7. О. Нестор наміряється змінити домівку

Іван Франко

О. Нестор увесь трясся, мов у лихорадці.

«Так ось воно як! Ось що сидить на дні тої чемності та прихильності, тої старанності о моє здоров’я, тої безкорисної услужливості! Спекуляція на мій маєток! Цинізм! Безвстидна грубість! Боже, боже!»

Тремтяча рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, а відімкнувши двері, він добру ще хвилю мучився, поки витягнув ключ, устромив його з нутрішнього боку і на два спусти замкнув двері зсередини.

– Не чуюся тут безпечним! – мурмотів він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна. – Не чуюся… ані на хвилю… Ану ж їм задовго стане чекати! Ану ж вони… Господи, рятуй мене!..

Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю його душу, паралізувала всі зостанки його енергії. Він дивився і не видів, пригадував і не тямив, метався то сюди, то туди, хапався за одно, друге й десяте, ані в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикаються щільно, що в них бракує скоблів, що в однім збита шибка і одчинити його знадвору нема ніякої трудності; бачив се виразно в тій хвилі, як не раз уже перед тим, – тепер бачив се навіть докладніше, чув живіше всю небезпеку сеї обставини та, постоявши хвилю з витріщеними очима перед вікном, метнувся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула йому на ум збентежена уява.

– Адже ж все наверха, по шухлядах, по кишенях! – скрикнув він і, ледве передвигаючи ногами, дихаючи приспішено і нерівно, побіг до свого покою і почав судорожно відмикати шафи, висувати шухляди, виймати різні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знов зупинився. Крізь вікно, обернене до полудневого заходу, кидало сонце до його покою ясний сніп світла. Йому здавалося, що крізь се вікно хтось заглядає до його покою, цікаво слідить за всім, що він робить, їдовито підсміюється з його безпомічного поспіху, з його безсильного шарпання. Він побіг до вікна, виглянув надвір – нікогісінько. Відійшов від вікна та тут же пригадав собі, що лишив його отворенє.

– Боже мій, боже мій! – простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєї тривоги і свого зворушення. А власне тепер йому треба би якнайбільше спокою і сили, щоб роздумати, розміркувати, що і як дальше почати з собою! Адже кожда хвиля опізнення грозить небезпекою. Він і так досі хто знає як глибоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, – ні, через сліпу віру в доброту і чесність тої жінки. Хто знає, які вона вже сіті на нього розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахуванням вона вибухла сьогодні, визвірилась на нього з отсею звірячою фізіономією, щоби поразити його, спаралізувати його силу і спокій, зробити його безпомічним і безрадним у хвилі найбільшої небезпеки!

– Боже, боже! – стогнав о. Нестор, мало не плачучи і силкуючись, аж до болі в мізку силкуючись зібрати всі влади свого духу, спрягти в порядні ряди свої думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами і вчинками. Він сів при отворенім вікні і почав вдивлятися в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітря і вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ трохи відсвіжили його нерви, навіяли на нього вспокоєння. Він почав дихати рівніше, повільніше; дрож уступила, і в голові почало прояснюватись.

– Ні, я ще не труп! – промурмотів він. – Я ще вам не anima vilis, на котрій би ви могли робити свої досвіди! Я ще з вами поборюся! Може, то й ліпше, що ви так несподівано, так цинічно і безвстидно виявили свій апетит на моє добро! Злий демон, котрому ви служите, зробив собі з вас жарт – огидний жарт! Ви думали, що я відразу впаду, подамся, і візьмете мене в руки, і зробите зо мною, що схочете! Аж ні! Ні! ні, ні, ні! Я отямився! Ви шпигонули мене, а я прокинувся з тяжкого сну! Того мені й треба було! Спасибі, спасибі! Тепер я вже не сплю, тепер я добре чую і бачу, де я і що зо мною робиться! Тепер я не дамся! Не дамся! Виведу вас у поле! Зажартую собі з вас іще гірше, ніж ви собі з мене жартували!

І, збираючи докупи всі свої сили, з певним острахом він стрібував встати. Боявся власної немічності, але врадувався дуже, коли побачив, що немічність та минула, що се перед хвилею був тільки наглий хвилевий напад, а не початок тяжчої хороби. Він чув себе легким і хоч поверхово спокійним. Чув, що може думати і виконувати свої думки. Мов блискавки, мигали в його голові різні плани, дикі, фантастичні, але за кождим услід бігла холодна розвага, ловила його на лету, розщипувала, мов пострілену птицю, і кидала внівеч. А за дикими і фантастичними планами, що були немов остатні ракети уступаючого зворушення і тривоги, пішли звільна поважніші, практичніші думки,

– Фундацію! Фундацію зроблю! Нехай хоч бідні люди мене добрим словом споминають! – Оті слова повторяв він, немов хотів витвердити їх напам’ять, цвяхом вбити в свою душу.

І вже укладав собі, як він поїде до Львова, відшукає знайомого нотаріуса, спише заповіт. На душі його почало робитися легше, легше, свобідніше при самій думці, що його капітал не пропаде марно, не піде в руки неробів, котрі швидко зуміють промити йому очі. Але се вдоволення знов почало бліднути, розвіватися парою, а з темного хаосу вражінь виринали нові погрози.

