Передмова

Іван Франко

Отся книжка, високопоетичне оповідання про одну битву, се не історична розвідка, але твір буйної фантазії, хоч і оснований на вивченні самої місцевості та багатої історичної літератури. Автор сього оповідання, Віктор Гюго, був не тільки найвизначнішим поетом Франції в XIX в., але також видним політичним діячем, хоч своєю політичною діяльністю не зайняв в історії Франції такого визначного місця, як у її літературі.

Найважнішою пригодою в його житті було те, що відмолоду гарячий поклонник Наполеона і прихильник політичної партії т[ак] зв[аних] бонапартистів, він у 1853 р., коли внук Наполеона І під назвою Наполеон III зробився цісарем Франції, був змушений утікати з Парижа і провести кільканадцять літ, т[о] є[сть] аж до р. 1871, часу упадку Наполеона III, на вигнанні поза границями Франції.

В ряді дуже численних писань Віктора Гюго, віршами й прозою, визначне місце займає величезна восьмитомова повість «Les Misérables» («Нуждарі»), якої частиною, а власне, першою книгою третього тому, є отсе оповідання про битву під Ватерлоо, майже нічим не зв’язане з головною будовою повісті.

Надіючися невдовзі подати нашим читачам докладніші відомості як про життя та діяльність Наполеона І, так і про життя В. Гюго, обмежуюся гут на поданні найважніших даних із життя першого цісаря Франції.

Він уродився 15 серпня 1769 р. в містечку Аяччо на острові Корсиці з визначних, але не дуже маючих міщан, родини Буонапарте, учащав до воєнної школи в Брієнні в Південній Франції, і зложивши іспит у воєнній школі в Парижі 1786 р., був іменований поручником. В військовій службі він у вільних хвилях займався письменством, а коли наслідком революції того ж року розв’язано королівську армію, він удався до Корсики, де станув у рядах корсиканців, що противилися французькій зверхності. За се революційний уряд Франції відібрав йому рангу офіцера.

Зміркувавши невідповідність свойого поступування, він удався до Парижа, де йому пощастило знов одержати свою рангу. По упадку монархії восени 1792 р, він вступив у службу революційного правительства, в якій серед бурливих тодішніх обставин авансував дуже скоро. Вже в марті 1794 р. він одержав команду французької армії, висланої до Італії, але в половині того року його спіткало нещастя, що, вмішаний у змову Робесп’єра, він був ув’язнений і вичеркнений із армії. Державний переворот 1795 р. виніс його знов на високе становище, а в лютім 1796 р. його іменовано головним комендантом італійської армії. З тою армією він відніс у Італії ряд славних побід над п’ємонтцями та австрійцями і добився заключення дуже корисного для Франції миру з Австрією в Кампо Форміо, заключеного 17 жовтня 1797 р., що значив для Австрії утрату Ломбардії, а заразом кінець Венецької республіки.

Аби підірвати могучість Англії, що була головним ворогом революційної Франції, Наполеон вирушив на чолі досить значної армії до Єгипту в початку 1798, де пробув до осені 1799 р. Не скінчивши тої війни, він у жовтні з довіреними офіцерами вернув із Єгипту до Парижа, де в падолисті того ж року за його почином звалено революційну Директорію, поставлено на її місце консулат, зложений із трьох консулів, а його іменовано першим консулом на 10 літ.

На тім становищі Наполеон при помочі своїх прихильників доконав протягом кількох літ реорганізації Франції, відповідної для самовладного уряду, а побідивши ще раз Австрію в р. 1800 і заключивши мир із Англією в р. 1802. він був при помочі плебісциту (всенародного голосування) в маю 1802 р. іменований доживотним консулом, а в маю 1804 р., після поновного плебісциту, – цісарем Франції. Його коронував у Парижі папа Пій VII дня 2 грудня 1804 р., а дня 26 мая 1805 р. він велів коронувати себе в Медіолані залізною короною ломбардських королів.

Панування Наполеона від р. 1805 до 1815 було рядом страшних і нечувано смілих війн, яких перед тим не знала Європа, і в яких безпримірний талант Наполеона визначився рядом блискучих побід. Зворотною точкою в політичній кар’єрі сього геніального чоловіка треба вважати похід до Росії, розпочатий у червні 1812 р. Наполеон дійшов зі своєю армією до Москви д[ня] 14 вересня, та відси прийшлося французькій армії вертати серед вчасної зими та недостатку живності під ненастанним напором російського війська.

Майже всі європейські держави заключили союз проти нього, і протягом 1813 р. йшла завзята війна в Німеччині, що закінчилася великою битвою під Липськом дня 16 – 17 жовтня, в якій союзники нарешті побідили Наполеона. Вони рушили до Франції, д. 30 марта 1814 р. зайняли Париж, а д. 1 квітня під напором союзних держав французький сенат зложив Наполеона з цісарського престолу і призначив йому з усієї держави тільки острівець Ельбу з річною платою 2 000 000 франків і з воєнною дружиною, зложеною лиш із 400 людей гвардії.

На Ельбі пробув Наполеон, одначе, не довго. Вже 1 марта 1815 р. він вернув до Франції, станув на чолі армії, прогнав наново бурбонську династію королів і розпочав нову війну з союзниками, але був побитий дня 18 червня під Ватерлоо, дістався в руки англійців, які вивезли його на острів Св. Єлени і держали там під строгим дозором аж до його смерті. Він вмер д. 5 мая 1821 р. на жолудкового рака. В 1840 р. його тіло перевезено до Франції і поховано в Парижі.

Оповідання про битву під Ватерлоо подаю в можливо докладнім перекладі з французької мови, пропускаючи декуди поодинокі речення, які вимагали би окремих пояснень, а без них були би незрозумілі читачам, та при тім зайві для ходу оповідання. Дуже значно скоротив я остатній розділ оповідання, що має титул «Камброн», і пропустив іще два розділи сеї часті повісті, поміщені під спільним заголовком «Waterloo», що містять у собі філософічні уваги та спостереження автора, а не дають нічого до опису битви.

Писано д. 18 жовтня 1912.

Примітки

Робесп’єр Максімільєн-Марі-Ізидор (1758 – 1794) – діяч французької революції. Брав участь у встановленні якобінської диктатури. Очолював Комітет громадського порятунку. 1794 р гільйотинований.

… великою битвою під Липськом… – Йдеться про так звану битву народів під Лейпцигом 16 – 17 травня 1913 р., в якій Наполеон І зазнав поразки від союзників.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 651 – 653.