8. Шляхетні гості Адася

Іван Франко

В салоні пані Олімпії говір, брязкіт вилок та ножів об тарілки, голосні вибухи сміху, то знов чути чиюсь голоснішу промову, переривану окликами одобрення або заперечення.

Товариство зібралося трохи численніше, ніж думав Адась. Крім Едзя Чапського, брата будущої Адасевої нареченої, та ще трьох молодих обивательчуків, з котрих один, пан Тадей Розвадинський, був товаришем Адася з віденського Терезіанум, другий, Альфонс Дзержикрай, здобув власне у Відні докторат прав і готовився на політичну кар’єру, а третій, пан Еміль Доленга, не скінчивши гімназії, проживав у багатого батька і тільки періодично приїжджав до Львова, щоб подихати міським повітрям, – приїхав ще молодший брат Едзя, що власне скінчив рільничу школу в Дублянах, далі пан Калясантий, звісний у обивательських кругах тільки під сим іменем, котре в додатку навіть не було його власне, а мало характеризувати тільки його вірменське походження, мужчина статний, підсадкуватий, літ 35, добрий знавець коней і кінського спорту, котрий нараз почув охоту до писательства і журналістики і оце вже від року помагав кермувати опінією в однім шляхетсько-демократичнім щоденнім письмі.

До сеї чисто шляхетської компанії пристав доволі несподівано ще один плебей, та такий, звісно, котрого присутність ані крихти не женувала товариства. Се був один із ліпших львівських адвокатів, і хоча його родова назва Васонг дуже ясно говорила про його хлопське походження, то проте з постави і вигляду був він найповніший елегант і джентльмен, а з переконань чистої крові аристократ.

Пані Олімпія серед сього товариства чулася вповні щасливою і свобідною. Зразу її хазяйське серце трохи було защеміло на вид тих трьох фіакрів, котрими причвалали гості: вона боялася, чи вистане їй чим угостити їх як слід. Та се тривало тільки хвилю. Коротка розмова з Гапкою – і план кампанії був уложений. Тепер гостина кінчилася, і пані виділа, що її гості зовсім вдоволені. Той вид підніс іще, побільшив її радість, що плила з самого почуття близькості своїх людей, з почуття рівнорядної благородної компанії. А до того ж її материнське серце радувалося на вид Адася, котрий в тій компанії був зовсім свій чоловік, поводився з усіми як з рівними, а з деким навіть (напр., з Дублянчиком і д-ром Васонгом) як старший і вищий і у всіх, очевидно, мав пошану і щиру симпатію.

Тільки один о. Нестор серед сеї компанії сидів, як ворона між павами. Після першого представлення, при котрім усі гості за чергою подавали йому руку, дехто промовив до нього пару слів, а потім усі його покинули, він засів собі в куток софи і там не то дрімав, не то над чимось думав, зложивши руки на колінах і ненастанно без голосу шевелячи безкровними губами. Пані Олімпія кілька разів підходила до нього, сідала при нім, заговорювала то про се, то про те, – він відповідав їй чемно, але з місця не рушався, до компанії не мішався і в загальній розмові не приймав участі. «Що вже мені, старому! – мовив він, махаючи рукою. – Що я їм можу сказати такого, чого вони… теє-то… Прошу вельможної пані мною не турбуватися… Я вже собі… так собі… послухаю… дуже цікаво…»

Та пані Олімпії хотілося, мабуть, чогось більше. Вона по якімось часі підійшла до нього з Едзем Чапським, котрому, мабуть, наговорила дещо про о. Нестора, та сей молодий джентльмен, очевидно, не мав великої охоти входити в якусь глибшу знайомість зі старим, мовчазливим попом і, сказавши кілька банальних фраз про гарну околицю і стародавній сад при торецькому дворі, polecił się, т. є. полетів до свого товариства.

Та проте присутність мовчазливого і ніби дрімаючого о. Нестора не псувала гармонії і доброго настрою товариства. Всі були в веселім настрої вже по приїзді, а випивши по чарочці лікеру, щоб сполоскати дорожну куряву (хоча сим разом, їдучи з Адасевого фільварку, де вже вперед пообідали, до двора, не дуже-то багато її й налипались), а потім по чашечці чорної кави, сиділи якийсь час у салоні при відчинених вікнах та віддихали.

Надворі стояла жара. Була третя година, пора, коли навіть у саду нелегко найти добру тінь; в салоні, де продувало крізь розчинені вікна і двері, було холодніше. Розмова зразу була трохи лінива. Гості більше курили, дехто гойдався в кріслі, опершись ліктями о поруччя та пускаючи клуби диму. Тільки пані Олімпія шниряла сюди й туди, то щось наказуючи прислузі, то звертаючи на щось увагу Адася, то поправляючи щось на столику або заводячи якусь розмову з сим або тим із товариства. В товаристві всі були їй знайомі, крім молодого Дублянчика.

Звісно, що коло Едзя і Дублянчика вона найбільше припадала як коло братів тої, з котрою й вона бажала бачити свого сина в парі не менше самого Адася. Як віртуоз, перебираючи, мов віднехотя, пальцями по клавішах, уміє видобути з них завсігди гармонійні звуки, так і вона, снуючись поміж гістьми, оживлюючи своїм рухом, своєю присутністю ціле товариство, вміла все-таки непостережено, завсігди в відповідній хвилі підходити до обох паничів Чапських, уміла кождому в делікатній і, здавалось, зовсім наївній, ненаміреній формі не то сказати, не то піддати таку думку, таке виображення про себе, про Адася, про їх вдачу, уподобання, стан маєтковий і т. д., які їй видавалися для її цілі відповідними і в їх очах найкориснішими.

З молодим Дублянчиком вона почала було говорити про тутешні врожаї, та, покмітивши, що його далеко більше інтересує полювання, принялась розписувати йому багатство дичини в лісі її сина та розповідати про ловецькі пригоди свого покійного мужа.

Старший Чапський був більше практичний. Він проявляв, по думці своїх родичів, правдивий геній фінансовий, кінчив якусь вищу школу торговельну у Відні і служив тепер при однім львівськім банку – не з потреби, а для вправи в банкових ділах, хоча, звісно, побирав за се добру плату. Він інтересувався всячиною: і економічним побутом селян та сусідніх дідичів, і натуральним багатством землі, і домашніми промислами, і відносинами кредитовими. З ним розмовляти було для пані Олімпії доволі трудно, тож вона звичайно старалася переводити розмову з Едзем на інші теми, розпитуючи його зручно про їх фамілійні відносини.

Панства Чапських вона колись знала, з його матір’ю була навіть у приязні, та довго літ не мала приємності з ними бачитись… «Нещастя родинні… довголітня слабість графа небіжчика… виховання сина… журба о ведення господарства, та й так проминули мої літа! – мовила вона зітхаючи. – Ах, як би я рада побачити ще раз вашу маму! Що за красавиця була! А яке серце золоте!» – додала сердечним голосом пані Олімпія.

Едзьо сказав, що мама його з Люсею в сих днях мають бути у Львові, то чому ж би й пані графиня не могла приїхати? Се ж зовсім недалеко і, певно, не зробить пані ніякої різниці в господарстві! Пані Олімпія приняла сю відомість з великою радістю і дала слово, що «певно-певнісінько приїде, щоб уцілувати дорогу Мільцю і її прекрасну донечку. – О, я чула, що донечка в маму вдалася, що всіх чарує своєю красотою, що проявляє незвичайні спосібності! Ні, вже хоч би там що, а я мушу поїхати, відновити так дорогу для мене знайомість!» Пан Едвард, хоч економіст і фінансист, був формально очарований тою сердечною щирістю і тою глибиною благородного чуття, яку проявила пані Олімпія.