Поки то ще до Львова! Оце вже два роки, як він не був у Львові! Та й чи легко-то йому, старому, туди вибратися! Як і на кого лишити помешкання! Адже ж остатня його подорож пам’ятна йому – ой, і дуже пам’ятна тим, що його тоді обікрали. О. Нестор, звичаєм скупарів та загребигрошів, до тої міри опанований був страстю громадження, збирання та складання, що ніколи не міг дійти до того, щоб вести порядний спис своїх доходів і страт, щоб мати ясне виображення о тім, кілько він мав маєтку.

Незлічиму силу разів він постановлював собі завтра зробити докладний рахунок, та все якийсь забобонний страх зупиняв його при виконуванні сього діла. Він ніколи не вийшов понад уложення спису номерів книжечок щадничих та цінних паперів; готових грошей: червінців, талярів і інших монет, що були у нього поскладані в різних купках та в різних криївках, він так ніколи й не міг дорахуватися до ладу.

От тим-то і вийшло, що коли під час його остатньої подорожі до Львова до його помешкання закрався злодій, о. Нестор тільки по розбитім вікні та зламанім замку в шафі доміркувався, що чиясь чужа рука господарювала в його хаті. Що і кілько забрав йому з хати сей непрошений гість, він докладно не міг дочислитися. Тільки по довшім слідженні і порівнюванні він переконався, що забрано йому шість книжечок щадничих вартості 6000 гульденів – а що понад се, то хіба бог один знає. О. Нестор нікому не признавався про розмір своєї шкоди, тільки одній пані Олімпії розповів про все, просячи, щоб не розголошувала сього і заховала діло в секреті.

– Книжечки щадничі злодієві не придадуться ні на що, – говорив він. – У мене є нумери, і я ще нині телеграфічно завідомлю касу, що такі книжечки у мене вкрадено, – значить, вона їх нікому не виплатить, а коли хто зголоситься за їх виплатою, той сам себе віддасть у руки поліції. А що крім того вкрадено, се вже… – і о. Нестор махнув рукою, немов хотів сказати: бог з ним, з тим злодієм!

– Щось там дрібних грошей забрав, – додав о. Нестор, – здається, небагато, бо що там він у мене багато найде! Ну, та ще годинник срібний – старе клепало! Не варто задля того й крику підіймати. А вже найсмішніше те, що в додатку взяв чоботи, і то не старі, а нові! Га, га, га! Якби він знав!..

О. Нестор не доповів. Йому ніяково було признатися, що в старих, дірявих та запліснілих чоботах він якраз тоді мав зложених пару тисяч самими дукатами, коли тим часом нові стояли порожнісінькі.

Пані Олімпія справді заховала в секреті оповідання о. Нестора про сю крадіж, та справа вийшла потроху наверх без її вини. Власне ті нові чоботи видали злодія.

Одного дня, коли о. Нестор нічогісінько не надіявся, застукано до дверей його покою, а коли він отворив, побачив жандарма, котрий держав закованого в ланцюжки Цвяха. За жандармом стояв війт з присяжним, а за ними ціла юрба народу. Присяжний мав у руках украдені у о. Нестора чоботи, котрі Цвях хотів було продати в місточку жидові та котрі видали його тим, що в нутрішній часті халяв вистебнуване було зеленою ниткою ім’я і прізвище о. Нестора. Цвях, яко неписьменний, не надіявся зради, але жид зараз пізнав, в чім діло, і віддав його в руки жандарма.

О. Нестор ще й досі без холодної дрожі не може спімнути про ті сцени, що тоді відбулися в його помешканні. Йому прийшлося при всіх людях признатися, що його обікрадено, подати номери щадничих книжечок, суму готівки (не знаючи її докладно, він подав якнайменшу, кількасот гульденів) і опис годинника. Він дрижав увесь час переслухання, вився і путався далеко гірше від злодія, котрий ув одно божився, що, крім чобіт, не вкрав нічогісінько. І справді, докладна ревізія в помешканні Цвяха не виказала ніякого сліду крадежі, та проте його оповідання про сам факт тої крадежі було дуже фантастичне та неподібне до правди.

Коли б вірити Цвяхові, то до крадежі сих нещасних чобіт він прийшов зовсім случайно і навіть невинно. Правда, він признав, що ніччю лазив попід вікна о. Нестора, і не міг вияснити, чого там шукав. А лазячи попід вікна, він нараз почув стук у покої. Скрикнув – і в тій хвилі якась фігура вискочила через отворене вікно, а побачивши його в траві, шпурнула на нього чобітьми так, що мало йому зап’ятками ока не вибила. І Цвях з плачем показував величезний синяк під оком. Та всі, хто чув се його оповідання, замість співчуття над такою його пригодою, тільки реготалися, а війт аж поклепав його по плечах і сказав:

– Ей, Цвяше, Цвяше. Та вже як берешся брехати, то хоч би щось дрібочку розумнішого видумав!

Цвях дістав від жандарма, що дістав «до признання», та не признався ні до чого. Його завели до Львова, посадили до криміналу і засудили за сю крадіж на півтора року в’язниці. Він відсидів своє і вернув назад у село, та о. Несторові від сього ані раз не було легше. Щадничі книжечки пропали, як камінь у воді, готових грошей також неслідно було у Цвяхових руках, тільки годинник віднайшла львівська поліція у одного золотника, котрий купив його яко старовину у одного жида, а той знов мав його купити у якогось проїжджого пана в Чернівцях. Тут нитка урвалася, і о. Нестор із цілої сеї пригоди, крім матеріальної страти, виніс іще й те пересвідчення, що здобув собі нового ворога – Цвяха, чоловіка, котрий не має що тратити і готов відважитись на всяке і найогидніше діло.

