Дві унії

Іван Франко

Образок з історії Русі при кінці XVI віку

Тяжкі часи переживав наш малоруський народ під польським пануванням в XVI віці. Унія Люблінська 1569 року відлучила наші землі від Литви і прилучила їх безпосередньо до Польщі, а надто йшла до того, щоб завести на наших землях польські порядки. Ціль, до котрої вони змагали, була така, щоби нашу Полудневу Русь, що дісталася в їх руки, зовсім зілляти з Польщею, зробити з тих двох країн одну цілість. Нинішня Галичина була вже в їх руках віддавна; цікава річ, що тут поляки, хотячи сей край зробити польським, почали від того, що накликали до нього німців і поосаджували їх по містах. В прочій Русі, по Люблінській унії, годі вже було се зробити, і для того поляки задумали дійти до своєї цілі іншою дорогою. Особливо на дві речі мали вони око.

В давній Русі, а опісля і в литовсько-руській державі був такий порядок, що крім головного князя було багато менших князів, т[ак] зв[аних] удільних. Вони повинні були слухати старшого князя тільки в деяких важніших справах, але у внутрішніх, домашніх справах свого князівства мали зовсім вільну руку. Під князями стояли дворяни (властителі більших маєтків земських), далі земляни (щось немов дрібна шляхта), в кінці мужики. Мужики обов’язані були вправді давати данини князям і відроблювати певну панщину дворянам але, впрочім, були людьми свобідними, мали свої власні громадські суди, перед котрі запозивано не раз навіть землян і дворян.

Унія Люблінська дуже основно змінила той порядок. Крім найстаршого князя, котрий відтепер мав бути заразом королем польським, вона зрівняла прочі три верстви, т. є. менших князів, дворян і землян з польською шляхтою, звела їх усіх до одного рівня, а натомість мужиків підвела також під польське право панщизняне, т. є. зробила їх цілковитими підданими шляхти, позбавила майже всяких людських прав. Після сього легко зрозуміти, для чого дехто з русинів, як, напр., князь Острозький і другі князі, так сильно опиралися унії Люблінській: бо вона рівняла їх з тими, що були досі під їх рукою, з дворянами і землянами; натомість дворяни і земляни всіма силами стояли за унію, бо вона рівняла їх з польською шляхтою і давала їм усі ті права, які мали шляхтичі польські.

Зрозуміємо також, для чого по заведенні Люблінської унії ті дворяни і земляни так живо почали горнутися до польських порядків, до польських шкіл, польських книжок і т. ін., що не минуло й 50 літ, а всі вони з невеликими виємками зовсім переполячились. За їх слідом пішли і бувші удільні князі, котрі по унії Люблінській поробилися руськими магнатами. Одні з них, як князі Острозькі, котрі стояли при Русі, швидко вимерли, другі, як Слуцькі, Сапєги, Вишневецькі, Тишкевичі, перейшли по якімось часі також на польський бік.

Друга річ, за котру взялися поляки дуже пильно, се було зрівняння обрядів. Польща була в тих часах в більшій половині католицька, а в меншій – лютеранська і кальвінська. На Литві розширене було кальвінство і соцініанство (релігія, що відкидала віру в святу тройцю); Русь була православна, хоч також кальвінство і соцініанство починало в ній ширитися.

Отже, швидко по Люблінській унії заведено в Польщі закон єзуїтів, котрі взяли на себе велике діло – привернути всіх лютеран, кальвінів і православних до римського католицизму. Вони йшли до сеї цілі найрізнішими дорогами, простими й кривими – говорили огнисті казання по костьолах і по місцях публічних, визивали своїх противників на диспути прилюдні і старалися їх або переконати, або хоч перекричати, а ні, то хоч осмішити в очах нетямущих людей, писали на них висміваючі письма, вірші та вигадки і розпускали поміж народ, але що найважніше – основували школи, в котрих учили молодь у своїм дусі, підбиралися під великих панів, щоби мати над ними вплив, особливо опановували голови старших жінок – багатих дідичок і наклонювали їх на те, щоби в своїх добрах не терпіли ніякої іншої віри, крім латинської. Вкінці здобули собі єзуїти великий вплив на королів польських Степана Баторія, а особливо Жигмонта III, і виробили таке право, що жоден «іновірець» не міг займати найвищих гідностей і урядів державних, не міг бути сенатором польським, канцлером, воєводою і т. ін.

