Граничний став

Іван Франко

(Епізод із 1805 року)

На північ від Львова в широкій долині річки Полтви лежать села і Пруси, розділені одно від одного сею річкою, а радше широким ставом, що творить ся річка, сперта здоровою греблею, перекиненою півперек долини. На двох кінцях греблі здавна стояли два млини: один належав до двора в Прусах, а другий до двора в Каменополі. Отсей став здавен-давна був предметом суперечок, сварів, бійок і процесів не тільки між обома дворами, але також між селянами, підданими обох дворів. Ще в 1612 р. суперечка задля сього ставу дійшла була аж до польського коронного трибуналу і королівським декретом була розсуджена так, що став у цілім його обширі признано за власність каменопольського двора, значить, його північний берег, що притикає до Прус, мав бути природною границею обох доміній.

Декрет був безперечно мудрий, та тільки виданий без порозуміння з Полтвою. Річка несла з собою велику силу всякої нечисті і намулу зі Львова і осаджувала се все на дні ставу; досить було кілька літ не чистити його, то він весь робився обширним, затхлим багном, дно підіймалося чимраз вище вгору, і береги висихали чимраз далі, особливо з плиткого боку, від Прус. За польських часів, здається, чищено сей став частіше, бо пани могли необмежено розпоряджати робочою силою своїх підданих. Та коли Галичина прийшла під Австрію, обмежено права панів до інвентарських повинностей в тіснім значенні, заборонено силувати підданих до праць, не обнятих інвентарем, а особливо до таких, як чищення ставів, і ось каменопольський став швидко зробився мілким, майже весь заріс тростиною та очеретом, а низький берег з кождим роком посувався далі і далі в глиб території колишнього ставу.

Очевидно, що для пруської домінії се була щира ласка божа, бо ж після королівського декрету з 1612 р. границя ставу була рівночасно границею ЇЇ грунту, а коли границя посувалася наперед, то тим самим розширювалася її територія. Осушені часті каменопольського ставу перемінювалися на сіножаті, котрі домінія з Прус брала на свій ужиток. Вона чинила се обережно; новоздобуті грунти не прилучувала до домініального поля, але надавала їх своїм підданим, а натомість загортала до домініального поля відповідні частки тих підданських сіножатей, що лежали на території неспірній.

Очевидно, що се не причинювалося до доброї злагоди між обома домініями тим більше, що, крім сього, були в тім нещаснім ставі ще інші причини до суперечок. І так селяни з Прус викошували і вижинали на мілких берегах ставу тростину і забирали її собі, а млини, побудовані при тім ставі, також доливали оливи до огню. Головний спуст був на каменопольськім боці, і тут в 1802 р. побудувала домінія новий мурований млин.

Пруська домінія, котрій ходило о те, щоб рівень води в ставі був якнайнижчий, тобто щоб якнайбільше низького берега висихало рік-річно, закидала каменопольській домінії, що вона побудувала новий млин і лотоки занадто високо і самовільно, потай від уряду і суперечно з приписами закону підвищила рівень води в ставі. Щоби дати на се доказ, пруський двір переніс свій млин з нижчого на вище місце і відкопав від ставу млинівку, що проводила до сього млина воду. Все те заострило суперечку дуже і восени 1805 року довело до досить характерного конфлікту, котрий ми тут хочемо розповісти на основі судових актів, ласкаво достарчених нам д. Волод[имиром] Томанком.

В 1805 році властителем Прус був Тома Стшембош, молодий ще, бо ледво 23-літній панок, недавно жонатий, син дідича поблизьких Ляшок. Молоде подружжя жило в Прусах, хоча пан Тома часто виїжджав то до Львова, то до Відня, а ще частіше навідувався до свого батька до Ляшок і, здається, не дуже пильно займався веденням господарства. Займалася тим його жінка з дому Седлецька, а головно – економ Михайло Захаржевський.

Властителькою Каменополя була графиня Мйончинська, здається, вдова.