Від часу сеї пригоди, а особливо від часу повороту Цвяха з криміналу в село, о. Нестор позаводив різні осторожності, раз у раз видумував різні штуки, брався на різні способи, щоби перехитрити, ошукати та на хибну дорогу звести сподіваних злодіїв. Він ненастанно переховував гроші в інші місця, ніколи не держав прикупі більших сум, мав кілька списів своїх цінних паперів і держав кождий спис у іншім місці, і то звичайно там, де би його найменше можна надіятися, позаводив різні секрети при замках шаф та шухляд у комоді, – одним словом, провадив формальну, дуже сложну стратегію против фіктивному ворогові.

Ся стратегія наповнювала його вбоге старече існування, удержувала його мозок і нерви в ненастаннім русі і напруженні, хоча й не хоронила його грошей інколи від проникливих очей та хапчивих рук якого-небудь Гадини. Кілька разів трафлялося то Гадині, то декому іншому зі слуг підглянути криївки, де о. Нестор ховав гроші, – звичайно невеличкі квоти, кільканадцять або кількадесят гульденів.

Звісно, сих грошей о. Нестор в такім разі не находив уже в криївці, та, крім моментальної прикрості, се не робило йому великої гризоти і він ніколи із-за тих грошей не робив крику, не збивав бучі, боячися зрадитись перед людьми, що має багато грошей, а не менше того боячись в разі відшукання злодія нажити собі в нім нового ворога. Тільки один Деменюк, пару разів найшовши случайно такі криївки з грішми в саду, мовчки відносив гроші о. Несторові, котрий так само мовчки, зо встидом приймав їх і переховував у інше, безпечніше місце.

Все се пригадував тепер о. Нестор то сидячи при вікні, то знов устаючи і укладаючи в голові смілий план, що має робити, щоб огородити себе від якоїсь гіршої пригоди, котра – він чув се цілою душею – грозила йому від тих людей, що його окружали. «Треба зробити все що можна! А поперед усього треба докладно обрахувати все що маю. Адже се вже тепер не мої гроші! Се фундаційні гроші, котрими я завідую, тож мушу знати, чим я завідую і кілько від мене мають право жадати!»

Тепер уже ніяка забобонна тривога не спиняла його від роблення обрахунку. Та проте осторожність конечна! О. Нестор замкнув вікно і заслонив його полотняною фіранкою, а опісля почав із шухляд комода, із шафи, з кишенів убрання, з-поміж різних шпаргалів, з-під печі, із середини печі і з різних можливих і неможливих криївок видобувати збитки паперів, пакети, мішечки, скрутлі та рулони. Все се він клав на купу, на стіл, поки вкінці, втомлений і спотілий від ходження та лаження, і сам не впав на фотель коло стола, важко дишучи та стираючи піт із чола.

Відітхнувши, він почав звільна, осторожно розв’язувати пакети, розвивати рулони, складати осібно, по категоріях, книжки щадничі, осібно облігації, осібно льоси, осібно акції, осібно дукати, осібно всякі інші монети. Весь стіл був заставлений тими паперовими та металевими батеріями – вид, якого би не один банкір позавидів сьому скромному, опущеному, нужденно одягненому старому священикові.

Розставивши все в порядку, о. Нестор узяв аркуш паперу і почав списувати – старанно, виразно і по порядку – кожду категорію тих цінних речей. Ся праця забрала йому доволі много часу; пройшли дві години, поки він списав усе і підвів суму всьому свойому маєткові. Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу, тільки шевелячи безкровними тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити наголос ту цифру, немов очам своїм не вірив, щоб се могла бути правда.

– Дві… двісті п’ят… десят тисяч, – прошептав він півголосом і широко витріщені очі впер недвижно у пусту просторінь перед собою, – двісті п’ятдесят тисяч – чверть міліону! Ну, я ніколи не думав, щоб аж тілько того було! Ніколи не надіявся! Ніколи б був не повірив, якби мені се хтось інший сказав! А тим часом… так, не інакше! Рахунок зовсім вірний – цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби острять!

І раптом знов тривожні думки, мов чорнохмари, поволоклися по горизонті його уяви.

«О, вона мусить догадуватись, мусить знати, кілько у мене грошей є! Може, не все знає, але догадується. Вже вона не даремно так довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невольником, безпомічним і заразом такою пожаданою добичею! Боже, боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, в справедливім гніві своїм вів мене, поки не довів до пізнання мого впадку, мого нещастя!»

І він зажмурив очі, притаїв дух, весь углибився в своє нутро, у спомини, в минувше. Там десь глибоко в його мізку блисли, мов два огники, палкі очі графівни, панни Олімпії, зарисувалися її чудово гарні очерти лиця, губ, носа, запахли її золотисті кучері, котрих запах тоді так хапав його за душу. Та нині він здригнувся від тих споминок. Адже ж се був початок його нещастя! Се була та солодка отрута, котрої закоштувавши, він отруїв ціле своє життя.