Та звільна розмова в салоні ставалася живішою, голоснішою і загальнішою. Два найстарші і найповажніші з-поміж присутніх панів (звісно, не числячи д-ра Васонга, котрий в таких товариствах ніколи не виривався на чільну роль і сій скромності в значній часті завдячував свою популярність у аристократичних сферах) звели розмову на сю дорогу; довкола них громадилося звільна все більше цікавих, котрі інколи втручували й свої уваги, поки вкінці всі присутні в салоні не прилучилися до сього кружка. Розуміється, крім о. Нестора, на котрого тепер справді вже ніхто не звертав уваги і котрий спокійно сидів собі в своїм кутику, похитуючи головою та шевелячи губами і немов жуючи щось своїм беззубим ротом.

– Я завсігди стою на становищі народнім! – з пафосом та без пересадної гарячості голосив пан Калясантий, ходячи здовж по салоні попід руку з д-ром Альфонсом Дзержикраєм. – Уважаю се за свій святий обов’язок стояти на такім становищі. Поза становищем народним, на грунті космополітизму, нема для нас спасенія. Пропадемо, щезнемо безслідно!

– Се дуже гарно з вашого боку, – мовив д-р Альфонс, – і я думаю, що на тім пункті кождий мислячий чоловік з вами згодиться. Та все-таки те народне становище треба б троха докладніше пояснити. А то як же се? Адже й «Towarzystwo Demokratyczne» в р. 1846 голосило те саме, що стоїть на становищі народнім, а тайком організувало різню шляхти. Голословне кидання такого широкого терміна має в собі багато небезпечного, і се власне я вважаю хибою тої газети, при котрій ви працюєте.

– Смію запевнити пана доктора, що помиляєтесь. Я готов зараз завтра предложити вам скілько хочете нумерів газети і показати в них статті, де докладно вияснюється, як ми розуміємо народне становище.

– Не смію твердити, щоб такого вияснення в вашій газеті не було, – крий боже! Мусить бути, що се я такий недбалий читець, що не міг сього ніколи дочитатися, – не без іронії мовив д-р Альфонс.

– Я також мушу признатися до того самого гріха! – додав Едзьо Чапський. Се до живого діткнуло п. Калясантого, немовби хтось устромив йому за пазуху пучок кропиви, – так він кинувся і, тяжко сапаючи, сів охляп на м’якім кріслі.

– Ну, панове, – скрикнув він патетично, – се вже з вас якась сторонничість говорить. Для того, що моя часопись… – в патетичнім запалі він любив говорити «моя часопись», хоч не був її властителем ані редактором, а тільки звичайним співробітником і слухачі його добре знали о тім, – має демократичну вивіску…

– Скажіть радше: демократизм на вивісці! – шпигонув Едзьо.

– Вивішений демократизм, – додав Дублянчик.

– Прошу, панове! – поважно і з докором скрикнув п. Калясантий. – Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували надо мною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що моя часопись має демократичну вивіску, ви вважаєте себе в праві глядіти на неї крізь партійні окуляри, не розбираючи ближче, яка, властиво, суть її провідних ідей. Скажу одверто – се не є властива дорога! Се не по-обивательськи! Се навіть не патріотично, бо, виступаючи против такої газети, спиняється заразом хід тих ідей, котрі вона хоче ширити і котрі також я, я, мої панове, як мене всі тут знаєте, цілковито приймаю за свої.

– Отсе, власне, інтересно! Власне, цікаво! – радісно скрикнув д-р Альфонс, сідаючи також на кріслі насупротив Калясантого. – Прецінь раз маємо перед собою чоловіка, котрий сміло і явно говорить, що поділяє вповні ідеї і тенденції газети, – значить, зможе і, певно, схоче й нас усіх познайомити з тими ідеями, втаємничити нас в них, коли просте читання тих друкованих слів і речень, котрими день у день заповнена ся газета, зовсім до сього не вистарчає.

– Пан доктор усе ще зводять іронізувати, – якось жалібно сказав п. Калясантий. – Я сим оружжям не воюю, на іронію іронією не буду відповідати. Приступлю прямо до річі. Страшить вас демократизм моєї газети…

– Але ж не страшить! Чого нам його боятися?

– Ну, антипатичний вам, мовлячи загально. Адже ж так? Але кілько ж то разів ми вияснювали, що сей демократизм в нашім розумінні від демагогізму далекий, як небо від землі! Ми демократи і думаємо, що при кінці XIX віку кождий розумний і чесний чоловік мусить бути демократом.

– Спасибі за комплімент! – сказав їдко д-р Альфонс, кланяючись Калясантому. – Значить, в такім разі я, що з гордістю називаю себе аристократом не тілько з уродження, але і з переконань, по-вашому, буду нерозумним і нечесним чоловіком.

– Тілько терпцю, докторе! Тілько терпцю! Тілько порозуміймося! Вислухайте мене, а тоді робіть свої уваги. Коли я згадав про демократизм, то я згори зазначив, що його не слід мішати з демагогізмом. Здається, непотрібно б і толкувати, а треба, бо в остатніх часах у нас аж надто часто мішають одно з другим. Адже ж недавно ще в Варшаві появилась була людова «демократична» газета, котра як свій основний постулат до суспільності ставила «podporządkowanie wszelkich interesów interesom chłopskim». Се значить – шляхта, міщани, патріотизм, література, наука – все набік! Хлоп іде! На престіл з хлопом! «Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять на польського круля обібрати!» Тямите сю казку? Отсе звалося у нас демократизмом, правдивим, патентованим демократизмом, а на ділі се прецінь ніщо інше, як брутальний, простісінький демагогізм, охлократія з усею її огидою, прибрана в метафізичну фразу.

– Ну, однако! Пан Калясантий остро виражається! – замітив Едзьо.

– Слухай, Кайцю, – промовив Тадзьо, котрий досі мовчки сидів і курив сигаро за сигаром та прислухувався в різні боки розговорам, поки вкінці остатній не прилучився до нашої купки, – бачу певний регрес у твоїх манерах. Пам’ятаєш, у віденськім Джокей-клубі ти інакше говорив, Ти був повний джентльмен. А тепер – fi donc! Впадаєш у пафос! Гарячишся! Аргументуєш! Ні, як бачу, газетярська компанія сплебеїзувала тебе, ось що!

– Друже мій, – відповів п. Калясантий, – твоя критика щира і з доброго серця пливе, але даруй, що я поки що не зверну на неї уваги. Звісно, чоловік жиє, то й мусить з різних печів хліб їсти. На все свій час. Був час на Джокей-клуб, на турф, на перегони і кінські касина, – тепер прийшов час на що інше. І у тебе те саме буде.

– О, Тадик уже й тепер за чим іншим озирається! – промовив пан Еміль. – Знаєте, він насерйо підготовує собі грунт для кандидування до сойму з курії більших посілостів у Н-ськім повіті! І вже має шанси.

– А, гратулюємо! гратулюємо! – роздалися оклики з усіх боків.

– Передчасно, други мої, передчасно! – з гумористичною повагою промовив Тадзьо.

– А знаєш, Тадик! Ідея! Адже між нами тут є аж чотири твої будущі виборці. А в цілім окрузі, здається, всіх виборців 24. Значить, маєш тут перед собою шосту часть свого виборчого округу. Ну, що? Скористай з нагоди! Скаптуй нас для своєї кандидатури! Спропагуй нас для своїх ідей! Виложи перед нами своє політичне credo! Адже кандидатську промову вже маєш готову і, бодай в головних зарисах, умієш її напам’ять.

– Справді, ідея! Славно! – озвалися голоси, Ну-ко. Тадик, вилізай з кандидатською промовою! Витовкмачуй своє profession de foi!

Тадзьо виступив насередину і випрямився.

