IX. Несподіванка

Віктор Гюго

Переклад Івана Франка

Їх було 3500. Вони творили фронт, довгий, на чверть кілометра. Се були люди-велетні на конях-колосах. Було їх 26 ескадронів, а за собою мали для підмоги дивізію Лефевр-Денуст, 600 добірних жандармів, стрільців гвардії числом 1197 людей і пікінерів гвардії числом 880 людей. На них були шоломи без грив і панцирі з кованого заліза, пістолети в шкіряних піхвах при сідлі й довгі шаблі.

Вранці вся армія подивляла їх, коли о дев’ятій при музиці, що грала арію «Veillons au salut de l’empire» («Дбаймо про цілість цісарства»), надійшли збитою колюмною з одною батареєю при боці, а з другою – біля їх осередка, і розвернулися двома рядами між гостинцями Женаппи а Фрішмонта, а потім зайняли місце для битви в тій могутній другій лінії, так мудро уложеній Наполеоном, яка, маючи на своїм краю ліворуч кирасирів Келлермана, а на своїм краю праворуч – кирасирів Мільгода, мала, так сказати, два залізні крила.

Ад’ютант Бернар завіз їм цісарський наказ. Ней добув шпагу і станув на чолі. Величезні ескадрони рушили з місця.

Се був страшний вид. Уся та кіннота з піднятими шаблями, розпущеними на вітер хоругвами, мов один чоловік, з точністю бронзового тарана, що проламує стіну, зійшла зі взгір’я Бель-Альянс і спустилася в страшну долину, де впало вже стільки людей, і щезла вся в димах. Вийшовши з них, вона появилася на другім боці долини, все суцільна й стиснена, і скорим тропом поперек хмари вистрілів із рушниць, що пролітали понад нею, почала підійматися на страшну болотяну похилість височини Мон-Сен-Жана.

Вони їхали вгору важкі, грізні, безстрашні. В хвилях, коли не було чути вистрілів мушкетів та гармат, чути було їх колосальний тупіт. Дві дивізії їхали двома колюмнами, дивізія Ватьє – з правого, а дивізія Делорда – з лівого боку. Здалека можна було побачити, як вершок височини оперізують два величезні сталеві вужі. Вони перелетіли через поле битви як чудесна поява.

Нічого подібного не бачено від часу здобуття великої редути під Москвою через тяжку кавалерію. Мюрата тут не було, але був Ней. Здавалося, що вся та маса зробилася потворою і мала лиш одну душу. Кожний ескадрон звивався і надувався, як перстень поліпа. Їх видно було крізь густий дим, якого хмара проривалася тут і там. Суміш шоломів, криків, шабель, шалених підскоків кінських задів при грохоті гармат та реві військової музики, се був страшний галас, унятий дисципліною. В ядрі блискотіли панцирі, мов луска дракона.

Се оповідання описує події, неподібні до подій інших віків. Мабуть, щось подібне являлося людям у старих орфічних епопеях про кентаврів, півмужів а півконей, тих титанів з людськими лицями і кінськими грудьми, яких галоп грозив Олімпові, страшних, незранимих, високих, богів і звірів ураз.

Дивним сустіком чисел тих 26 ескадронів мало вдарити на 26 батальйонів. Поза верхом площі, під заслоною замаскованої батареї ждала на них аншійська піхота, уставлена в 13 квадратів, по два батальйони в однім, і в двох лініях, у першій 7, а в другій 6. Вони стояли з кольбами на плечах, спокійні, німі, недвижні, ждучи того, що мало надійти.

Вони не бачили кирасирів, а кирасири не бачили їх. Чули тільки прихід сеї хмари людей. Чули чимраз голосніший тупіт трьох тисяч коней і мірове стукання копит у скорім тропі, хрустіння панцирів, брязкіт шабель і щось, мов великий грізний подух. Стояла страшна мовчанка, потім нараз на вершку згір’я показався довгий ряд піднятих рук, що потрясали шаблями, потім шоломи, труби, стяги, і 3000 сивоусих голів закричали: «Vive l’empereur!» («Най жиє цісар!»). Вся та кіннота навалилася на площину з гуком, подібним до землетрясіння.

Нараз сталося щось трагічне. Ліворуч англійської, а праворуч нашої лінії чоло колюмни кирасирів зупинилося з проразливим вереском. Доїхавши до вершка сугорба в розгоні, обняті фурією, в невдержнім бігу для знищення квадратів і гармат, кирасири побачили між собою й англійцями рів, яр. Се була вивозова дорога до Оени.