Від тої першої хвилі, коли оті блискучі очі зустрілися з його поглядом там, у графівській офіцині, переробленій на школу, ся женщина сталася прокляттям його життя, його фатальною звіздою, що причинила йому несказанну силу мук і терпіння, мов ржа залізо, згризла всі його молоді чуття і пориви, спаралізувала всі влади його душі, знівечила його спосібності, зв’язала його надії, вигризла, витравила все те, що чинило його правдивим чоловіком, заплюгавила його душу споминами грішних бажань і грішних учинків – і все те, все те пощо? Для якої цілі?

Зразу, певно, без цілі, тільки силою самого фаталізму, нерозривно зв’язаного з жіночою природою, а потім – ох, потім фаталізм став свідомим демонізмом! «Ся женщина – то мій злий дух, то демон-спокусник, що облесливими словами приведе чоловіка до упадку на те тілько, щоб насміятися над ним, втоптати його в болото, взяти його під ноги!»

О. Нестор усе ще сидів, опертий ліктями о стіл і затуливши долонями зажмурені очі. Він увесь тремтів, вдивляючися очима фантазії в ті несамовито блискучі очі графині Торської, котрі тепер ясніли перед ним, ненастанно, вперто свердлуючи його до дна душі так само, як свердлували його тоді, в фатальній хвилі його найтяжчого упадку.

«Демон! Демон! Демон! – вертіло в його голові. – Се не проста жінка, се справді відьма, – недаром люди по селі говорять про неї, що вона кров людську ссе! А хіба ж мою не виссала? Хіба мене не зв’ялила? Чи не готовиться з’їсти мене до решти! Господи, рятуй мене від злого духу! Поможи мені ще вирватися з сеї западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно, про направу того, що я ухибив цілим своїм життям!»

І він знов схопився і з подвійною силою, з гарячковим поспіхом почав ховати свої гроші по різних кутках, у різні скритки. Ще не був готовий і до половини з сею роботою, коли, втім, голосне стукання до дверей його покою перервало тишу і збентежило його до решти. Він аж підскочив зо страху, бачачи багато куп паперів і грошей на столі, бачачи неможність поховати все те в одній хвилі, І не знав, що має діяти. Чи удати, що спить, і не відзиватися? Ану ж се хтось у злім намірі приходить, а не чуючи його голосу, осмілиться і влізе досередини? Адже поки б він міг докликатися помочі, то могло б бути запізно! Він рішився обізватися, вхопив із шафи простирало і кинув його на стіл так, що воно накрило гроші, на простирало кинув подушку, потім стару реверенду.

«Скажу, що роблю троха порядок у покої, а впрочім, не позволю ні до чого доторкатися… Не впущу сюди, запру двері до сього покою… Коли хто чого потребує, най ввійде до кухні і там скаже…»

Тим часом стукання до дверей роздалося другий і третій раз, поки вкінці о. Нестор, поховавши важніші сліди свого заняття в покої, не зважився вийти до кухні, запираючи за собою покоєві двері.

– Ну, хто там? Хто там? – озвався він, коли стукання знов роздалося твердо, хоч і не надто міцно.

– Та то я, панотче!

– Що за я?

– Та я, Деменюк.

– А чого вам?

– Та може би єгомость отворили? Може, чого треба, то я би…

О. Нестор тим часом успокоївся. Голос Деменюка, котрого зразу серед зворушення не пізнав, був для нього мов холодна вода в спрагу, Деменюка одного він не боявся, хоч і перед ним не видавався ніколи зі свого багатства.

– Та й стукаєте ж ви, Юрку! – з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні і поклонився йому. – Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякався, гадав, чи не революція яка в селі.

– Та перепрашаю єгомостя, – з заклопотанням сказав Деменюк. – Я не хотів, бігме, не хотів! Тілько – знають єгомость мою натуру… Так мені тота дівчинисько з голови не сходить… І так мене щось сими днями за серце тисне, все мені здається, що якусь велику біду пошле бог на мене.

– Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! – відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочуття, сни і віщі знаки. – Не слід нам, грішним, забігати наперед у божі присуди. Що бог пошле, то пошле, то мусимо витерпіти.

– Та я против того нічого й не мовлю, прошу єгомостя. Вже як прийдеся витерпіти, то що й казати, його свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінилася за сих остатніх кілька неділь.

– Та не бійтеся, Юрку! Се вам так здається, а з нею нічого не сталося.

– Ей, єгомость! Я її знаю! Не та вона, що донедавна була! Щось там у ній кипить.

– Ну, ну, Юрку! Причинюєте собі самі гризоти, і то надармо. Маланка мені як на сповіді говорила… Вона передо мною ніколи не брехала…

– А тепер не вірте! От зараз переконаємось! Я тепер власне від коваля йду. Щось мов замануло мене піти і ще раз поглянути на неї. Приходжу – кажуть, нема. Вибігла зараз по обіді, казала, що до старого єгомостя йде.

– До мене?

– Так і є. Каже: «Єгомость казали мені прийти, щось мають зо мною говорити». І пішла. То я власне для того прийшов і збудив єгомостя, щоби спитатися…

– Але ж вона в мене не була! Я її й на очі не бачив, як тілько там, у ковалевім огороді.

– От і бачите! От і бачите! Біда моя з дівчиною та й біда! – не то проговорив, не то простогнав Деменюк.