– Панове! Я не від того. Тілько застерігаюсь… Мілько не розуміє мене: я кандидатських промов не укладаю і не вчуся. Profession de foi – добре! Але коли foi, то foi. Віра, то віра. Коли вірите в те, в що я вірю, то вибирайте мене, а не вірите – воля ваша. Але аргументів від мене не жадайте. Віра не потребує аргументів. Най дурні та ограничені голови бавляться аргументами. Між розумними людьми вони непотрібні. Риштовання непотрібне при готовій будівлі.

– Браво, Тадик, браво! Зачинаєш бути філософом! – скрикнув Адась.

– І то власне тоді, коли відкинув логіку! – злобно додав Калясантий.

– Моє profession de foi коротке і ясне: я шляхтич, рільник і поляк. Значить, політика моя мусить бути шляхетська, аграрійна і польська. Чи маю виясняти, що заключається в кождім із тих постулатів?

– Можеш не мучитися, – втрутив п. Калясантий. – Се ще в XVIII віці вияснили тарговичани.

– Тарговичани! – з сарказмом повторив Тадзьо. – То не джентльменський маневр, Кайцю! Назву сю окричали, кождий при сьому слові думає собі бог зна що злого, зраду, продажність, підлоту… А за тим шумом пустого слова тратиться властивий змисл річі. Чи тарговичани хотіли того самого, що я хочу, чи розуміли так само нашу справу, як я розумію, сього ані я не знаю, ані ти не знаєш, ані ніхто з нас не знає. А таким словом ти тілько полошиш уяву слухачів і не даєш їх розумові нічогісінько.

– Браво, Тадик! Бравіссімо! – загукали паничі.

– Але ж се безсумнівний парламентарний талант!

– Ов, Кайцю! Зрізав тебе!

– О, здрібніла наша нація! – промовив Едзьо крізь ніс, персифлюючи вірменський виговір. – Пан Калясантий-дід, як їхав чвіркою, то носом браму відчиняв, а пан Калясантий-внук дає собі ніс натягати на старі літа!

– Ах, Едзю! – трошки сердито промовив пан Калясантий. – Ти, певно, думаєш, що ти сказав щось дуже нового і дотепного.

– О, зовсім ні! Але й старі дотепи можуть не раз добре характеризувати наше молоде покоління.

– Годі вам, годі! – почулися голоси. – Дайте скінчити Тадзеві!

– Мені ніщо й кінчити! – мовив Тадзьо, сідаючи. – Коли говорю: шляхетська політика, то розумію се не так, щоб шляхта мала всю політику визискувати на свою користь. І овшім, най користають і інші стани, але під одним услів’ям: тілько через шляхту! Тілько з рук шляхти мусять вони приймати всякі добрі встанови, всякі пільги, всякі користі. Тілько від шляхти повинні виходити всякі внески в тім дусі. Коли нешляхтич поставить якийсь внесок, що йде до загального добра, шляхта повинна або вбити його в зароді, відкинути a limine, або адоптувати, підняти на своїх руках, пустити в світ під своєю фірмою. Всі верстви повинні привикнути до того, щоб уважати шляхту за свого опікуна, добродія, за одинокий політично дозрілий і сильний елемент, за одиноку силу, котра спосібна до дійсної, позитивної політичної роботи.

Знов роздалися брава, тим разом уже зовсім не іронічні і не жартовливі, а д-р Альфонс гаряче стиснув руку свого будущого товариша по політиці.

– Слухай, Тадзю! – сказав він. – Мій комплімент! Я досі не знав тебе:

– Надіюсь, що пізнаємось, – промовив Тадзьо, кланяючись і стискаючи його руку. – А коли я рільник і хочу вести політику аграрійну, то що се значить? Чи се значить, щоб у нас міст зовсім не було? Фабрик не було? Промислу не було? Противно! Розвій міст, і промислу, і фабрик пожаданий для нас, але не пожадана перевага тих елементів. Я рільник, значить, я консерватист в справах політичних і суспільних. А консерватист, се ще не значить безоглядний прихильник status quo. Ні, тілько прихильник основ, основних принципів того ладу, в котрім шляхта є справді шляхтою, є чолом, є основою суспільності! Міста, промисл, фабрики – се супроти нас елементи революційні, а радше деструкційні, і для того ми мусимо держати їх кріпко в означених для них рамах, прикроювати їх розвій так, щоб він ішов рівнорядно з нашими інтересами, але не підкопував їх.

– А як гадаєш, друже, – запитав нараз Калясантий, – що буде трудніше: чи винайдення формули для такої політики, чи квадратура круга?

– Зовсім ні! Зовсім се не таке трудне завдання! – спокійно відповів Тадзьо. – Тілько не треба кермуватися ніякими доктринами, ніякими теоріями, а йти за фактами, опиратися на фактах, вести політику реальну. Впрочім, що тут говорити? Власне таку, а не іншу політику диктує нам наша третя основна догма – польськість. Ми мусимо винайти формулу такої політики, бо інакше нам грозить загибель яко народові. Міста, промисл, фабрики – нехай і так, що в польських руках, а все-таки се сили космополітичні. Національність в них – то тілько зверхній полиск. Не містами, не фабриками, не конторами стоїть польськість, а шляхтою. В одній шляхті заховався і живе той дух польський – вольний, лицарський, тривкий і незнищимий, котрого не знищили ані розбори, ані повстання, ані теорії демагогів, ані переслідування. Той дух виплодив польську літературу, польську штуку, але найсильніше, найкраще він проявив себе в польській політиці XIX віку.

– Чудесно! Чудесно! – шептала пані Олімпія, котра, сидячи в фотелі під вікном, з великим вдоволенням слухала сеї промови.

– Ну, Тадик! – скрикнув Едзьо. – Маєш наші голоси. Іди, нехай тебе бог благословить!

– А я не можу зовсім згодитися на твої дедукції, – промовив пан Калясантий.

– Наша нація завсігди протестує! – оп’ять промовив крізь ніс Едзьо.

– А, розумію! Тадзьо перервав твою промову! Бідний Кайцьо! Ну, та се нічого не шкодить. Можеш тепер скінчити.

– А може, забув, що мав сказати? – промовив Мілько.

– Перепрошаю! Я ніколи нічого не забуваю. А що Тадзьо перервав мене, се навіть ліпше. Навіть ліпше для мене, бо буду міг яркіше висказати свої погляди.

– Чи також кандидуєш з ними? – перебив д-р Альфонс,

– Зовсім ні! Коли вияснюю свої погляди, то не для жадного інтересу, а для того, що їх маю! Що недармо жив на світі, а додумався до чогось, а се, мої панове, не кождий може про себе сказати.

– Очевидно, йому здається, що говорить до своїх товаришів редакційних! – злобно замітив Адась. – Поцтивий Кайцьо!

– Демократизм, мої панове, – докторальним тоном розпочав пан Калясантий, – се, по моїй думці, скріплення, ублагороднення цілого народу. Так, демос – то не он той хлоп лишень, не робітник лишень, не водонос лишень, не урядник лишень, – то весь загал, весь народ, крім хіба пануючої династії. А що у нас, поляків, пануючої династії своєї нема, то можна сміло сказати, що ми наскрізь демократична нація, що ми всі демократи.

– Welche Wendung durch Gottes Fügung! – здивувався наївно Дублянчик, але пан Калясантий, не перериваючи своїх виводів, тягнув далі:

– Що наш демос не є одностайна, безформна маса, рівно вимішене тісто, з котрого хто які хоче, такі коники може ліпити, се чей же розуміється само собою. За нами тисячолітня історія, і вона не пройшла для нас дармо. Ми не є демос примітивний, ми висококультурна нація з розгалуженими, зрізницьованими національними і суспільними елементами. Наш демократизм поступовий, а не регресивний! Він не домагається від нас, щоб ми знівечили всі здобутки нашого 1000-літнього розвою, стовкмачили в одну масу те, що зрізницювалося відповідно до різних функцій суспільно-політичних. Ні, наш демократизм не каже нам товкти в одній ступі і цвіт, і пень, і коріння нашого гарного національного дерева. Що цвіт – то цвіт, що пень – то пень, що корінь – то корінь. Демократизм каже нам обіймати все те з однаковою любвою, але без предилекцій, без ілюзій, що направимо будову дерева, коли обрубаємо з нього гілляки, потопчемо весь цвіт, обпалимо все листя.

