II. Гугомонт

Віктор Гюго

Переклад Івана Франка

Гугомонт – се було зловіще місце, початок перешкоди, перший опір, який зустрів під Ватерлоо той великий рубач Європи, якого називали Наполеоном, перший сук під ударом сокири.

Колись се був замок, а тепер тільки ферма (фільварок). Для знавця старовини се Hugomons, гора Гуго. Сей замок збудував Гуго, пан Сомереля, той сам, що вивінував капеланію абатства у Вілльєрі.

Прохожий відчинив браму, діткнувся ліктем на подвір’ї до старої брички і ввійшов до двора.

Перша річ, яка звернула на себе його увагу на тім подвір’ї, – се була стара брама, а довкола неї – самі розвалини. Очам являвся відразу вид величезної руїни. За брамою видно було в мурі другу браму з луковим склепінням, а крізь неї виднілися дерева саду. Збоку від сеї брами – яма на гній, мотики та лопати, кілька тачок, стара криниця з кам’яною цімбриною та залізним водотяговим колесом; біля неї брикався лошак, індик розточив хвіст колесом, далі видно капличку, а на її вежі – малий дзвінок; обік неї – груша в цвіті і шпалер корчів під муром каплиці. Отсе той двір, який здобути була мрія Наполеона. Сей куток землі, коли б він був здужав узяти його, був би дав йому в руки весь світ.

Курки порпали тут порох своїми дзюбами. Почувся гаркіт; се великий пес вишкірив зуби на прохожого і нагадав йому англійців.

Англійці доказали тут чуда хоробрості. Чотири компанії гвардії Кука остоялися тут через сім годин напорові цілої армії.

Гугомонт на мапі, в геометричнім плані, разом – будинки й окруження, має подобу неправильного чотирикутника з утятим одним углом. У тім углі міститься південна брама, до якої притикає мур, постріляний кулями. Гугомонт має дві брами, південну – замкову і північну – фільваркову. Наполеон вислав проти Гугомонта свойого брата Жерома; тут сперлися дивізії Гільміно, Фуа та Башлі, майже цілий корпус Рея був висланий і погиб, а артилерія Келлермана вичерпала всі свої набої на сей геройський шматок муру. Треба було аж цілої бригади Бодьєна, аби осилити Гугомонт від півночі, а бригада Суа тільки надщербила його від півдня, але не взяла.

Фільваркові будинки окружають двір від півдня. Шмат північної брами, розваленої французами, висить причеплений до муру. Се чотири дошки, сковані двома поперечницями, а на них видно сліди шабель, порубані в часі нападу.

Північна брама, яку розламали французи і в яку вставлено одну половину на місце тої, що була відірвана з гаків, впущених в мур, замикає вхід на подвір’я. Се подвір’я квадратове, обведене муром, унизу – кам’яним, а вгорі – цегляним, який замикає подвір’я від півночі. Се звичайна возова брама, які бачимо по всіх бельгійських фільварках: широкі дві половини зроблені з простих дощок. При тім вході була завзята битва. Довгий час на поверхні тої брами видно було сліди кровавих рук. Тут убито також Бодьєна.

Бурливий дух сеї битви ще й досі чути на тім дворі. Жах так і видний на ньому. Тривога стиску людського тут закаменіла. Життя і смерть тут при купі. Се було вчора. Мури тріщать, каміння валиться, проломи лоскочуть, діри роззявляються, як рани. Дерева похилені тремтять; здається, силкуються втекти.

У р. 1815 сей двір був більше забудований, як тепер. Забудування, які від того часу порозбирано, творили башти та наріжниці укріплення. Тут забарикадувалися англійці. Французи вперлися туди, але не могли вдержатися. Біля каплиці ще досі стоїть одно крило замку в розвалинах, одинокий останок, що лишився від твердині Гугомонта, мов частина розшарпаного тіла. Той замок служить досі за сушарню, а каплиця – за склад господарських знарядів. Тут люди різали одні одних. Французи з рушницями з усіх боків, іззаду з-поза мурів, із верху шпихлірів, із глибини пивниць, крізь усі вікна, крізь усі шпари та отвори між каміннями зносили фашиння і кидали огонь на мури та на людей, а гарматні вистріли доповняли пожежу.