– Ну, ну, Юрку, – се ще не така страшна біда. Могла піти десь між посестри, погуляти, побалакати…

– Та я то розумію, прошу єгомостя! – поспішно перебив Деменюк. – Все се може бути! Але пощо вона бреше? Се мене тривожить. Адже ж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала. Чи зле, чи добре, вона все мені було скаже, а вже так забріхуватись, се ніколи не було її звичаєм. Та й тепер нема потреби. Адже коваль держить її як рідну дитину. Схоче погуляти чи між посестри піти, то він їй прецінь не боронить. Пощо брехати і ще й вас у брехню втягати?

О. Нестор потішав Деменюка як міг, хоча й видно було, що слова не плили йому просто з серця, з живого пересвідчення. Говорили уста, випускаючи звичайні утерті звороти, а думка тим часом шибнулась у інший бік, мов потопаючий, ухопилась за стебелину, що власне надплила по течії. І нараз він перемінився. Зі спокійного, напівсонного, охлялого він зробився оживлений, весь затремтів, почав поспішно кидатись і жестикулювати, живо, з поспіхом виговорюючи слова, що доторкались уже не Маланки, не Деменюка, але його власних гризот і клопотів.

– Та подумай, Юрку! Адже ж і я збрехав перед тобою! Аякже, прости господи гріха, – збрехав. Сказав, що ти розбудив мене зі сну, а то неправда. Куди мені до сну, Юрку! Горе мене притисло! Біда мені грозить, не приведи господи, яка біда!

– Що се таке єгомость видумують? – з лагідним докором спитав Деменюк, немов обертався до капризної і безпомічної дитини. – Яка біда?

– Ой, не видумую, Юрку, ні! Адже ж слухай, що мені нині сталося! Рано пані принесла мені сама каву. Я здивувався, але в серці у мене щось тьохнуло, немов шепнуло мені: стережись! І справді, сіла і почала розмову. Сюди-не-туди закидає, мов кіт довкола сала заходить, аж нарешті виїхала з тим, що її коханому синкові треба грошей, та й то багато грошей.

– Та чути, що панич думає женитись, та й то дуже багато.

– То, то, то! І вона мені про ту женитьбу товкла. Та я тому не вірю, Юрку! А там – нехай собі жениться, але я грошей не захотів дати. Ось вона при обіді вже прямо виїхала, що я повинен усі свої гроші записати їй і її синові.

– Так і сказала се?

– Сказала? – скрикнув о. Нестор. – Ні, не сказала, а кричала, грозила, звіром диким на мене напалась, вона і її чесний синок. Так-таки й кажуть обоє: «Сей маєток належиться і мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!»

– Ну, по селі пані графиня давно голосить, що ви записали паничеві весь свій маєток.

– Чи так? Ну, то я їй покажу, що завчасно се голосить. Слухай, Юрку! Я задумав обернути свої гроші на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.

– Та се добре, але хто того допильнує по вашій голові?

– Як то хто? Намісництво. Я передам гроші до урядової каси з таким записом.

– Га, господи помагай! Певно, що се була би пам’ятка…

– Тілько знаєш, Юрку? Я тут не чуюся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Адже ж вони обоє, очевидно – знаєш? – І о. Нестор нахилився ближче до Деменюка і шептав йому майже до уха: – очевидно, вони чигають на мою смерть.

– Пек, запек! Най господь боронить! Се би вже була остатня річ! – скрикнув Деменюк.

– Ні, Юрку! – шептав далі о. Нестор. – Боюсь, що не остатня! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, донині я був би ні за що в світі не повірив сьому. Але тепер, коли почув їх слова, побачив оті дикі вирази в їх очах, ту звірячу кровожадність, безвстидну рівнодушність на людське терпіння, – ой, Юрку! Не доведи боже більше бачити! Обридження бере до людської натури! То тепер я всього, всього можу надіятися від них.

– Господи боже! – скрикнув Деменюк і вдарився руками об поли, але по хвилі додав: – Ні, єгомость! Се не може бути. Се у вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині і паничеві, але щоб вони аж на щось подібного могли пуститися – ні! Сьому я ніколи не повірю! Се не може бути.

– Може чи не може, але я не чуюся тут безпечним. Я боюсь.

– Ну, чень вам удень нічого не станеся, а вночі, коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.

– Ні, ні, ні! – замахав руками о. Нестор, котрому при всім його страсі навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого, як Деменюк, ночувати з ним разом у одній хаті. – Се ні на що! Се не поможе. Хіба ти можеш в разі що до чого дати мені захист?

– Ну, все-таки що два, то не один. Не всяке відважиться йти на двох, а на одного, та й ще такого, як ви, то зовсім інше діло.

– Ні, Юрку! Так воно не буде, так недобре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?

– Ну, що таке?

О. Нестор знов прихилив уста близько уха Деменюка, 1, хоч довкола не було ані живої душі і ніхто не міг їх чути, він шепнув ледве чутно з великим секретом:

– Утікати відси.

– Куди?

– Куди-будь. До першого-ліпшого хлопа, аби сю ніч переночувати. А завтра далі! Заберуся до Львова, а там я вже дам собі раду.

Деменюк недовірливо похитав головою.

– Нелегка буде справа! І у котрого хлопа ви можете чути себе безпечнішим, ніж тут? Хіба ви не знаєте наших людей?

– А у Гердера?