– Якийсь ботанічний демократизм! – жартував Едзьо.

– То не ботаніка, пане Чапський, а тим менше – річ, придатна до жартів, – відрізав п. Калясантий. – Тут власне варто б подумати. Наш демократизм не перепиняє нам власне бачити управнення серед польського народу шляхти яко вельми важного, історично конечного і суспільно зовсім живучого чинника. Що більше, наш демократизм каже нам прямо бачити в шляхті найважніший, рішаючий чинник польського народного життя, основу польської суспільності. Бо, спитаюсь вас тілько, чим була би нині польська нація без шляхти? Хто знав би, хто тямив би про Польщу на світі, якби сини польської шляхти не зросили півкулі земної своєю кров’ю, не перебігли вдовж і вшир усіх країв Європи, не заповнили всіх кутів світу своїми жалями, і скаргами, і піснями, і тугою, і надіями? Якби шляхта польська не рвалась раз у раз до відродження вітчини, не конспірувала, не дипломатизувала, не гибла в Сибіру та в казематах, не руйнувалася повстаннями і тисячними добровільними жертвами? Отсе наш демократизм, отсе правдивий, характерний польський демократизм!

– Дуже гарні слова, братику, дуже гарні! – промовив Тадзьо, плещучи Калясантого по плечі, – та тілько, будь ласкав, скажи нам, чи всі твої товариші-демократи почуваються до тих самих думок?

– Всі чи не всі, але є й такі.

– То-то, що не тілько не всі, але можна сказати, що більша часть їх зовсім інакше думає.

– Позволю собі сьому заперечити! – живо перебив п. Калясантий. – Власне в остатніх часах настав основний зворот в поглядах. Не тілько демократи, але навіть соціал-демократи – се насіння, наскрізь космополітичне і зразу вороже польському патріотизмові, тепер чимраз більше рішучо стають у ряди польських патріотів. А се, мої панове, колосальна побіда власне нашої ідеї, нашого розуміння демократизму. Бо, по моїй думці, се певне, що хто раз стане польським патріотом, той, думаючи логічно, не може бути ворогом польської шляхти, а коли тілько раз почне її толерувати, то швидко мусить дійти до того, що признає її чільне, кермуюче і основне становище в польськім народі.

Тут демократично-шляхетські виводи п. Калясантого були перервані появою Гапки і Гадини, котрі на обширних тацях несли чашки чаю, горнятка сметанки, цукор, булки, свіже масло і всякі прибори, потрібні для підвечірку. Не забуто й про ром та вино. Пані Олімпія зараз метнулась застелювати стіл і уставляти все в порядку. Гапка і Гадина прислугували їй. Впрочім, і самі гості без усяких церемоній і лишніх запросин самі приставляли собі крісла, сідали, де кому було до вподоби, брали собі, що кому смакувало. Се вже так віддавна тут було заведено: свобідне товариство, без примусу, без церемоній, немов зовсім кавалерське: хоча тут була й дама, то вона також любила сю свободу і сама чулася при ній свобідною.

Під час підвечірку розмова не то що не втихла, але стала загальнішою, живішою, більше гамірливою, хоч розприслася на кілька купок. Пані Олімпія взяла під свою опіку о. Нестора, сама подала йому склянку чаю з вином, сама розкроїла булку, помазала її маслом, сама навіть принесла маленький, з горіхового дерева, столик, на котрім поставила все перед о. Нестором, і пильно услугувала йому під час підвечірку. При тім і сама підвечіркувала і вміла се робити так зручно, що її майже материнська опіка над о. Нестором не так дуже впадала в очі, тим більше, що весь час пані Олімпія вела полушептом якусь живу розмову з о. Нестором. Вона розпитувала його, як йому подобався Едзьо і його брат, а коли о. Нестор відповів їй ні те ні се, почала широко оповідати йому про їх матір, про їх дім, їх багатство, про красоту і посаг панночки, що мала зістати її невісткою, не забуваючи додати й того, що, по її думці, дім її і Адасів фільварок на обох паничів зробили добре вражіння.

О. Нестор слухав усе те рівнодушно, хитав головою та голосно сьорбав чай із чашки; видно було, що думки його не слідять за ходом слів пані Олімпії, а тривожна хмара, що час від часу набігала на його чоло, свідчила, що його уява, мов ластівка довкола гнізда, кружить і літає довкола його покоїку, де він лишив незамкнене вікно від саду і непохованих дещо цінних паперів та готових грошей.

Пані Олімпія бачила се дуже добре, але їй байдуже було про турботи о. Нестора, їй хотілось мати його тут, між гістьми, і задля того вона готова була знести і його незручність та безпомічність, і його неввагу. План її був дуже простий і натуральний. Вона хотіла показати своїм гостям у своїм домі скромну та тиху ідилію, гармонійне життя матері з сином і з старим духовним, знавшим її мужа, потроху другом її дому.

Дехто з гостей, особливо д-р Васонг, знав, впрочім, що пані графиня доволі діяльно опікується о. Нестором, помагає йому локувати його капітали і зводити рахунки; кілька таких справ, а особливо справа вкрадених і пропавших книжечок щадничих переходили через його руки, хоча, звісно, він не знав докладно суми маєтку о. Нестора і цінив його не більше, як на яких-небудь десять або п’ятнадцять тисяч.

Знаючи добре маєткові відносини пані Олімпії і Адася, він підозрівав, що пані графиня тому панькається з тим «старим полуідіотом», що надіється чогось по його смерті, та, звісно, сі всі думки він ховав для себе, а коли молодий Дублянчик, замітивши таку делікатну дбалість пані о о. Нестора, завів про се розмову з д-ром Васонгом, той пустився перед ним гарячими словами величати щирість, доброту та великодушність пані Олімпії, котра, мовляв, причинює собі труду і заходу з сим старцем, головно шануючи пам’ять свого мужа, котрий з о. Нестором був у великій приязні.

А коли Дублянчик згадав про маєток о. Нестора, про котрий десь щось зачув, д-р Васонг з видом знавця сказав, що се міфологія, що маєток той зводиться до кількох тисяч гульденів – очевидна річ, що для пані графині, одної з заможніших обивательок в сьому повіті, сестри двох графів Лісовицьких, що числяться до перших магнатів у краї, з котрих один є від часу конституційної ери маршалком сусіднього повіту, послом до сойму і до ради державної і шамбеляном цісарським, а другий – ну, се звісний мільйонер гр. Станіслав Лісовицький, а сестра її є за паном Краснобродським, також багатим поміщиком, – значить, для пані графині сей мізерний капіталик бідного попа не може становити ніякої принади, ніякого мотиву до оказування йому такої доброти. Тільки вроджене благородство душі, вроджена ангельська доброта може піднестися до того ступня саможертви.

«О, я знаю паню графиню досить давно і можу вам сказати, що се ідеальна женщина! Правдивий тип старопольської матрони. Погляньте лишень, як скромно, ощадно вона жиє! Котра пані у нас, маючи такі засоби, як вона, згодилась би так жити? І для чого? Одиноко тілько з любови для сина, котрому хоче лишити батьківську фортуну повну, ненарушену, заховану в цілості як дорогий клейнод! О, пане, я маю найглибше поважання для сеї женщини!»

Молодий Дублянчик приймав усі ті слова радісно, віруючим серцем. Мати поручила йому виразно розглянути самому, розвідати ближче відносини Адася і його матері, а оповідання д-ра Васонга прямо зворушило його чутливе серце. Під впливом того оповідання він почав звільна перефарбовувати цілий образ, котрий утворив собі був про Торки з перших вражінь і деяких случайно зачутих оповідань, особливо їдкого на язик пана Калясантого. Все почало тепер перефарбовуватися на рожеве: з бідності, котрої не міг не завважити панич, вирослий у достатку, ставала тепер умисна скромність і ощадність, з неладу – безпретензіональність, з комедії – щирість і невимушена сердечність.