В 1802 чи 1803 р. прибув до Каменополя якийсь Габріель Новаковський. Хто він був і чого прибув до Мйончинської, з актів не видно. Тома Стшембош у своїм протоколі, зложенім у Відні 1807 р. д[ня] 24 січня, говорить про нього тільки те, що знав його з видження ще у Львові перед 7 – 8 літами, значить, в 1799 або 1800 р., а що перед 2 – 3 літами він прибув до графині Мйончинської «як приятель дому» (als Hausfreund). Вже з сего дискретного зізнання можна догадувалися, що се була одна з тих «загадкових натур», що то на подобу птахів небесних не орють, не сіють, а жиють у достатку. Як там виповняв Новаковський при графині свою ролю домашнього приятеля, про се мовчить історія, досить, що швидко він робиться повномочником графині і завідателем її маєтку, а вже в 1805 р. являється дідичем і паном Каменополя.

Новий дідич хотів зробитися подібним до нової мітли, що то, як звісно, «все ліпше замітає», і наложив важку руку на підданих своїх і чужих. Люди ненавиділи його, а відносини з сусідніми домініями були не найкращі. Особливо відносини з Прусами заострилися. Новаковський велів своїм слугам без пощади заганяти худобу пруських підданих, коли вона вскочила де на каменопольське поле; захоплену худобу гнали до каменопольського двора і різали. Не менше остро виступав Новаковський також проти тих, що жали тростину на його ставі, а суперечку із-за пруського млина і рівня води в ставі постановив залагодити радикально – перекопати млинівку, що йшла з його ставу до того млина, і таким робом не тільки підвищити запас води в своїм ставі, але зовсім не пустити воду на млин пана Стшембоша і позбутися його немилої контролі в тій справі, чи в ставі є законом приписаний рівень води, чи, може, більший.

Рівночасно постановив Новаковський розпочати судову акцію для відзискання тих частей ставу, що вже від кількох літ були висушені і дідичем Прус розпарцельовані між його пруських підданих. Се й довело до конфлікту, котрий ми тут розповімо словами самого пана Томи Стшембоша, бо, на жаль, в доступних нам паперах нема скарги Новаковського, де ся подія була описана, мабуть, трохи інакше. Деякі відмінні деталі з тої скарги Новаковського обговоримо, зрештою, і тут. Ось оповідання п. Томи Стшембоша, зложене в січні 1807 р. в віденськім магістраті, де його переслухано на жадання львівського карного суду, перекладене дослівно з німецької мови на нашу:

«В 1805 р. коло половини жовтня приїхав я припадково до Прус, щоби відвідати свою жінку, що проживала там постійно. Я приїхав рано з Ляшок і швидко потім отримую від мого економа відомість, що п. Новаковський з великою купою підданих власне починає перекопувати відплив каменопольського ставу в напрямі не тім, що був досі, і не корисним для пруських підданих і для двора. Задля сього він копле землю на пруськім грунті, щоби висипати гать, потрібну для його цілі.

Проволока тут була небезпечна; не було можності отримати в тій хвилі урядову поміч проти сього самовільного замаху Новаковського. От тим-то я порадив економові – а з тим згодилася також моя жінка і її в ту пору присутній там брат Станіслав Седлецький, – щоби нашвидку зібрав кілько може пруських підданих, заборонив Новаковському самовільно викопувати землю, а в разі, якби сей ужив сили, оперся силі силою. Не чекаючи, до чого дійде ся справа, сів я з своїм швагром Седлецьким до воза, щоб вертати до мого батька до Ляшок.

Коли ми приїхали на середину села, мусили ми проти волі трохи затриматися, бо щось там попсувалося в кінській упряжі і треба було направити.

Тим часом прийшов економ до мене до воза і сказав мені, що вправді він з 15 людьми, яких скликав був на борзі, вирушив супроти Новаковського, але сей має коло себе 70 або 80 підданих і, скоро тільки економ наблизився, зараз велів своїм людям бити його і пруських підданих. Але його піддані загалом не послухали його і лиш деякі кинулися на економа з лопатами, і задля сього він утік, щоб сповістити мене про се. «Та от що, – додав економ, – найпорадніше було би зловити самого Новаковського як провідника, для його власного безпеченства, і се я можу легко зробити, бо Новаковського і так ненавидять його власні піддані і, певно, не будуть так дуже обставати за ним».

