9. Прояви потопи в атмосфері

Іван Франко

Тепер наступає найважніша часть повісті – опис самої потопи, котрий в жидівськім оповіданні Ягвіста обнимає десять віршів (другу половину 11, 12, 15 – 19, 21 – 24), а в пісні вавилонській около 17 віршів (10 при кінці таб[лиці] II і 7 на початку таб[лиці] III). Коли порівняємо наведені тут уступи тих обох документів з собою, то переконаємось єще наглядніше, ніж зо всього досі сказаного, що в пісні вавилонській описує се явище потопи чоловіком, у котрого воно справді перед очима діялося, між тим, коли повість жидівська говорить о нім дуже неясно, як той, що пересказує з чужого оповідання, затямивши дещо, а дещо зовсім позабувши, і для того силуєсь з власної фантазії подоповнювати і прибільшити деякі первісно підрядні черти.

Се побачимо найліпше, коли розложимо опис вавилонський на часті і рівнобіжно покладемо відповідні місця опису жидівського. Вавилонський опис зовсім природно розпадається на слідуючі групи образів:

1. Явища в воздусі:

Таб. II, 40. Аж ось надтягнули води червоності поранньої від сходу сонця

(Про жадне з тих, як сейчас побачимо, вельми характеристичних явищ жидівські оповідання нічого не згадують).

41. Із дна небесного чорні хмари;

42. Посеред них грохотіли громи Раммана.

43. Між тим, коли Небо і Сарру валять напроти себе,

44. А престолоносці ступають понад гори і доли.

45. Могучий бог зарази розв’язує пута вихрам.

Всі ті явища дуже характеристичні і зовсім не двозначно малюють те, що діялося в воздусі. На видокрузі показуються чорні хмари зо сходу і, мабуть, з полудня («із дна небесного»). Рамман єсть могучий бог бурі, подібний до старого руського Перуна, і його громи віщують страшну революцію в природі. Неясне єсть досі ученим людям значення назв Небо і Сарру, здаєсь, що се будуть назви вітрів, котрі, віючи напроти себе, витворюють страшенний вир вітровий, або циклон. Що стихи 44 і 45 говорять іменно о таких вирах вітрових, се виказує не тільки толкования дотичачого вавилонського тексту, але й теперішній стан країни, на котрій приключилася «потопа».

Географ Олександер Шлефлі пише в своїй книжці «Zur physikalischen Geographie von Unter-Mesopotamien» от що: «Властиві бурі рідко тут лучаються; зате тим частіші вітрові труби. На око вони достатнісінько подібні до водяних труб і різняться від них тільки дещо білішою барвою. Маєстатично і легко сунеться стовп вируючого піску і пилу по пустині, гублячись вершком своїм в синім, безхмарнім воздусі. Пригадую собі, що в половині червня минувшого (1861?) року під час їзди до Багдаду я в одній хвилі начислив одинадцять таких піскових труб».

Бачимо з сього оповідання, що справді ті піскові труби «ступають понад гори і доли, як підпори неба» (престолу богів). Але ж сила тих «престолоносців» буває не раз страшенно велика. Примір того бачимо на трубі вітровій, котра 20 мая 1857 залетіла була до Багдаду. Один доктор, француз, так описує те страшне явище природи: «Около четвертої години пополудні при полуднево-західнім вітрі нараз помрачилося сонце і зробилося кроваве, мов місяць. Затим около 5-ої години надтягла чорна хмара пилу; в одній хвилі вкрила вона місто і проникла до хат і світлиць.

В менше ніж четвертині одної минути день перемінився в найтемнішу ніч. Враження було страшенне. Ніхто не знав, куди повернутися, навіть в своїй власній світлиці. Тота пітьма, темніша від найтемнішої ночі, тривала п’ять минут… Стривожені жильці думали, що се наближається кінець світу. І справді, ревіт розшалілих вихрів і всі прочі обставини навіть найрозумніших і найсміліших людей пронимали тривогою, що от, мовляв, наближається якийсь великий переворот природи. Пил був цеглясто-червоної барви; рик бурі чути було аж в найдальших закутинах краю». Се були ті вихри, котрим «могучий Бог зарази (т. є. наглої, насильної смерти) розв’язав пута» в день потопи.

Примітки

Перун – у слов'янській міфології бог грому й блискавки. Згодом бог-воїн, покровитель війська.