Навіть та погана руїна на місці правдивого двора, оті опалені купи румовища, порослі кропивою та бозом, що раз у раз, немов лице мерця, зазирали крізь вікна до салонику, видались йому тепер родовою шановною реліквією. Розставшися з д-ром Васонгом, він вийшов із салону на подвір’я, а відтам у сад, щоби в тіні дерев подихати свіжим, запахущим повітрям. Переходячи попри стайню, в котрій нині рано пані підслухала була розмову Гадини з Параскою, він почув там також якийсь шелест у соломі і різкий, не то болючий, не то ласкавий крик Параски.

Молодеча цікавість заставила його заглянути до стайні, та в тій хвилі очі його якось припадково обернулися до супротилежної офіцини, де находилося помешкання о. Нестора. Молодий панич, звісно, не знав сього і тим більше здивувався, коли побачив, що в сінях тої офіцини мигнула знайома йому фігура Адася і моментально сховалася за дверми, котрі швиденько замкнулися. Сей вид остудив його цікавість щодо дівочого викрику в стайні, і він звільна, нерішучо пішов у сад, голосно скрипнувши фірткою та брязнувши клямкою.

В салоні тим часом скінчилося пиття чаю, зі стола поспрятувано, гості одні курили, другі переглядали альбоми або сиділи на кріслах та канапах. Розмова йшла свобідна, різнобарвна і легка, поки п. Калясантий з Тадзем і д-ром Альфонсом оп’ять не звели її на політичну тему.

– Все те дуже гарно, Кайцю, що ти нам говорив, – сказав Тадзьо, звільна цідячи слово по слові і пускаючи клуби диму з сигара, – якби не одна твоя хиба, дуже важна хиба!

– Яка? – скрикнув пан Калясантий.

– Доктринерство, любий мій, доктринерство. Пристрасть до пустих слів. Заслонювання практичних справ і відносин такими словами. Говориш: демократизм, а виявляєш погляди, против котрих і ми нічого не маємо. При чім же тут демократизм чи загалом який-небудь «изм»? Говориш: народне становище, а потім додаєш поступ, XIX вік. Пощо тих фраз?

– Ну, Тадзю! Так дуже лишні вони не є, – промовив пан Калясантий.

– Не тілько лишні, але прямо шкідливі. Бо в них криється підхлібство для певних елементів, котрі супроти нас є прямо елементами перевороту. Бо йдучи з такими словами в табор людей, котрі в них вірять, ти прямо робиш сам себе якимсь Валленродом, а се значить деморалізуєш сам себе.

– Ну, сього вже занадто!

– А я вповні годжуся з Тадзем, – промовив Едзьо Чапський. – І я також хотів звернути твою увагу на деякі суперечності в твоїх поглядах. Ти нам тут говориш про поступ XIX віку. Даруй, брате, але я мушу на той поступ дивитися дуже скептично.

– Ну, се можна, та все-таки треба признати…

– Нічого я не признаю! – різко мовив Едзьо. – Що маю признавати? Залізниці? Телеграфи? Машини? Коли мірилом поступу візьмемо те, що для чоловіка найвище, найцінніше – його особисте щастя і вдоволення, то я скажу, що ХІХ вік виявляє не поступ, а регрес. Ніколи різниці і противенства між сильними і слабими, багатими і бідними, ситими і голодними, освіченими і темними не були такі страшні та болючі. Головно: болючі.

Ми зм’якли, збабіли, зробилися чуткими та нервовими, а наш вік з усіх боків валить на нас таке, що тілько дразнить наші нерви, заострює, а не гартує їх. І коли дехто скаже, що давніші віки не були щасливіші, то я йому скажу, що грубо помиляється. Може, в них не було того, що б ми тепер назвали щастям, – се так, се признаю. Та було щось інше: було наївне розуміння щастя і наївна, дітська віра в можність, близькість того щастя. А отсього-то іменно у нас нема.

Ми виострили розум, як бритву, і поперед усього підрізали ним власну наївність і віру. Само поняття щастя ми покраяли, пошматкували, розаналізували хімічно так, що з нього нічого не лишилося. Ну, а тоді, звісно, прийшов розум і сказав: ніякого щастя нема і бути не може. Що чоловік його бажає? Е, се для дійсності не указ.

Я можу бажати – сховати місяць до кишені, та що з того? От те бажання щастя, з одного боку, невигасле, але ще скріплене, вирафіноване, заострене, а з другого боку, ота абсолютна невіра в можність щастя – се й є той внутрішній розрив, котрим усі ми хоруємо. В першій половині сього [19] віку Гейне сказав: «Der grosse Riss des Jahrhunderts ist durch mein Herz gegangen». Нині той розрив поглибився і захопив усі наші серця. Чи се знак поступу, знак поліпшення відносин? Ні, не можу сьому вірити!

– Тілько без пафосу, любчику, тілько без пафосу! – процідив звільна п. Тадей. – Чого ж гарячитися? Der grosse Riss des Jahrhunderts не перепиняє тобі добре їсти, добре травити, пенсію получати і любуватися всіми дарами божими.

– Се все тілько зверхня маска щастя, але не щастя. Та й що то за щастя! І для такого щастя варто було людськості тисячі літ працювати, мучитись, кров лити і терпіти! Спасибі за ласку!

Едзьо зробив зрезигновану і згірдну міну. Потім оживився і почав оп’ять спокійніше.

– Або і наш мужик! Яке добро принесла йому славлена цивілізаційна праця XIX віку, лібералізм, знесення панщини, рівноправність, конституція і всі оті глупі новочасні видумки? Чи в суті діла він скористав що-небудь? Думаю, що ніхто з вас не заперечить мені, коли скажу, що не то що не скористав, але дійшов прямо на край руїни. Мужик є елемент консервативний – не з предилекції, не з темноти, але з конечності. Він мусить бути консервативним або перестане бути самим собою. Сього вимагає сама природа його заняття, його соціальної функції.

І що ж? Навіть найзавзятіші ліберали і соціалісти бачать нині, що тілько в панщизнянім стані він властиво був тим, чим повинен бути. Вирвавши його з того стану, силою випхнувши його з батьківської опіки пана і пхнувши його в космополітичну товкітню конкуренції інтересів економічних і переворотових ідей, панове ліберали випхнули його з границь його природи. Виперли ріку з її натурального ложиська, а потому дивуються, що часть її заливає поля, друга часть напоює багна та мочари, третя підриває дороги, а нема кому гнати млинів та носити кораблів.

Хотіли зробити мужика поступовим, цивілізованим, рівноправним і з жахом бачать тепер, що з нього робиться пролетарій або дрібний буржуа, лихвар або червоний революціонер, що він тратить основи релігійні з серця, тратить віру батьків, скидає батьківську одежу, цурається своєї мови, своїх пісень, обрядів та звичаїв і масами, мов сарана, кидається бігти за море, до Росії, в світ за очі. Але ж се прямісінькі наслідки ліберальної господарки, ліберальних ідей, і треба бути таким сліпорожденним та недогадливим, як панове ліберали і демократи всяких відтінків, – він з притиском підніс те слово «всяких», – щоби сього не бачити.

Пан Калясантий почув шпильку.

– Так що ж, по-твойому? – запитав він. – Чого треба для нашого мужика? Чи маємо завернути його назад, у блаженну пристань панщини з усіми її добродійствами?