– Що, у Гердера? У коваля? – з зачудуванням скрикнув Деменюк. – Ви хотіли би перейти відси до Гердера?

– Ну, а якби так справді? Що думаєш, вигнав би мене з хати?

– Коваль? Гердер! А, боже борони! А ще якби дізнався, на яке діло ви думаєте обернути свої гроші! Та він би ваші руки і ноги цілував.

– Не було би так дуже й за що, бо прецінь він сам своєю нинішньою розмовою напхнув мене на сю думку. Так знаєш що, Юрку? Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи йому, що я задумав. Запитай його, чи прийме мене до себе на день, на два? А може, злякається пані графині, бо вона йому, певно, за се не подякує.

– Щодо сього будьте спокійні. Коваль Гердер не стоїть ні о чию ласку і не боїться нічийого гніву. Се я можу вам сказати, навіть не питавши його.

– Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди і розпитай його, А скоро він пристане і винайде для мене десь якийсь кутик у своїй хаті…

– Там у нього осібний покій найдеся, просторий, гарний, з осібним входом.

– Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь мені воза і коня, а нехай і пару коней, щоби завезли мої меблі і все моє добро на нову кватиру.

Деменюк, ще не можучи зовсім отямитися з диву, потюпав від о. Нестора. Він іще не вірив, щоб о. Нестор направду думав утікати зо двора, покидати паню Олімпію, не вірив, щоб його страх був оправданий і щоби графиня або її син справді могли мати якісь злі наміри. І він пішов, вагуючися, помалу, з таким виразом непевності, що всякий стрічний, поглянувши на нього, мимоволі мусив подумати: а сьому чоловікові що такого?

Пані Олімпія і без того була цікава, що почне о. Нестор. По його відході вона почала трохи каятися свого вибуху і пильно, мов каня, стерегла зі свого покою за всім, що діялось на подвір’ї, не зводила ока з дверей офіцини, що вели до помешкання о. Нестора. Вона бачила, як Деменюк підійшов до тих дверей, як стукав добру хвилю, поки йому отворено, і перетерпіла страшенні муки цікавості і непевності, поки врешті дождалася того, що Деменюк оп’ять вийшов на подвір’я. Вона згори догадувалася, що там була мова про неї, що там раджено над чимось таким, про що їй конче треба було знати.

Вид Деменюка, його неспокійне лице і нетвердий хід допевнили її в тім, а заразом подали їй надію, що від сього чоловіка нетрудно буде дізнатися про все, коли тільки зручно взятися до діла. Вона знала добре чесну і прямодушну Деменюкову натуру і зміркувала відразу, що, б’ючи іменно в той бік, зможе найлегше дійти до цілі. Коли Деменюк переходив близ її вікон, вона відчинила кватирку і закликала його до себе. Деменюк зупинився, та не підходив близько, оп’ять завагувався, чи має йти до пані, чи ні.

– Ходіть, Деменюку, – ласкаво промовила пані, – маю вам дещо сказати.

– Та я би… Я зараз буду пані служити, тілько наперед мушу, тут маленьке діло для єгомостя.

– Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, той діло ваше не втече. Ходіть, ходіть! Адже чень не боїтеся мене!

– Та що, ясневельможна пані!.. – заклопотано промовив Деменюк і рад-не-рад пішов до покою пані Олімпії.

– Представте собі мою гризоту, Деменюку! – почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немовби мати розповідала про недужу дитину. – Не знаю, що таке сталося з єгомостем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на його маєток напосідаюся, що жадаю від нього, щоб мені й мойому синові все записав, і бог іще там знає, що він повидумував. А я – бог мені свідком, що ніколи й не думала про се! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тілько всього й знаю, що тоді, як його обікрали, то мені жалувався.

Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи у нього більше є, їй-богу, не знаю. І я би мала лакомитися на чуже добро? Господи! Та й чи я сього потребую? Адже, богу дякувати, у мене й свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би бог і те мені відібрав, то у мене два брати князі, на великих добрах сидять, великі пани, то прецінь при котрім-небудь можу притулитися. А сестра також за великим паном замужем і так раз у раз мене просить, щоб я покидала Торки, здала все в оренду і йшла до неї жити. Та я не хочу. Я привикла жити скромно, попросту, та на своїм. Та не з такого я роду, щоб мала на чуже лакомитися!

І скажіть мені тепер, Деменюку, що я маю робити, як маю говорити з єгомостем, щоби йому вибити з голови тоту нехіть до мене? Чи то йому хто наговорив на мене, чи йому що приснилося, чи так просто, старість, – та я, їй же богу, не дала йому ані найменшої підстави до таких думок. Адже самі знаєте, бо на вашім свідомі робиться, чи я його не доглядаю, не опікуюся ним, не шаную його як свого рідного? А він ось як мені платить! Ось якими підозріннями мені віддячується!..

Невдержимим потоком плили слова з уст пані Олімпії. Вона уложила собі наперед ту промову і добувала всіх своїх сил, щоб віддати, відіграти її по всім правилам акторської штуки, упередити всі заміти Деменюка, порушити всі його добрі чуття, зробити його зовсім безоружним. І справді, старий стояв при тих словах, мов під градом, не знаючи, що робити, не можучи здобутися на ніяку самостійну думку, і дав нестися сьому бурхливому потокові.