У зруйнованім крилі крізь вікна, укріплені залізними гратами, видно стіни мурованих із цегли покоїв. У тих покоях стояла зібрана англійська гвардія. Сходова клітка, перед якою стіна розбита від основи аж до даху, виглядає, як нутро розтовченого слимака. Сходи мають два поверхи. Англійці, сидячи на сходах і збиті масою в горішнім поверсі, порубали долішні сходи. Широкі плити з синього каменя лежать купами в кропиві. Кільканадцять сходів держиться ще в мурі. Над першим із них вирізана в камені подобизна тризубця. Ті недоступні сходи держаться твердо вмуровані в кам’яну стіну. Вся решта подобає на щоку без зубів. Серед руїни стоять іще два старі дерева, одно вже зовсім сухе, а друге скалічене у пні, але ще зеленіє весною. Від р. 1815 воно пустило парості поперек сходів.

У каплиці була різня. Нутро, спокійне тепер, виглядає дивно. Від часу різні тут не було служби Божої. Проте вівтар лишився, дерев’яний, із грубою різьбою, побудований на основі нетесаного каміння. Чотири стіни побілені вапном, двері навпроти вівтаря, два маленькі круглі вікна, над дверима великий дерев’яний хрест, під хрестом квадратова стіна, в куті на землі стара рама з повибиваними шибами – ось і вся каплиця.

Близько вівтаря прибита дерев’яна статуя св. Анни з XV в.; голову Ісуса забрав якийсь біскаєць. Французи, на хвилю опанувавши каплицю, а потім виперті з неї, запалили її. Огонь заповнив ті мури; нутро каплиці було, як кузня; горіли двері, згорів дерев’яний поміст, але не згорів дерев’яний Христос. Вогонь тільки ушкодив його ноги, з яких видно тільки почорнілі останки, а далі не сягнув. Чудо, сказав би селянин. Дитина Ісус, у якої не стало голови, не була так щаслива, як розп’ятий Христос.

Мури покриті написами. Біля ніг Христа читаємо ім’я: Henquinez, а далі слова: Conde de Rio Maior, Marquez у Marquesa de Almagro (Habana) [Енкінес:.. Принц Pio Майор, маркіз та маркіза де Альмагро (Гавана) (іспан.). – Упоряд.]. Були також імена французів з викриками, подиктованими ненавистю. Мури забілено в р. 1849. Народи лаяли один другого.

При дверях сеї каплиці знайдено трупа з сокирою в руці; се був труп підпоручника Легро.

Виходячи з каплиці, ліворуч бачимо криницю. При тім дворі їх дві. Питаєте, чому нема при них ані водотягів, ані ведер? Тому, що з них ніхто не бере води. А чому ніхто не бере води? Бо вони обі повні людських костей. Остатній, що брав воду з сеї криниці, звався Гільйом ван Кильсом. Се був селянин, огородник, що жив у Гугомонті. Д. 18 червня 1815 його родина втекла відси і сховалася в лісі.

Ліс довкола абатства Вілльєра протягом кількох днів і кількох ночей давав притулок тим нещасливим утікачам місцевої людності. Ще й досі деякі видимі сліди, такі, як надпалені пні старих дерев, вказують на місце, де ночували ті бідні втікачі, тремтячи від страху й холоду в гущавинах. Гільйом ван Кильсом лишився в Гугомонті, аби пильнувати замку, і сховався в пивниці. Тут знайшли його англійці. Його витягли з криївки, і плазовими ударами шабель вояки силували сього переляканого чоловіка до всякої послуги, їм хотілося пити, і Гільйом доносив їм води. Воду черпав із сеї криниці. Многі з них пили тут воду остатній раз у свойому житті.