– От бачиш, що ти вже зовсім перейшов на газетярський розум, брате Кайцю! – мовив Едзьо. – Коли я не можу засмакувати в лібералізмі, так, по-твойому, я вже панщини хочу. Се ще не логіка! Певно, воно б ліпше було для нашого мужика вернутись оп’ять під крила свого природного опікуна, а навіть з народного погляду ліпше б йому було не тратити своїх питомих старих прикмет для нових цивілізаційних набутків, не раз дуже сумнівної вартості.

Та що з того! Я знаю, що колеса історії назад не вертаються, хоча рівночасно знаю й те, що вони не раз попадають у блудний безконечник і по довгім блуканні вертають назад на те місце, відки вперед вийшли. Отже, по моїй думці, і тепер вони котяться в такім блуднім безконечнику, а наша річ, річ мислячих людей, політиків і праводавців – направити те зле, що досі від самого 1848 року, а почасти ще й перед тим наробили нерозумні доктринери, а то й прямо ворожі нам елементи. Адже ж і без завертання панщини праводавець має тисячі способів, щоби привернути шляхті ту натуральну опіку над мужиком, яка їй з природи і з традиції історичної належиться!

– Ну, против сього я нічого не маю, – промовив пан Калясантий, – і думаю, що іменно се й є основна, провідна думка нашого автономічного праводавства, оскілько тісні рами того праводавства позволяють тій думці уявитися на ділі. І того будь певний, що власне ми, демократи народові, кождий крок на тій дорозі вітаємо і будемо вітати з найбільшою радістю і до його виконання завсігди готові помагати.

– Ну, признаюся, що оскілько мене тішить твоя заява, остілько смутить те, що між демократами досі мало я стрічав людей, котрі б хотіли не то що поділяти, але хоча ближче зрозуміти сю думку.

– Для мене се зовсім ясне, – промовив д-р Альфонс. – І не тілько ясне, а іменно потішаюче. Бо яка різниця між нашим демократом і консерватистом? Майже завсігди така, що консерватист – чоловік практичний, близький народу, репрезентант певних, ясно означених інтересів, а демократ – доктринер, ідеолог, Prinzipienreiter, у котрого замість знання діла є ідеї, нахапані з книжок, замість розваги – запал, замість інтересів загальних – широкі фрази. І то власне в них потішає мене, бо хто між ними є щирий і розумний, той, приставлений до практичної роботи, швидше чи пізніше мусить вилічитися з демократичної фразеології і перейти до нас. Іменно існування таких демократів і оті їх метаморфози – се в моїх очах найкращий доказ безпідставності у нас демократизму в європейськім значінні того слова.

– А конечності демократизму в тім значінні, як я його виложив, – тріумфально скрикнув п. Калясантий.

– Нехай тобі й так! – сміючись, згодився д-р Альфонс. Аристократ і демократ подали собі руки. Загальне браво роздалось на вид сеї згоди. Всі весело заговорили, заходили по салоні, бачачи такий щасливий кінець сього словесного турніру. Навіть скромний, а на дні душі скептичний д-р Васонг розігрівся і попросив о голос. Усі замовкли, більша часть зібраних обступила довкола бесідника.

– Я би й не забирав голос, – промовив він повагом, – бо до meritum розбираної тут справи не маю що так нового додати. Але мене склонює до сього інша річ. Не тямлю вже, як се ми нині попали на сю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу і важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто се говорив?

Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами життя? Ні, се молоді люди, репрезентанти світлої і благородної молодежі, що ще тілько лагодяться вступити на поле практичної діяльності. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила своєї ролі та верства, котра має таку молодіж! І щасливий народ, котрого провід та молодіж з часом мусить обняти! Вірте мені, панове, мені, що стикаюся з різними верствами суспільними і з природи моєї професії мушу входити в найтайніші скріпки і пружини їх ділання, їх змагань і інтересів!

Вірте мені, коли вам скажу, що з-між усіх верстов нашої суспільності все-таки найбільшу суму чесноти, інтелігенції, спосібності, благородного і не раз піднеслого способу думання я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую її, бачу її хиби, та хто ж на світі без хиб? Але я порівнюю суму її добрих прикмет з сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівнюю суму її добрих прикмет з сумою таких же прикмет у інших верствах, і бачу ще більшу перевагу. Тут сказано було слово, котре я з цілої душі мушу повторити, піднести і скріпити, я, хлопський син: шляхта – то основа нашої суспільності, то її крепкий пень, пишна корона, запахущий цвіт і спілий плід.

Без шляхти наша суспільність не існувала б, ми були б безсильною жертвою наїзду. Наші мужики і маломіщани – то тілько коріння, дуже потрібні і пожиточні часті ростини, але все ж таки такі, котрі тілько в глибині землі, в тиші і темноті можуть відповідно сповняти свою суспільну функцію. Що, крім шляхти, підноситься або силуєсь піднестися у нас понад стан мужицький, – се або та кора дерева, що криє собою його благородну серцевину і хоронить її перед ворожими впливами внішніх обставин, або попросту паразити.

І нехай хто що хоче говорить про підкопання, руїну, упадок, дегенерацію шляхти, я, опираючись на живім досвіді, запевнюю вас: неправда се! Не може се бути! Хоч ворожі обставини, ворожі впливи новочасного лібералізму і капіталізму поробили декуди болючі щерби і виломи в тім нашім народнім клейноді, то душі його, суті його, його серцевини вони не рушили. Вона здорова і сильна і – надіймось! – швидко зможе залічити, вирівняти понесені шкоди. І головно: вона знає, повинна і мусить знати, всім єстеством чути, що вона є основою всеї суспільності, що в її руках, на її плечах спочиває вся будущина польського народу, і се мусить їй додати сили, витривалості і відваги до праці.

Ся промова талановитого адвоката викликала правдивий ентузіазм серед зібраних. Пані Олімпія перша горячо стиснула його руку, прочі почали цілуватися з ним, хоча, звісно, не без певної протекційності, котрої д-р Васонг удавав, що не замічає.

Та нараз ся шумна радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово і тривожно оглядатися довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і, шепчучи щось без голосу, поспішно направився до дверей.

– Куди ви, панотче? – ласкаво запитала пані Олімпія, підійшовши до нього і беручи його попід руку.

– Та… так собі… Прошу не безпокоїтись… Я тілько на хвилю…

І, добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою, він вийшов із салону.

Всім гостям зробилося якось дуже ніяково. Їм було прикро за паню дому, а їй за гостей. Усі приняли сю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почуття делікатності і браку доброго виховання. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому немічному чоловікові сю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов нав’язуючи до тої мовчазливої просьби:

– Бідний старий! Що вже діяти, треба від нього не одно знести. Але при тім золоте серце! Представте собі, панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з нього фундацію для бідних. Я, звісно, піддержую в нім сю думку і надіюсь, що вона дійде до ладу. Не легка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити з ним прямо о тім, щоби зробив тестамент, якось не випадає. Ну, та я не трачу надії.

– Отсе вам, панове, новий примір того, що я говорив, – мовив далі д-р Васонг. – Се вже тілько такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, кілько дійсної абнегації, материнської печаливості, і щирості, і справді обивательської далекоглядності живе під отсим дахом, уявляється в тім зворушуючім образі старого знемощілого пароха і обивательки, що, шануючи його приязнь до її покійного мужа, бере на себе труд – зовсім безкорисно заходити, доглядати і пильнувати його.

І, прошу панів, сей образ, крім чисто людського значіння, має й іншу, політичну вагу. Адже сей старий, немічний, здитинілий руський піп – чи ж то не вірний образ того руського питання, котре такою важкою раною ятриться в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без виховання, без манер Русь ота все-таки має добрі благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпливості і систематичнім приводі вона може послужити для добра загалу.

