III. День 18 червня 1815

Віктор Гюго

Переклад Івана Франка

Вернімо взад і поставмо себе в першу половину р. 1815. Якби не був ішов дощ уночі з дня 17 на 18 червня 1815 р., будучність Європи була би змінилася. Кілька крапель дощу більш або менше спричинило впадок Наполеона. Аби Ватерлоо було закінченням Австерліца, Провидіння не потребувало нічого більше, як тільки спустити трохи дощу; хмара, що протягла небом не в пору, вистачила на те, аби перевернути цілий світ.

Битва під Ватерлоо не могла розпочатися швидше, як пів до дванадцятої в полуднє, і се дало час Блюхерові дійти на місце. Чому? Бо земля була розмокла. Треба було чекати, аж трохи підісхне, аби артилерія могла вирушити.

Наполеон був офіцером артилерії і чув себе ним. Основою сього незвичайного полководця був чоловік, який у своїм рапорті до Директорії про битву під Абукіром сказав: «Стільки наших куль убило шість людей!»

Всі його плани битв були основані на артилерії. Звернути огонь артилерії в одну дану точку – се для нього був ключ побіди. Стратегію ворожого генерала він трактував як твердиню, в якій треба пробити пролом. Слабі точки своєї армії він скріпляв легкими гарматами. Гарматами зав’язував і розв’язував вузли битв. Цільність вистрілу – се була головна прикмета його генія. Розбити чотирикутники, розсипати полки, розірвати лінії, змести й розпорошити маси – се було для нього всім. Бити й бити ненастанно, а биття поручав кулям. Метода страшна, що в злуці з генієм зробила непобідимим протягом 15 літ сього понурого атлета воєнних поєдинків.

Дня 18 червня 1815 р. він числив на артилерію тим більше, що мав її більше. Веллінгтон мав лише 159 огняних гирл, а Наполеон мав 240. Маючи суху землю, артилерія могла доїхати на місце, і битва мала зачатися о шостій рано. Вона повинна була розпочатися й скінчитися в двох годинах, три години перед приходом прусаків.

Скільки помилок мусив зробити Наполеон, аби програти сю битву? Чи розбиття корабля можна класти в вину командантові корабля? Чи видимий фізичний упадок Наполеона в ту пору був злучений також із деяким ослабленням його духу? Чи двадцять літ війни ослабили вістря так, як піхву, а душу так, як тіло? Чи в капітані прикро давав себе відчути ветеран?

Одним словом, чи сей геній, як повірило багато поважних істориків, почав гаснути? Чи він доходив до безумства і закривав сам перед собою своє ослаблення? Чи він – се був би великий гріх у полководця – не почував небезпеки? Чи в тім ряді великих людей матеріального світу, яких можна назвати велетнями діяльності, настає вік короткозорості геніїв?

Старість не перемагала геніїв ідеалу. Данте, Мікеланджело старіючися, росли; чи Ганнібал і Наполеон, старіючися, маліли? Чи Наполеон утратив ясне розуміння побіди? Чи він не здужав уже пізнати підводну скелю, відчути сильце, розрізнити берег від шумної безодні? Чи він не міг пронюхати погрому? Він, що все знав усі дороги до тріюмфу і з висоти свойого блискавкового воза показував їх всевладним пальцем, чи ж тепер попав у таке фатальне остовпіння, що погнав на зламання голови бурливий поїзд своїх легіонів? Маючи сорок шість літ, чи ж був він опанований цілковитим одуром? Сей титанічний візник призначення, чи ж він тепер не був нічим більше, як зломиголовою?

Мені здається, що ні. Його план битви, по всім признакам, був архітвором. Ударити просто в середину лінії союзників, зробити пролом у ворожій армії, розбити її надвоє, виперти британську половину на Галь, а пруську половину – на Тонгр, зробити з Веллінгтона й Блюхера два відривки, зайняти Мон-Сен-Жан, обсадити Брюссель, викинути німців за Рейн і зіпхнути англійців у море – отсе для Наполеона було задачею сеї битви. Далі побачимо.

Розуміється, я не маю претензії написати історію битви під Ватерлоо. Одна з головних сцен драми, яку оповідаю тут, в’яжеться з сею битвою, але її історія – не моя річ. Вона, зрештою, написана вже і написана майстерно, з одного боку, відповідно до поглядів Наполеона, з другого боку, відповідно до поглядів цілої плеяди істориків, таких як: Вальтер Скотт, Ламартен, Волабель, Шарра, Кіне та Тьєр.

Лишаю історикам кожному своє, а пишу тільки як свідок іздалека, як прохожий по долині, що, шукаючи слідів, схиляється над землею, удобреною людським м’ясом, а, може, приймаючи привиди за дійсність. Не маю права підносити голову в ім’я науки перед збором фактів, де, без сумніву, бачимо також привиди. Нема в мене ані воєнної практики, ані стратегічної компетенції, яка виправдувала би мої погляди. На мою думку, цілий ряд припадків панував над обома начальниками битви під Ватерлоо, а над тими припадками панувало призначення, ся таємна сила, про яку вільно мені судити так, як судить наївна душа народу.

Примітки

Блюхер Гебгарт-Леберехт (1742 – 1819) – прусський генерал-фельдмаршал, князь Вальштат. У 1815 р. головнокомандувач пруссько-саксонською армією. Під Ватерлоо його армія завершила битву і йому дісталися «лаври перемоги», хоч основну силу удару взяла на себе англійська армія під командуванням А. Веллінгтона.

Абукір – острів і мис у Єгипті (при впадінні Нілу в Середземне море), біля якого 1 – 2 серпня 1798 р. відбулася битва між англійським і французьким флотами. Внаслідок розгрому французького флоту було перервано зв’язки наполеонівських військ, що знаходилися у Єгипті, з митрополією.

Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет доби Передвідродження. У Львові 1913 р. І. Франко видав книгу «Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії» (12, 7 – 232).

Брюссель – столиця Бельгії (з 1830 р.). У 1815 – 1830 рр. місто входило до Нідерландського королівства, яким правив Вільгельм-Фредерік (1772 – 1843). 1830 р. Бельгія стала незалежною державою під короною Вільгельма-Фредеріка.

Скотт Вальтер (1771 – 1832) – англійський і шотландський письменник, створив жанр історичного роману, написав дослідження «Життя Наполеона Бонапарта» (1827), у якому згадує українців.

Волабель Ахіл (1799 – 1879) – французький історик і політичний діяч. Автор історичних праць: «Histoire des deux Restaurations» (1844) та «Histoire de la monarchie du juillet, de la seconda République et du second Empire» (1849).

Шappа (Шapac) Жан-Батист (1810 – 1865) – французький письменник, історик, ворог бонапартизму. Після державного перевороту Луї Бонапарта був вигнаний із Франції (одночасно з В. Гюго), зазнав переслідувань з боку європейської реакції. Автор праці «Історія кампанії 1815 року. Ватерлоо» («Histoire de la campagne de 1815. Waterloo»), яка була першою серйозною спробою розвінчати наполеонівську легенду. Змальовуючи та інтерпретуючи події битви при Ватерлоо, В. Гюго спирався на відомі йому праці Шарра і водночас полемізував з ним.

Кіне Едгар (1803 – 1875) – французький політичний діяч, історик та письменник. Автор історичного твору про епоху Наполеона І «Революція» (1865).

Тьєр Адольф (1797 – 1877) – французький державний діяч, історик, член Французької академії, перший президент Третьої республіки (1871). Досліджував період наполеонівських війн.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 661 – 663.