Знаючи, що каменопольські піддані справді ненавидять Новаковського за його жорстокість, а і пруські піддані мають причину ненавидіти його за те, що, коли часом пруська худоба зайде на суміжні каменопольські грунти, він велить її ловити і різати, я признав, що економів проект порадний для добра самого Новаковського і пристав на нього з тою умовою, коли арештування буде можна довершити легко.

Економ пішов від нас, а ми рушили далі в дорогу до Ляшок. Дорога веде попри той став, але по відході економа ми мусили підождати ще з 5 мінут у селі.

Коли ми прибули до того ставу, побачили ми, що економ ішов уже з Новаковським греблею по край ставу, може, яких 30 кроків від нас. Два пруські піддані вели його по-під рамена, а решта пруських підданих ішла з-заду, а за ними йшли зовсім спокійно його каменопольські піддані.

Коли отак привели Новаковського до мого воза, зажадав він від мене оборони проти його арештування. Я порадив йому, що найбезпечнішим для нього буде поїхати зо мною до мого батька до Ляшок, а відтам батько безпечно в супроводі своїх людей відішле його додому. Він зразу не хотів сього вчинити, та вкінці й сам признав мою раду найліпшою і поїхав зо мною і з моїм швагром до мого батька до Ляшок, а нас проводили ще лиш його конюх і мій слуга, що їхав на коні Новаковського. Мій батько прийняв п. Новаковського приязно і запросив його на обід, запевняючи при тім, що дасть йому вигідніший повіз і ескорту до Каменополя, але він не хотів ні сього, ні того і ще перед обідом від’їхав тим самим возом, що ми ним приїхали, проводжений двома нашими слугами до Каменополя.

Відтоді пробув я до 11 грудня у Львові, а потім поїхав сюди, до Відня, і ані до того часу, ані по тім ніяка зверхність не запитувала мене про сю справу».

Певна річ, пан Стшембош силкувався показати сю справу якмога в невиннім світлі, хоча нема сумніву, що епізод, який відбувся в жовтні 1805 р. коло каменопольського ставу, був немов живцем вийнятою із старопольських порядків сценою панського самосуду. І Новаковський, і Стшембош поступили собі як за добрих польських часів: один самовільно, на власну руку, при помочі великої купи підданих перекопуючи сусідову млинівку, а другий при помочі своїх підданих арештуючи зненавидженого пройдисвіта, що зробився його невигідним сусідом. Що Стшембош, велячи арештувати Новаковського, не так дуже дбав про його безпеченство супроти розлючених селян з Прус, котрих, зрештою, сам він велів на борзі скликати, як радше про те, щоби захопити Новаковського в свої руки, наробити йому встиду, а може, й чогось гіршого, се видно з дальших питань, які завдавано йому на протоколі, очевидно, на підставі скарги пошкодованого Новаковського.

Отже, Новаковський поперед усього твердив, що думка арештувати його вийшла не від економа Захаржевського, а від самого Томи Стшембоша, котрий скоро тільки довідався, що Новаковський перегачує його млинівку, зараз велів зібрати людей, арештувати Новаковського і відставити до Ляшок, запевняючи Захаржевського, що немає чого боятися, бо вони, тобто Стшембош і, батько і син, не дадуть зробити йому нічого злого. Дальше закидував Новаковський Стшембошові, що проти його волі завіз його до Ляшок. Коли Стшембошеві люди привели його до воза, він просив Стшембоша відставити його зараз до Каменополя, та сей не згодився на се. Здається, він думав продержати Новаковського в Ляшках у арешті якийсь час, та видно старий Стшембош не згодився на такий самосуд і випустив бранця.

На закиди Новаковського відповів Стшембош, що він справді велів економові зігнати Новаковського зі свого грунту, хоч би навіть силою. «Але я й не думав наказувати, щоб його арештовано, не думав навіть, щоби се було можливе, бо ж Новаковський був на коні, в товаристві 70 – 80 селян, а надто звісний був мені як чоловік смілий, що все собі позволить і за подібні насильства був уже оскаржуваний перед політичними і судовими властями.

Правда й се, що, коли його привели до мого воза, він зразу не хотів їхати зо мною до Ляшок і жадав, щоби його пустити до Каменополя. Та я вияснив йому, що коли вертатиме, а пруські селяни з ненависті поб’ють його, то я не ручу ні за що, і се спонукало його їхати радше зо мною до Ляшок, ніж вертати до Каменополя».