Та ось тут, панове, на примірі нашої шановної господині ви повинні вчитися, як треба підходити до розв’язки сього дразливого питання. Нехай собі русини капризуються, нехай кидаються, кричать про рівноправність, шумлять про свої мнимі кривди! Ми будьмо розумніші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо їх зі своєї опіки, не переставаймо робити їм добро, а певно…

Не докінчив. Двері від салону створилися з лускотом, і в них показався о. Нестор – блідий як стіна, тремтячий, ледве живий зо страху. Він порушував ротом, махав руками, – видно, хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу з горла. Пані Олімпія, що весь час його неприсутності була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинулася до нього з піднятими руками, так немовби хотіла заткати йому рот в разі, якби хотів крикнути.

– Бійтеся бога, отче! – мовила вона з дійсною тривогою. – Вам що таке? Що сталося? Сідайте ось тут! Господи, ви зовсім як самі не свої! Нате напийтеся води!

О. Нестор нетерпливо замахав руками, та проте сів і напився води. Його тривога трохи немов охолола, і він не крикнув, а тільки промовив майже шептом до пані Олімпії, котра сіла при нім так, що заслонила його від гостей, котрі таким робом зовсім не могли чути їх розмови. По пані Олімпії видно було, що й вона не менше зворушена і стривожена від о. Нестора.

– Ах, пані, – стогнав о. Нестор. – Нещастя!. Я… десь… загубив…

– Що? Що ви загубили?

– Ключ! Ключ!

– Який ключ?

– Від мого помешкання.

– Ключ від вашого помешкання? Адже ж, ідучи сюда, ви замкнули помешкання і взяли ключ із собою?

– То-то й є! І мені так здавалося, і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кишені: нема ключа. Щось мене мов пальцем ткнуло. Я пішов до свого помешкання….

– Але ж, отче! – перебила його пані Олімпія, що, вся смертельно бліда і холодна, слухала його шептаного оповідання. – Що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить!

– Що? Мій ключ? – скрикнув о. Нестор. – Не може бути! Я ж перед виходом шукав його докладно!

Пані Олімпія замість відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхався під подушку, певно, випавши о. Несторові з кишені під час сидження, і подала його переляканому о. Несторові. Той узяв його тремтячою рукою і довго дивився на нього, немов не вірячи власним очам.

– Не може бути! Не може бути! – шептав він. – Я ж добре шукав, а головно, я бачив…

Та пані Олімпія вже не дослухувалась, що він бачив. У салоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забиратися на фільварок, де їх ждуть з вечерею, і всі повставали і почали прощатися з господинею дому.

– А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, – мовив д-р Васонг. – Не час мені гаятись. Діла! Мушу прямо відси поспішати до Львова.

– Га, не смію задержувати пана меценаса, знаючи, що у пана час дорогий, – з делікатною резигнацією мовив Адась.

– А може, ще дехто з панів схоче поїхати зо мною? – обернувся д-р Васонг з запитом до товариства. Оба брати Чапські зголосилися бути його товаришами.

– Отсе й чудесно! – мовив д-р Васонг. – Сядемо всі на одного фіакра.

– О, не маєте потреби тіснитися! – скрикнув Адась, котрий уперед уже надармо просив обох Чапських, щоби лишилися на вечерю, і котрого вони дуже перепросили, вимовляючися тим, що вже нині ніччю може приїхати їх мати і дуже б їй було прикро, якби їх не застала у Львові. – Можете, панове, взяти два фіакри. А котрі панове лишаються, з тих часть, може, схоче пішки полем проспацеруватися відси до фільварку. Се близенько, тепер уже холодніє, вітрець подихає від лісу – чудесно тепер у полі.

– О, ми всі йдемо! Всі йдемо! – закричали гості.

– А по вечері я відвезу всіх гостей своїх повозом до Львова, – додав Адась.

На тім і стало. Всі гості попрощалися і вийшли. Адась поцілував маму в руку і шепнув їй до уха пару уриваних слів, а потім прожогом побіг на подвір’я, щоби провадити гостей через подвір’я в сад, відки йшли стежка на луку, далі на польову дорогу, через місток, а опісля піднімалася доволі круто, звиваючися тонесенькою гадюкою поперек буйного пшеничного лану, поперек другого лану з картоплями до фільварку.

Д-р Васонг лишився в салоні остатній, крутився, немов забув або згубив щось, а очима пильнував паню Олімпію і навіть украдком давав їй якісь знаки.

– Панове Чапські, – сказав він до обох паничів, що ждали на нього в дверях салону, – прошу йти і сідати, я зараз виходжу. Я ще маю словечко…

Паничі, не дослухуючи, пішли до фіакрів, що стояли близько виїздової брами, і, не відпрягаючи коней, пасли їх по травниках. А д-р Васонг, лишившися з панею Олімпією сам у салоні, наблизився до неї і почав полушептом:

– Прошу вельможної пані, я хотів…

– Пст… перепрошаю! – шепнула пані і озирнулася, шукаючи когось очима. Очевидно, вона шукала о. Нестора, але його не було в салоні.

– Ах! – промовила вона якось нетерпливо, а потім, обертаючись до д-ра Васонга, говорила до нього:

– Ну, прошу пана меценаса, чим можу служити?

– Перепрошаю… Може, то неделікатно з мого боку… але я маю поручення, виразне поручення з виділу шляхетського касину представити вельможній пані справу пана графа Адама. Хоча він і повнолітній, та все-таки… виділ, уважаючи на його ім’я, на його знамениту сім’ю, не хотів поступати з ним відразу беззглядно… Знають вельможна пані, яка се неприємна історія…

Меценас м’явся на місці, та пані Олімпія слухала його досить нетерпливо, очевидно, думка її занята була чимось зовсім іншим.

– Не знаю, коханий меценасе, чи добре розумію вас, о що тут ходить? – сказала вона, усміхом маскуючи свою нетерпливість.

– Думаю, що пан Адам сказав пані графині о тім гоноровім довзі, о тих трьох тисячах гульденів, з котрими він залягає. Реченець умовленої сплати вже минув. Після регуляміну виділ повинен був уже вивісити його ім’я на чорній таблиці, але я, знаючи, як неприємно було би се пані графині і ще декому, просив а навіть формально поручився…

– Спасибі вам, пане меценасе, щире спасибі! – промовила пані, стискаючи руку д-ра Васонга. – Знаю вашу щирість і доброту. А щодо того довгу, будьте зовсім спокійні. Думаю, що Адась завтра сплатить його.

– Завтра? – здивувався д-р Васонг, котрий знав добре грошеві клопоти графині і Адася, що ще нині по дорозі, не знаючи о його делікатній місії, жалувався перед ним, що не має грошей на жнива.

– Так, завтра! – коротко і рішучо промовила графиня. – Adieu, коханий меценасе! Щасливої дороги!

«І відки се вони думають до завтра роздобути таку суму грошей? – міркував д-р Васонг, сідаючи на фіакра. – Бо щоби сей старий скупиндряга так для неї розщедрився, се трудно припустити. Ну, та побачимо, побачимо!»

Ще гості не зовсім щезли з виду, ще в саду чути було гомін відходячих, а при брамі ще лагодилися до їзди фіакри, коли пані Олімпія від д-ра Васонга прямо полетіла до офіцини, де жив о. Нестор. Вона відразу, як тільки відвернулася від остатнього гостя, зробилася немов зовсім не та. Щез її маєстатичний спокій, щезла свобода і веселість. Лице облила блідість, тонкі губи розхилилися і тремтіли нервово, по всім тілі пробігала якась холодна дрож. Страшенна нетерплячка гнала її, смертельна тривога, щоб сподівана буря не захопила ще відходячих гостей, щоби ся гарна гостина не скінчилася скандалом. Вона формально бігла до дверей офіцини. І мала щастя. Ще хвилина, і було б запізно. В сінях офіцини вона лицем до лиця зустрілася, мало що чолом об чоло не вдарилася з о. Нестором. Сей був зовсім мов безумний, пищав, кричав, ламав руки, стогнав із глибини душі.