До «іновірців», нарівні з лютеранами, кальвінами та соцініанами, належали і православні. І на них під впливом єзуїтів звернулася нелюбов, а далі й ненависть польських латинників. Правда, численні запевнення королів польських запоручували православним русинам свободу їх віри, але суспільність польська не зважала на акти королівські. Вже в яких 30 літ по унії Люблінській виробилася по руських містах така практика, що русини стояли там нарівні з євреями, т. є. були витиснені до осібної дільниці, не могли мати домів у ринку, не могли належати до цехів, не могли бути бурмистрами, не могли відбувати по місті процесії з образами, не могли навіть дзвонити при похоронах.

Сього, одначе, католикам було не досить, і вони за проводом єзуїтів почали іти до того, щоби всіх русинів відвернути від православія, а підвернути під папу. Насамперед ударили вони на руський, а властиво староримський (юліанський) календар, котрого держалася церков православна, і почали силувати русинів, щоби прийняли новий, григоріанський. У Львові прийшло було через той календар на саме різдво 1578 року до великого розруху, коли бурмистр і брат латинського єпископа Соліковського силою позамикали руські церкви. Але русини сим разом не далися, церкви повідбивали і удалися зо скаргою до короля Степана Баторія, котрий в осібнім декреті наказав полякам, щоби на новий календар нікого не силувано.

Швидко, однако ж, надійшла ще тяжча буря – унія церковна. Єзуїти Антін Поссевін (італьянець) і Петро Скарга (поляк) почали писати книжки проти православних, і все те, чим православні різнилися від латинників, називали заблудами, що виплили з темноти і незнання правдивої віри Христової або з лукавства греків, котрі буцімто не хотіли передати русинам своєї науки, але навмисно лишали їх в темноті, щоби їх стригти на свою користь. Книжки розкидувано особливо між руською шляхтою, котра їх пильно читала.

В одному ті книжки говорили правду: Русь була темна. З одного боку, часті напади татарські, а з другого боку, й недбальство русинів, і політика поляків зробили те, що на Русі не було шкіл, не було письменних людей, не було книжок. Найбільшу шкоду робило тут т[ак] зв[ане] право патронату, заведене поляками. Було се таке право, що єпископів православних мав право затверджувати король, а священиків – дідич села. З того виробився звичай, що єпископами ставалися не ті, щоби були того найгідніші, але такі, котрі хотіли і могли добре заплатити королеві і його урядникам за «номінацію». То значить, що найвищим достойником церкви не можна було статися інакше, як тільки через тяжкий гріх, званий симонією або святокупством. На таке йшли, звичайно, збіднілі шляхтичі, котрі лакомилися на багаті добра єпископські і хотіли пожити розкішно; люди світські, воєнні, гулящі та розпутні, часто темні та нерелігійні, а іноді й такі, що ставалися пастирями православними на те тільки, щоби пошкодити православію. А коли такі були пастирі, то які ж мусили бути їх підвладні, бідні священики сільські!

Не можна сказати, щоби русини не старалися запобігти сьому лихові. Правда, не старалися ті, котрі найбільше могли були зробити, – єпископи і архіпастирі, бо їм чого іншого хотілося. Але старалися світські люди, а поперед усіми славний князь Костянтин-Василь Острозький. Він-то зрозумів, що без просвіти Русь не може двинутися з упадку, і православіє не може остоятись перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, академію, і запросив до її ведення славного грецького ученого Кирила Лукаріса, що опісля був патріархом константинопольським. Побіч нього працювали як учителі при тій школі також розумні й вчені русини Герасим Смотрицький, отець славного Мелетія Смотрицького, і галичанин Іван Княгиницький, пізніший монах Іов, основатель скиту Манявського. Крім школи завів князь Острозький в Острозі друкарню, в котрій видав багато дуже гарних книжок для науки народу і для оборони православія.