На питання, чи не знає по ім’ю тих двох селян, що зловили Новаковського і провадили попід пахи, Стшембош відповів, «що їх імен не знає, але може додати ще одну обставину на доказ того, що Новаковський сам повинен бути рад, що міг поїхати зо мою до Ляшок».

«Коли його привели до мого воза, то ненависть пруських селян супроти нього виявилася голосним наріканням на те, що він ловить і ріже їх худобу. А коли я з воза подав йому руку, щоби помогти йому вилізти на віз, то один селянин, котрого імені також не тямлю, відважився шарпнути його назад, кричачи, що він не гідний їхати на однім возі зо мною. Тільки з великим трудом здужав я втихомирити своїх селян, що доконче хотіли його зв’язати і відставити до циркулу. За се моє дбання – увільнити його з рук розлючених пруських селян і за приятельське приняття в Ляшках – я надіявся заслужити собі повну вдячність п. Новаковського, а тим часом бачу, що він оскаржує мене за насильство, сповнене на його особі, хоча властиво він сам зі своїми селянами зробив насильство на моїм грунті».

Протокол нічого не згадує про те, чи добродушному і гуманному п. Стшембошеві при сих словах стали сльози в очах, чи ні. Ми не знаємо навіть, чи був ними зворушений львівський кримінальний суд, котрий міг з них одно вирозуміти, що сцена арештування Новаковського не відбулася так гладко і невинно, як силкувався зразу показати п. Стшембош і що в цілім тім епізоді сей пан показав себе зовсім гідним суперником і сусідом п. Новаковського. На жаль, ми не знаємо дальших актів сеї справи і не знаємо, чи противники перепросилися, чи, може, прийшло до засуду котрого з них.

В поданні до цісаря, яке написав Новаковський в справі спірного ставу д[ня] 20 падолиста 1824 р. і в якім він обширно описав історію того спору, він згадує вправді з злобою про різні інтриги і хитрощі і навіть особисті доноси перед властями, яких хапається пруський дідич, щоби проволокти процес із-за ставу, та не згадує ані про своє арештування в 1805 р, ані про ніяке засудження Стшембоша за сю незаконність. Із сього документа ми довідуємось лише, що в грудні 1805 р., отже, по оповіданім тут епізоді, на місце спору з’їхала з львівського циркулярного уряду провізоріальна комісія і д[ня] 12 грудня того ж року видала осуд, котрим потвердила належність цілого ставу до каменопольської домінії, за перекопання греблі того ставу пруською домінією наложила на сю домінію кару в сумі 30 дукатів і загрозила їй ще тяжчими карами за дальше нарушування власності п. Новаковського. Се на якийсь час успокоїло противників, аж 1819 р. свари вибухли наново і вийшли на дорогу цивільного суду.

Новаковський не дожив його кінця, – він умер десь коло 1830-го року, бо в гідротехнічнім справозданні з 1841 р. сказано, що каменопольські добра вже довгі роки находяться в судовій адміністрації. В 1835 р. вирвала повінь також греблю каменопольського ставу, так що його плоский берег висох зовсім і зробився «солодкою сіножаттю». Пруська домінія, бажаючи запевнити собі посідання тої сіножаті, насипала здовж ставу гребельку, котрою відграничила сіножать від мокрого багна, що колись було дном ставу. В Каменополі не було кому дбати про сю справу, а коли в 1841 р. уряд наказав каменопольській домінії, або зовсім спустити став і осушити його дно, або вичистити його і наповнити до давньої висоти, то таке наповнення показалося неможливим, бо ошанцьований від пруського боку шмат колишнього ставу був значно вищий від тодішнього дна. Став спущено зовсім і осушено, а Пруси лишилися при тім, що захопили.

Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1898 р., т. 25, кн. 5, с. 5 – 12 (Miscellanea) за підписом «Д-р Ів. Франко».

Подається за першодруком.

…інвентарських повинностей… – тобто феодальних зобов’язань селян поміщику, визначених «інвентарем» – описом грунтів і селянських повинностей, який було заведено в кожному маєтку на основі указів австрійського імператора Йосифа II.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 136 – 142.