікого, не чути нічого! Се був привид, була мара, був жарт, страшливий жарт старої чарівниці-ночі.

– Гі, гі, гі! Гу-у-у! – роздається нараз проразливий регіт тут же, над їх ухами. Їх серця завмирають, кров збігається до серця, тіло холоне. Та по хвилі груди підносяться звільна, вертає притомність і застанова. Се сова, що має гніздо в дуплі старої липи. Се новий жарт старої чарівниці-ночі.

– Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, ці, куіть!

Се соловейко щебече-промовляє на вишеньці, під самим вікном комнати, з котрої від часу до часу доходить до нього глухе стогнання та харчання. Дрібна пташина не розуміє, що значать ті дикі тони, щебече-заливається, величає чудову літню ніч, і меркотячі зорі, і пахучі липи, і дрімаючі рожеві та білі квіти, і оті легенькі хмарки, що залетіли далеко далеко на схід і там уже починають наливатися ледве замітним зеленкувато-пурпуровим відтінком, першим признаком неблизького ще сходу сонця. Від сеї хвилі всі чари ночі безсильні; сон найсильніше притулює до своїх грудей землю і її грішних та бідних дітей, наводить бодай хвилевий супокій на їх душу, поки ранок розбудить їх до нового життя, до нових турбот, до нової праці і нового страждання.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 294 – 301.