– Боже мій! Отче Нестор! Що вам таке? Що сталося? – скрикнула пані Олімпія ніби нехотячи, а проте твердо і рішучо загороджуючи йому вихід на подвір’я.

– Пропав я! Пропав! – стогнав о. Нестор. – Обікрали мене!

– Та хто? Як? Коли? – вся тремтячи, допитувалась пані.

– Ах, пустіть мене! Нехай кричу гвалт! Нехай збігаються люди! Се не може бути! Кілька хвиль тому… В білий день… Адже ж се нечуване…

О. Нестор задихався, уривав слова, упадав під ваготою страшної новини так, що ледве держався на ногах.

Пані Олімпія, хоч сама, видимо, перелякана і до глибини душі збентежена сею новиною, взяла його за руки і лагідно впровадила оп’ять до його покою, посадила на канапі і сама сіла насупротив нього. Тільки тоді почала говорити – лагідно, стиха, розумно і спокійно, немов уколисуючи до сну переполошену нічним привидом дитину.

– Бійтеся бога, отче! Не робіть скандалу! В вашім власнім інтересі так ліпше буде. Розкажіть докладно, що сталося? Поміркуємо разом, що робити. Не бійтеся! Се ж не може бути, щоб так середудня в моїм домі…

– А от же видно, що може бути! – перебив їй о. Нестор. – І як се сталося, я й досі не розумію. Ще сидячи отам у вас, у салоні, я пригадав собі, що лишив вікно незамкнене. Приперте зсередини, та не защеплене. Щось мов пхнуло мене. Дай, думаю, піду та защеплю. Стереженого бог стереже. Підходжу до помешкання – двері, оті, сінешні, защеплені зсередини. Господи, се що значить? Я глянув на вікно свого передпокою – заперте і зсередини заслонене фіранкою. А тямлю добре, що коли ми обоє виходили, то фіранка була відслонена.

Я так і обімлів на ногах. Поспішаю щодуху у фіртку, та в сад, та довкола офіцини, щоб заглянути крізь отсе вікно, але з-за вугла чую стук у моїм покою, брязкіт замка. Я до вікна – воно також заперте зсередини і заслонене моєю реверендою. Щодуху вертаю назад, приходжу до дверей – заперті. Трібую їх – незамкнені. Входжу в сіни, до дверей свого покою – замкнені. Я до кишені, за ключем – нема ключа. Тоді я, мов одурілий, пішов до салону, а там ви дали мені ключ. Що про се думати, га? Чудо якесь чи пряме злодійство? І чиє?

– Отче коханий! Не спішіться посуджувати нікого! – говорила пані Олімпія, котра з дрожжю в тілі слухала сього оповідання. – Я нічогісінько не знаю, крім того, що по вашім приході побачила ключ на софі. Ну, але що ж далі?

– Діставши від вас ключ, я зараз поспішив сюди. На перший погляд усе було в порядку, замки цілі, все на своїм місці, тілько ось тут у шухляді грошей нема.

– А ви певно тут їх лишили?

– Тілько що перед приїздом гостей я перечислив їх і списав на карточці паперу. Хотів сховати, та ви прийшли і я лишив їх отут.

– І багато їх було?

– П’я… п’ять…

– П’ятдесят ринських?

– Е, де там! – скрикнув о. Нестор. – П’я… п’я… Його уста немов не годні були вимовити суму.

– П’ять сот?

– Ні, п’ять тисяч! Ось глядіть! Ось картка! Картку лишив, цінні папери лишив, тілько готівку взяв.

– То ніхто інший не зробив, як тілько Цвях! – по короткім розмислі спокійно і рішучо промовила пані Олімпія.

– Цвях?

О. Нестор механічно повторив се ім’я, але рівночасно витріщився на паню своїми поблеклими очима.

– Певнісінько він! Гапка ще рано сказала мені, що він був тут ранісінько і нахвалявся перед нею, що з вами порахується.

– І чому ж мені па… пані сього не сказали?

– Я вас не хотіла страшити. Впрочім, я казала Гадині пильнувати за ним. Ну, та хто такого злодія упильнує? Певно, підглянув, що вікно в вашім покою незащеплене, та й скористав з нагоди.

– Але як же він міг замкнути сінешні двері зсередини?

– Ну, отче! Се вже мусила бути ілюзія. Двері були тілько защеплені, а вам здавалося, що вони замкнені зсередини: в перестраху ви не могли їх відразу отворити, а потому, певно, й не трібували вже.

О. Нестор оп’ять видивився на неї довгим, дитинячо безпомічним та довірливим поглядом. Здавалось, що він готов повірити словам пані Олімпії.

– Але вікно? Коли Цвях вліз ним досередини, то пощо б його замикав ізсередини?

– Ну, але тепер, як ви ввійшли, воно було замкнене зсередини чи ні?

– Не знаю. Прошу поглянути.

Пані Олімпія підійшла до вікна. Воно справді було заслонене якоюсь старою реверендою і защеплене зсередини, та пані Олімпія одним зручним рухом відімкнула його і отворила дополовини.

– От і бачите! – сказала вона. – Я так і знала! Воно тепер отворене. Все тут ясне. Злодій вліз вікном, замкнув його за собою і заслонив, щоб ніхто знадвору не бачив, що він робить усередині, а, упоравшись, виліз оп’ять тим вікном і, розуміється, не міг уже замкнути його за собою.

– Але що ж то брязкало замками і скрипіло ключами власне тоді, коли я стояв отут коло вікна?

– І се може бути ваш привид. Хіба що би злодій мав другий ключ. Та се трудно припустити. Ну, та в усякім разі слухайте моєї ради. Я вам раджу, як рідна сестра. Будьте тихо! Не робіть крику. Я тим часом дам знати до війта, до жандармів, і ще сеї ночі, сього вечора вони зненацька зроблять ревізію у Цвяха. Будьте певні, що завтра ваші гроші віднайдуться.

– Ах! Ве… ве… вельможна пані! Які ви ласкаві! Які ви добрі! Нехай вам бог за… заплатить за…

– Годі, годі! – скромно мовила пані Олімпія. – Тілько будьте спокійні! Я йду і зараз усе зроблю, що треба. П’ять тисяч – се сума! Се великі гроші. Вони не сміють пропасти. Ну, прощавайте, отче! Господи, як мені прикро, що вас у моїм домі таке нещастя спіткало!

І вона вийшла. Тут же при сінешніх дверях їй зустрівся Гадина, котрий не то підслухував у сінях їх розмову, не то щось там запрятував на подвір’ї просто дверей. Побачивши його, пані Олімпія окинула його таким лютим поглядом, немовби він зарізав її найлюбішу дитину, а потім, підхиляючи двері до покою о. Нестора і підносячи голос так, щоб і Гадина міг чути, вона кликнула:

– А замикайтеся добре, панотче! Майтеся на бачності! Добраніч, добраніч!

Примітки

«Towarzystwo Demokratyczne» – політична організація польських емігрантів республікансько-демократичного напряму, що виникла у Франції на початку 30-х років XIX ст.

Тарговичани – учасники Тарговицької конфедерації – об’єднання великих польських магнатів, які пішли на змову з іноземними урядами, і це призвело до другого, а згодом і до третього поділу Польщі. Саме слово «тарговичани» походить від назви містечка Тарговиця, де 1792 р. була утворена ця конфедерація.

…є від часу конституційної ери… – Йдеться про період після 1867 року, коли абсолютистська монархічна Австрія була перетворена на конституційно-монархічну Австро-Угорщину.

Валленрод – герой поеми «Конрад Валленрод» Адама Міцкевича. Валленрод – литвин за походженням, входить в довір’я прусських лицарів-хрестоносців – катів його країни, стає їх Великим магістром і веде орден до загибелі, щоб помститись за кривди своєї вітчизни.

…від самого 1848 року… – тобто від часів скасування кріпацтва в Галичині.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 241 – 268.