А коли при остатніх словах пані Олімпія, немовбито зворушена і збентежена до дна душі, піднесла хусточку до очей і почала буцімто обтирати сльози, то Деменюк був би присяг, що справді о. Нестор пересолив у своїй боязні, що скомпонував собі якусь небезпеку і дармо тільки мучиться тим витвором своєї власної хорої голови.

– Та нехай пані графиня не беруть собі того так дуже до серця, – промовив він, силуючись успокоїти її, – наші єгомость старенькі, вони мають свої різні дивацтва. Я думаю, що се у них не надовго.

– Та я не гніваюся ані не жалуюся, – промовила знов тоном сердечної прихильності пані Олімпія. – Господи! Мені про себе зовсім байдуже! Я тілько боюся, щоби самого о. Нестора ота боязнь не попхнула до якого нерозважного кроку. Адже ж знаєте самі, він, як дитина, безрадний, безпомічний, хто не хоче, той його обдурить, обікраде або й так у живі очі обдере. Ще поки у мене сидить, то так йому здається, що то все нічого. А він і сам не знає, кілько-то я натурбуюся та напильнуюся, щоби йому не сталося якої злої пригоди. От і тоді, коли його обікрали – та й бог знає, чи справді обікрали? Хіба він уміє сказати, кілько у нього чого є? Каже, що позабирали щадничі книжечки, а потім почав списувати, вишукувати зі своїх сховків, і показалося, що всі книжечки у нього. А кілько я мала неприємності, та клопотів, та тяганини!..

– Та я то й сам казав єгомостеві, що вони дармо собі самі страху додають, – почав звільна цідити Деменюк, зворушений оповіданням пані. – А вони ні та й ні! Ані слухати не хочуть.

– От то-то й є! Завізьме собі щось у голову…

– Вони все одно: «Боюсь я тої пані! Не можу тут обезпечитися».

– Бачите, бачите! Десять літ жиє безпечно, ніякої пригоди не дізнав, а тепер раптом не може обезпечитися! Чи ж то чоловік при здоровім розумі буде таке говорити?

– І мені також так здавалося, що вони щось нездорові. Ні з сього ні з того кажуть мені йти до коваля – знають пані, до Гердера, отам на кінці села – і просити його, щоб їх приняв до себе в комірне.

– От як! – скрикнула пані. – Так він задумав від мене втікати! Та й ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, панотченьку, – вже ви собі робіть що хочете і говоріть що знаєте, а я на се не позволю!

Пані промовила се таким твердим, рішучим голосом, далеким від тої жалібної та лагідної сердечності, якою говорила досі, що Деменюк аж стрепенувся. Тільки тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючися сеї женщини, і що вона під маскою добродушності та щирості справді криє якісь інші замисли. Та поки ще він розміркував, що йому далі робити, пані Олімпія майже силою випхала його за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешкання о. Нестора.

Деменюк стояв на подвір’ї мов остовпілий. Він чув, що провинився супроти панотця, зрадивши перед панею його намір вибратися від неї. Йому страшно прикро і встидно було того, що так себе дав провести пані Олімпії, та тепер він уже й зовсім не знав, що діяти. Чи йти до коваля і говорити йому те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчиться розмова з ним пані Олімпії. По добрій хвилі він рішився вкінці заждати і непевним кроком, вагуючись та озираючись, почав звільна наближатися оп’ять до помешкання о. Нестора. На подвір’ї не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та, з другого боку, йому встидно було підслухувати, що там говориться.

А о. Нестор, відправивши Деменюка, вспокоєний трохи, взявся далі до своєї роботи – переховувати гроші, Вже був майже готовий із сею роботою, коли почув, що двері з сіней до його кухні відчиняються. Він перелякався і тільки тепер пригадав собі, що, виправляючи Деменюка, в Поспіху забув замкнути двері на ключ. Запхавши в кишеню решту грошей і списи цінних паперів, він поспішив до дверей покою, щоб побачити, хто там увійшов; швидкі кроки, що перемірювали кухню, прямуючи до його дверей, збудили в нім якесь недобре прочуття. Та поки ще зміг отямитися, двері його покою отворилися зо скрипом і в них показалася постать пані Олімпії. Очі її блищали ще дужче, ніж звичайно, лице палало від швидкого ходу і внутрішнього зворушення, а на стиснених енергічних устах висіли громи.

– Панотче, панотче! – промовила вона, не вітаючись і не здороваючись. – Що се ви задумуєте?

– Га! Що се? То ви, пані? – лепотів переляканий о. Нестор, ухопившися за ручку крісла і стаючи так, щоб те крісло було між ним і панею.

– О, ви вже й не пізнаєте мене! – промовила пані

Олімпія, холодно всміхаючись, і, не ждучії на запросини о. Нестора, сіла при столику і почала розглядатися по покою.

– Ну, що, вибираєтесь від мене? – випалила нараз.

О. Нестор увесь затремтів, його тонкі старечі губи поблідли мов полотно, в горлі дух йому заперло, і він не міг нічого відповісти.

– Слухайте, отче! – строго і рішучо говорила пані. – Не робіть дурниць! Не шукайте собі біди на здорову голову! Чи я на те десять літ доглядала вас, пантрувала, як малої дитини, як свого рідного, щоб ви тепер робили мені такий скандал? Та чи ви знаєте, що ваша втека від мене – так, втека, бо кождий скаже, що добровільно від мене до того єретика-коваля ви не перейшли – що ваша втека від мене заріже мене в людській опінії! Що се буде тяжкий удар для мене і для мого сина! Що се дасть злим язикам причин у до найрізніших байок і спліток! І невже я вам така ненависна та обридла, що ви волієте жити у першого-ліпшого хлопа, сказати попросту, десь під плотом, ніж у мене?

