Моя пісня

Іван Франко

Весна воскресла й облила

Природу морем красоти,

Мов мати доню вквітчану взяла

В любві обійми й доброти.

Її вже подув благодатний

У джерелі життя скупав,

Барв тисячами землю-матір,

Втіх тисячами душу вбрав.

І молодії весни діти

Красуються і світ красять;

Душа їх – запах, а одіті –

Що й Соломона застидять.

Одно лиш пізно в землю впало

Мале зерно. Весна цвіла,

Воно ще спало; з гробу встало,

Розвилось – ох, весна пройшла!

Дитя весни, воно не знало,

Що спеки літа не вдержить;

Все підіймалось, зацвітало, –

Ох, але сонце страх палить.

За що ж, о боже, тая доля

Малій тій цвітці весняній?

Чи так їй гинуть серед поля

В гарячій спекоті літній?

Пошли, о господи, з росою

Їй свого ангела, нехай

Не в’яне тут перед порою,

Їй сили, отче, покріпляй!

І рос небесних краплі впали

На цвітку, що вже гнулась вниз,

Що пупінки вже завмирали

І налягав на неї хмиз.

Але роси небесна сила

Малую цвітку підняла;

Жадібно той напій солодкий пила

Й, освіжена, жару літню знесла.

Сей пізній цвіт, що зав’ядає

У спеці сонячній, – се я!

І як той цвіт, така сумная

Душа моя і жизнь моя.

Всміхалась доля – серце спало,

Прокинулось – а щастя ніт мені!

Чи то згоріло, чи пропало

Посеред хвиль на моря дні?

О боже, чом не сталось так,

Як я благав? Чи я у неба

Просив багато? Мало так

Мені до щастя було треба.

Мов любий сон, усе пропало.

Зістав я сам в самотині,

Рукою зимною обняло

Життя мене в життя весні.

Та вдяка й слава тобі, боже,

Бо мудра воленька твоя,

Нещастя жадне не спроможе,

Щоб нарікав на тебе я.

У вир життя мене ти кинув,

Та серце жаром запалив,

І, мов на цвітку ту, краплину

Роси небесної спустив.

Любов і пісня – тов росою,

Що покріпля на шлях життя;

Я, нею сильний, перестою

Негоди земного буття.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1874, № 4, с. 67 – 69, за підписом Джеджалик. Зберігся первісний автограф вірша (ф. 3, № 1058).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 284 – 286.