Та не сам Острозький заходився коло діла просвіти народу і піддвигнення православія. Ще раніше і тривкіше занялися тим міщани, люди прості, «холопи, шевці, сідельники і кожум’яки», як їх з погордою прозивали шляхтичі. Вони почали по містах зав’язувати, братства релігійні, при тих братствах заводити на складкові гроші друкарні і школи, спроваджувати до них учителів, писателів і проповідників. Особливу силу надало братствам те, що патріархат константинопольський Ієремія надав їм право ставропігії, т. є. таке право, що братства не підлягали місцевому єпископові, але тільки митрополитові, і могли також прямо зноситися з патріархом, а надто що братства мали мати голос при виборі єпископа, мали пильнувати чистоти обряду православного, упоминати священиків і єпископів, коли бачили, що ті роблять щось неподобне, і доносити про те митрополитові і патріархові.

Перше і найславніше з тих братств було братство львівське ставропігіальне, котре швидко завело у себе також братську школу і призвало до неї за учителя також дуже розумного грека Арсенія, єпископа елассонського і димонітського, завело й друкарню, де друковано головно книги церковні. Слідом за ним пішло й братство віленське (1588), а далі й братства берестейське (1591), мінське (1592), більське (1594), могилівське (1597), луцьке (ок. 1600), київське (1615).

Заходи ті розбудили у нас і письменство. Крім книг церковних, почали русини видавати й книги в обороні своєї віри. І так Герасим Смотрицький видав у Острозі дуже гарну книжечку «Ключ царства небесного», в обороні старого календаря, та «Клірик Острозький», Василь Суразький видав також у Острозі дуже основно написану «книжицу» «О единой истинной вере». Крім того, видав Острозький 1580 р. прекрасну книгу Біблію, т. є. переклад усього святого письма на мову далеко ближчу до тої, якою говорив народ руський, ніж була мова старих книг церковних.

Але власне сі заходи православних около піддвигнення православія і Русі немилі були єзуїтам і їх прихильникам, і вони задумали разом скінчити все. Около р. 1590 могло здатися, що обставини сприяють їм якнайбільше. Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою єзуїтів – на латинство, а вкінці, також за намовою єзуїтів, зробився знов православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і убивств.

Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистенський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. Всі ті владики дуже не злюбили собі то, що патріарх константинопольський почав живіше вмішуватися в справи руської церкви, що недавно перед тим скинув митрополита київського Михайла (Онисифора) Дівочку, котрий був два рази жонатий, затим став єпископом, особливо ж не злюбили вони братств церковних і гнівалися на то, що патріарх простим людям дав власть надзирати над ними.

І ось вони почали з’їздитися й радити, як би увільнитися від зверхності патріарха від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть унію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого, як ми вже сказали, виключені були всі «іновірці», значить, і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські.

Так-то постала так звана унія церковна, прийнята єпископами руськими в Римі 1595 р., а оголошена на соборі в Бересті 1596 р., через що й зоветься унією Берестейською. Але перечислилися трохи єзуїти і їх прихильники, думаючи, що як зловлять у свої сіті владик руських, то вже разом з ними зловлять і весь народ. Поперед усього два владики, львівський і перемиський, побачивши, до чого діло йде, відступили від нього і осталися при православію. В обороні його став і знаменитий князь Острозький, виступили й братства. На собор Берестейський 1596 р. прислав і патріарх константинопольський свого відпоручника Никифора протосингела, а патріарх александрійський свого відпоручника Кирила Лукаріса, бувшого учителя в школі острозькій. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли митрополита Рагозу і тих єпископів, що прийняли унію. Таким способом замість унії, т. є. єдності, собор Берестейський посіяв великий роздор серед народу руського, роздор, котрий остається щей донині і причинив цілій Русі безкінечно много лиха і нещастя.