О. Нестор увесь тремтів при тих словах, скорчився, мов зів’ялий лист, і ледве міг держатися дрижачими руками за ручку крісла, щоб не впасти на землю. Пані Олімпія, бачачи його заклопотання, почала тепер лагідніше.

– Ні, панотче, се негарно з вашого боку! Се невдячність! Адже ж я на ваш маєток не налосідаюся! Не хочете записати його Адасеві – воля ваша. Я вас не силую. Але того скандалу мені не робіть! Я розумію, вам треба би більшого достатку, стараннішого призору, ніж тут маєте. Дуже жалую, що мої маєткові відносини не позволяють мені дати вам його. Але в такім разі вам не слід утікати від мене до хлопа, бо там і того не будете мати, що у мене. Коли хочете, то переберіться до Львова. Я вам сього не бороню. Противно, готова все зробити для вас, допоможу вам винайти помешкання, прислугу… Там будете мати все, чого вам треба. Я не хочу, щоб ви втікали, мов із розбійницької ями, з дому тої, котра вас… котру ви колись…

Пані Олімпія не докінчила. Її власні слова зворушили її глибоко. Вона заплакала і почала хусточкою втирати сльози з очей.

– Але ж, ясневе… ве… ве… – почав о. Нестор, гикаючись та ледве вимовляючи слова, але пані Олімпія різким жестом руки заставила його мовчати.

– Мовчіть! – скрикнула вона крізь сльози. – Ви недобрий чоловік! Невдячний чоловік! Для якоїсь примхи зранити глибоко жіноче серце, причинити болю і униження женщині, котра вас… котра супроти вас… котра від вас сього не заслужила, – се у вас нічого! Ну, скажіть на милість, чи бачив хто таке? Втікати від мене! І куди? До Гердера! Що вам таке Гердер? Чим він вам близький? Чим заслужив собі на ваше довір’я? Ну, говоріть! Скажіть! Може би, й я від нього навчилася тої штуки.

О. Нестор почав, оп’ять путаючись та гикаючись, говорити щось, звинятися та перепрошати. Пані Олімпія хвилю слухала його лепотання, а потім знов перебила його мову.

– Ну, досить сього, отче Нестор! Досить! Подайте мені руку! Забудьмо про се! Я не така зла, як ви о мні думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередження до мене! Ну, де ж се хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?

О. Нестор якось знехотя, вагуючись, подав їй свою руку, котру вона м’яко стиснула і, не випускаючи зі своєї руки, говорила далі:

– Значить, між нами згода? Чи як? Застаєтесь у мене, бодай доки вам не винайду теплого кутка у Львові… Ну, проясніть же чоло! Перестаньте хмуритись! Сядьте ось тут коло мене!

І пані Олімпія посадила його майже насилу на кріслі коло себе і знов узяла його руку в свою долоню.

– Господи, і отак подумати, що така доля чекала нас обоє! Га, отче? Якби нам хто був се пророкував тоді, коли ми – тямите – перший раз цілувались з вами там, у імпровізованій школі в офіцині мого тата! Або тоді, коли я заховалась у корчах жасмину, а ви в задумі йшли доріжкою, а я вискочила і кинулась вам на рамена, і затулила очі, і перелякала вас, а потім мусила поцілуями знов приводити до притомності! Чи тямите се все? Правда, нині, згадуючи про ті золоті хвилі, здається, що се якісь повісті з «Тисячі і одної ночі», якісь відомості з іншого світу, яснішого, чистішого, кращого, ніж наш!

– І пощо… пощо ясна пані се згадують? – ледве прошептав о. Нестор, злегка видобувши від неї свою руку і закриваючи лице долонями. – Обоє ми грішили… Своєю любвою нарушили природні границі… І за те тяжку кару приняли…

– Ні, ні, ні! Не говоріть сього! – з жаром промовила пані Олімпія. – Не може се бути! Наша любов не була грішна. Бог не поклав жадних природних границь між людьми! Се ви яко священик найліпше повинні знати. Але я одно знаю: ви занадто в самоті жиєте. Вам треба троха більше розривок, товариства. Ні, отче, не відвертайтеся! Вже коли згода між нами, то мусите для мене се зробити. Я вас тут не лишу самого. Там до мене зараз прийде син з товариством на гербату. Ходіть! Розірветесь троха, відсвіжитесь видом молодих людей, побалакаємо!

О. Нестор хотів щось ремонструвати, але пані Олімпія не дала йому нічого говорити. Її злобний і понурий настрій перемінився в оживлену веселість. Вона помогла о. Несторові перебратися в нову реверенду і майже силоміць, не випускаючи його з рук, потягла його з собою, сама позамикавши його покої і сама поклавши йому ключі до кишені. А коли вийшли на подвір’я отак у парі, побачив їх Деменюк, що ждав коло дверей. Бачачи радісне лице пані Олімпії і о. Нестора в новій реверенді, він зрозумів, що про переносини нема й мови, і мовчки пішов у сад.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 223 – 241.