Криниця, з якої пило так багато мерців, мусила також умерти. По битві люди поспішили похоронити трупи. Смерть має свій спосіб кепкувати собі з побіди: за її славою вона посилає заразу; тиф – се неминучий товариш тріумфу. Криниця була глибока, і з неї зроблено гріб. У неї вкинено триста мерців. Може, зроблено се занадто поспішно. Чи всі вони були мертві? Про се історія мовчить, але переказ додає, що вночі після того сумаричного похорону з криниці відзивалися слабі оклики та стогнання.

Ся криниця стоїть самітна посеред двора. Три стіни, наполовину з каміння і з цегли, розсипані, як листя від вітру, зазначують іще положення квадратової вежі, що окружала її з трьох сторін. Четверта сторона отверта, туди входили за водою. В мурованій цімбрині бачимо діру, подібну до великого волового ока, правдоподібно, вибиту гарматною кулею. Вежа над криницею мала на версі повалу, з якої ще лишилися балки. В окованій підпорі муру з правого боку видно хрест. Похилившися над криницею, око губиться в глибокім циліндрі, обмурованім цеглою і заповненім пітьмою. Все довкола криниці разом із основами мурів щезає в кропивах.

Ся криниця не має покришки, широкої синьої плити, якою звичайно покриті всі криниці в Бельгії. Замість синьої плити тут покладено дерев’яну поперечницю, а поперек неї п’ять або шість необтесаних дерев’яних полін, суковатих і здрухнілих, подібних до великих костей. Нема ні ведра, ні ланцюга, ні колеса; лишилося тільки кам’яне корито, в яке зливано воду. Тут збирається дощівка, а від часу до часу прилетить птах із сусіднього лісу, нап’ється й полетить.

Лиш один дім серед сеї руїни, фільварковий дім, замешканий досі. Двері сього дому виходять на подвір’я. Обік гарної насади замка бачимо на сих дверях залізну ручку з жолуддю, покладеною скісно. В хвилі, коли ганноверський поручник Вільда вхопив у руку сю ручку, аби схоронитися до будинку, один французький вояк відтяв йому руку ударом сокири. Родина, що живе в тім домі, – се внуки старого огородника, ван Кильсома, що вмер давно. Одна сива вже старушка сказала до нас:

– Я вже жила тоді. Мала три роки. Моя старша сестра злякалася й плакала. Нас занесли до лісу. Мене несла мати на руках. Дехто притикав уха до землі, надслухуючи. Я наслідувала лускіт гармат і повторяла: бум, бум.

Наліво двері від подвір’я провадять до саду. Сей сад страшний. Він зложений із трьох частей, можна сказати, з трьох актів. Перша часть – се огород, друга – овочевий сад, а третя – лісок. Ті часті обведені одною огорожею, а власне, від входу – замковими будівлями та фільварком, із лівого боку – плотом, а з правого – муром, що замикає огорожу також іззаду. Мур із правого боку цегляний, а ззаду кам’яний.

Входимо зразу в огород. Він похилий ізнизу вгору, засаджений малинами, покритий дикою ростинністю і замикається величезною терасою з тесаного каміння з балюстрадою із двома проходами вгору по сходах. Се був панський огород у давнім французькім стилі, тепер – руїна й хабаз. Кам’яні квадратові стовпи кінчаться кулями, подібними до кам’яних бомб. Сорок три такі стовпи стоять іще на своїх підставах, решта лежить у хабазі. Майже всі вони подряпані карабіновими кулями. Один стовп, розбитий до половини, лежить на мураві, як зламана нога.

У отсім огороді, понижче саду, шість шволежерів (їздців) першого легкого полку, діставшися сюди і не можучи вийти, обскочені й гонені, мов медведі в рові, видержали битву з двома компаніями ганноверців, із яких одна була озброєна карабінами. Ганноверці повилазили на балюстраду і стріляли згори; шволежери, стоячи внизу, шість проти двохсот, без страху та без криївки, крім малинників, держалися чверть години, поки їх не повбивано.