Примітки

Образок з історії Русі при кінці XVI віку

Вперше стаття надрукована в «Буковинському православному календарі на звич. рік 1891», Чернівці, 1890, кн. 8, с. 31 – 39.

Подається за першодруком.

… на саме різдво 1578… – вказані події відбулись 3 січня 1584 р. (за новим стилем).

Поссевін Антоній (1534 – 1611) – єзуїт, папський нунцій. В 1581 – 1586 рр. перебував у Речі Посполитій, відвідував Росію. Проводив активну діяльність, направлену на підпорядкування східнослов’янських народів Ватікану.

Скарга Петро (1534 – 1612) – польський політичний діяч, ксьондз-єзуїт, з 1579 р. – ректор єзуїтської академії у Вільнюсі, з 1579 р. придворний проповідник короля Стефана Баторія, один з ініціаторів Брестської унії 1596 р. Автор праці «Obrona Synodu Brzeskiego», Kraków, 1596.

Острозький Василь (Костянтин) Костянтинович (1526 – 1608) – український православний магнат, київський воєвода, культурний діяч. При його сприянні в Острозі був заснований відомий культурно-освітній центр, який включав колегію, видавництво, науково-перекладацький гурток.

Лукаріс Кирило (1572 – 1638) – грецький освітній і церковний діяч. Деякий час викладав в Острозькій колегії та Львівській братській школі. З 1602 р. був александрійським, у 1621 – 1638 рр. константинопольським патріархом.

Смотрицький Герасим Данилович (? – 1594) – український письменник-полеміст, педагог, перший ректор Острозької колегії. Його головний твір «Ключ царства небесного» (Острог, 1587).

Смотрицький Мелетій (бл. 1578 – 1633) – український письменник-полеміст. Вів активну антикатолицьку церковно-політичну і публіцистичну діяльність. В 1627 р. став уніатом.

Княгиницький Іов (бл. 1550 – 1621) – український письменник-полеміст, церковний діяч, засновник Скиту Манявського (1612 – 1785).

Арсеній архієпископ еласонський (1549 – 1626) – грецький церковний і культурно-освітній діяч. В 1586 – 1588 рр. був ректором і викладав у Львівській братській школі. Разом з своїми учнями підготував греко-церковнослов’янську граматику «Адельфотис» (1591).

…братство… луцьке (ок. 1600) – згідно з новішими даними, Луцьке братство засноване бл. 1617 р.

Клірик Острозький і Василь Суразький… – У часи І. Франка вважали, що публіцист, який друкувався під псевдонімом «Клірик Острозький», звався Василем Суразьким. Останній, як тепер встановлено, зовсім інша особа – Василь Андрійович Малюшицький (сер. XVI ст. – після 1620 р.). Згадана «книжиця» вийшла друком 1588 р.

…видав 1580 р. Біблію… – Відомі примірники Острозької біблії з різними датами – 1580 р. і 1581 р. Зараз в історичній науці прийнята друга дата.

Рогоза Михайло (? – 1599) – київський митрополит, один з організаторів Брестської церковної унії 1596 р.

Потій Іпатій (1541 – 1613) – володимирський єпископ, з 1599 р. – уніатський митрополит. Брав активну участь у підготовці Брестської церковної унії.

Терлецький Кирило Семенович (? – 1607) – український церковний діяч, з 1585 р. єпископ Луцький і Острозький, один з ініціаторів Брестської церковної унії.

Балабан Гедеон (1580 – 1607) – львівський єпископ (з 1566 р.). Будучи спершу в числі організаторів унії, в 1595 р. перейшов на сторону православних. Сприяв розвитку освіти і видавничої справи.

Копистенський Михайло – перемишльський єпископ в 1591 – 1610 рр. До 1595 р. прибічник унії.

скинув митрополита… Дівочку… – Онисифор Дівочка був позбавлений сану в 1588 р.

Никифор (Кантакузин) протосинкел – вищий церковний урядовець константипольської патріархії, був діяльним учасником Берестейського православного собору 1596 р., який гостро засудив церковну унію. Ув’язнений польським урядом в Мальборській фортеці, де і помер в 1599 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 583 – 588.