Хвиля була страшлива. Яр був перед ними, несподіваний, широко роззявлений, з майже прямовими берегами перед кінськими ногами, глибокий, на два сажні між двома берегами. Другий ряд попихав перших, третій ряд попихав других. Коні ставали дуба, кидалися взад, падали на хребти, дригаючи ногами в повітрі, перевертаючи та дусячи їздців. Не було способу вернутися, бо ціла колюмна летіла як стріла. Сила, якої набрали вони для знищення англійців, нищила їх самих. Невмолима яруга не могла перепустити їх доти, доки її всю не зарівняли своїми трупами. Коні й їздці валилися, всуміш гнетучи одні одних, творячи страшенну купу м’яса в дебрі, а коли вся яруга заповнилася живими людьми та кіньми, решта перейшла по ній. Майже третина бригади Дюбуа згибла в тій пропасті.

Се був початок програної битви.

Місцевий переказ, очевидно, пересадний, говорить, що в тім вивозі недалеко Оени знайшло смерть 2000 коней і 1500 людей. В тій цифрі, мабуть, містяться всі інші трупи, яких скинено до сеї дебрі другого дня по битві.

Зазначу мимоходом, що бригада Дюбуа, так тяжко діткнена сим випадком, годину перед тим смілим нападом здобула хоругов Люнебурга.

Наполеон перед виданням наказу до сього штурму Мільгодових кирасирів пильно придивлявся теренові, але не міг добачити тої заглибленої дороги, про яку не свідчила ані одна нитка на поверхні площини. Проте його увагу звернула на себе невеличка біла каплиця на роздоріжжі гостинця з Нівелля, і, боячися там можливої перешкоди, він запитав про це провідника Лакоста. Лакост заперечив кивком голови. Можна сказати, що сей кивок голови бельгійського селянина спричинив упадок Наполеона.

Ще інші фатальні припадки мали наступити.

Чи було можливе, аби Наполеон виграв сю битву? Відповідаю, що ні. Чому? Через Веллінгтона? Через Блюхера? Ні. Через Бога.

Бонапарт, побідивши під Ватерлоо, був би зробив щось нечуване в подіях XIX в. В Європі мала наступити нова серія подій, у якій для Наполеона не було місця. Неприхильність обставин для нього заповілася вже давніше. Настав час упадку для сього важкого чоловіка.

Надзвичайна важкість сього чоловіка в судьбах людей захитала рівновагу світу. Ся одиниця значила більше сама одна, ніж ціла велика суспільність. Ся надмірна сила людської жизненності, скуплена в одній голові, сей цілий світ, вміщений у мізку одного чоловіка, був би убийчим для цивілізації, якби міг працювати довше. Надійшла хвиля, коли непідкупна найвища справедливість мусила взяти своє. Мабуть, на нього жалувалися основи та елементи, від яких залежать правильні тяготіння порядку морального так само, як і порядку матеріального. Кров, що димиться з переповнених кладовищ, сльози мільйонів матерів – се страшні речники. Коли земля терпить від якогось надміру сили, з її глибин виходять таємні стогнання, які чує безмірний простір над нею.

Наполеон був оскаржений перед тим безмірним простором, і його впадок був постановлений.

Він був невигідний Богу.

Ватерлоо – се не була битва, се була зміна обличчя світу.

Примітки

Лефевр-Денуст (Лефевр, 1755 – 1820) – командир дивізії французької армії, маршал і пер Франції, брав участь у всіх битвах Наполеона.

Мюрата тут не було… – Мюрат Йоахім (1767 – 1815), маршал Франції (1804), герцог Берзький і Клевський (1806), король Неаполітанський (1808). Допомагав Наполеону в захопленні влади 18 брюмера (9 листопада 1799 р.). Був одружений із сестрою Наполеона Кароліною. Зазнав поразки під Тарутіном (1812). По втечі з Росії 6 грудня 1812 р. Наполеон доручив йому командувати рештками розбитої армії. Брав участь у битвах під Дрезденом, Лейпцигом.

Дізнавшись про втечу Наполеона з о. Ельби, Мюрат несподівано виступив проти австрійських військ, намагаючись відвоювати Неаполітанське королівство, але був розбитий раніше, ніж армія Наполеона почала воєнні дії, відтак схоплений і засуджений австрійським воєнним судом до розстрілу. Наполеон вважав, що виграв би битву при Ватерлоо, якби армія Мюрата була з ним.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 678 – 681.