Входимо по кількох сходах із огороду до властивого саду. Тут, на тих кількох квадратових сажнях, погибло п’ятнадцять сот людей протягом менше як півгодини. Мур стоїть іще, немов готов розпочати битву. Тридцять вісім моздирів, уставлених англійцями на неправильних вищих місцях, стоять іще досі. Перед шістнадцятим лежать дві могили, покриті гранітовими плитами, в яких похоронено англійців. Моздирі стоять тільки під південним муром, відки розпочався штурм. Сей мур закритий ізгори великим живоплотом.

Французи прийшли сюди, думаючи, що перед ними лише живопліт, але, пройшовши його, побачили мур, перешкоду й засідку, бо за ним стояла англійська гвардія, а тридцять вісім моздирів сипнуло відразу огнем. Рівночасно ревнула буря вистрілів із мітральєз та карабінів. Бригада генерала Суа була розбита. Почався погром під Ватерлоо.

Проте сад здобуто. Не було драбин, то французи нігтями вдиралися на мур. Вся трава в саду була змочена кров’ю. Один батальйон полку Нассау, сімсот людей, поляг тут до ноги. На версі муру, проти якого були уставлені дві батареї Келлермана, видно ще рівчаки, повибивані кулями.

Сей сад чутливий так само, як кождий інший сад у маю. Бачимо в нім золоті пуп’янки і живі цвітки кульбаби. Трава скрізь висока, і в ній пасуться робучі коні. Між деревами перевішано волосяні шнури, на яких сушиться білизна і змушує прохожого схиляти голову. Ходиш по тім запущенім облозі, і нога наступає на кертичі купини.

Посеред бур’яну видно пень, перевернений догори корінням, але ще живий і покритий зеленню. Тут майор Блекмен оперся плечима о дерево і спустив дух. Під сусіднім великим деревом упав німецький генерал Діпля, потомок французької родини, що емігрувала наслідком знесення Нантського едикту.

Обік сього дерева нависла стара, хора яблінка, обв’язана солом’яним перевеслом і обмазана глиною. Майже всі яблуні хиляться від старості. Нема між ним ані одної, якої би не ранила гарматна або карабінова куля. Багато в тім саду кістяків сухих дерев. Поміж гиляками літають круки, а повище саду – лісок, повний фіалок. Бодьєн убитий, Фуа ранений, пожежа, вбійства, різня, потоки крові англійської, німецької та французької змішані в шаленім бою, криниця повна трупів, полк Нассау і полк Брунсвік знищені, Діпля вбитий, Блекмен убитий, англійські гвардії покалічені, двадцять французьких батальйонів і чотирнадцять батальйонів корпусу Рея здесятковані, три тисячі людей у отсій одній руїні Гугомонта, порубаних шаблями, поранених, подушених, постріляних, попалених, – і все те на те, аби сьогодні тутешній селянин міг сказати до подорожнього: «Паночку, дайте мені три франки, а коли схочете слухати, оповім вам історію про Ватерлоо».

Примітки

Бонапарт Жером (1784 – 1860) – брат Наполеона I, у 1807 – 1813 рр. – король Вестфалії.

Фуа (1775 – 1825) – генерал, командир дивізії французької армії, походив з давнього графського роду Фуа, уславився у війні з Іспанією (1808), поранений у битві під Ватерлоо.

Рей Оноре-Шарль (1775 – 1860) – маршал, головнокомандувач португальської армії, командир корпусу французької армії.

Келлерман Франкоїз (1770 – 1830) – командир артилерії наполеонівської армії, генерал.

Нассау – полковник французької армії, загинув у битві під Ватерлоо, належав до аристократичної родини Оранського королівського дому (в Нідерландах та Англії).

Нантський едикт – маніфест французького короля Генріха IV від 13 квітня 1598 р., яким проголошено свободу віросповідань і богослужінь для протестантів – так званих гугенотів (за винятком Парижа та деяких інших міст). Католицизм визнано державною релігією, період релігійних війн у Франції формально завершився. Однак скасування Нантського едикту Людовиком XIV 1685 р. призвело до масової еміграції гугенотів.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 655 – 661.