Поема про стан Галичини (1772-1809)

Іван Франко

Ця поема, досі, наскільки мені відомо, ніде не друкована, написана невідомим автором, зберігається в одному з рукописів бібліотеки Оссолінських у Львові (№ 1283) у не цілком добрій копії. Кінець вказує, що вона могла бути написана не пізніше, ніж у середині 1809 року, тобто коли польські війська під командуванням кн[язя] Понятовського зайняли Галичину.

Поема заслуговує на увагу з двох причин; насамперед як політичний памфлет, що змістовно й чітко подає стан Галичини у першій добі австрійського панування і детально й назагал дотепно перелічує всі ті розпорядження, які для тогочасної шляхти здавалися чи насправді були несправедливими і які, зокрема, знайшли відображення у відомому pro memoria галицької шляхти, виданому в Яссах 1797 р., а також у чисельних меморандумах гр[афа] Вельгорського і товаришів, подаваних до уряду особисто львівському губернаторові [Копії цих меморандумів див. у безцінному для початкової історії Галичини рукописі бібліотеки Оссолінських, № 525. – Прим. І. Франка]. Проте і з літературного погляду ця поема вигідно вирізняється з-поміж маси тогочасного поетичного дрантя, якого Галичина продукувала дуже багато; не витримує з нею порівняння навіть з огляду на багатство фактів надрукована 1806 р. в Кракові і написана в найнестерпнішому псевдокласичному стилі поема «Визволена Галичина» [Копія цієї поеми у бібл[іотеці] Оссолінських, рукопис № 1796. – Прим. І. Франка].

Для перевірки, наскільки наведена нижче поема точно малює становище краю (хоча й зі шляхетського погляду), відсилаємо читачів до цінної праці кс[ьондза] В. Калінки п[ід] н[азвою] «Галичина і Краків під австрійським пануванням»; зі свого ж боку додаємо у примітках деякі цікаві подробиці, почерпнуті з рукописних джерел, зокрема зі сучасних урядових циркулярів.

Zajazdy w Polsce bywały:

Kto był bezbożny a śmiały,

Kupił pretekst u prawników,

Najął zgraję czynszowników

I zajeżdżał spokojnie wsie, miasta i klucze,

A tymczasem na żebry szło pańskie prawnuczę.

Tym nierządem ośmielony

Jeden pan z zachodniej strony

Gwałcąc i świętość umów i prawa własności,

Przemocą lepszym wydarł wielkie majętności.

Zawsze los był opłakany

Każdej wioski zajechanej:

Zajezdnik codzień miarkował

Blizkość swych zaborów straty,

W roku wydrzeć usiłował

Dziesięcioletnie intraty.

Ale nie w porównaniu z nędznych dóbr tych stanem,

Gdzie pan był w związkach obcym, w urzędach tyranem.

Ten tedy pan przez złych rady

Dzikie wziął rządu zasady:

Najprzód dla swych praw stwierdzenia

Nazwisko tych dóbr odmienia,

Aby prawi dziedzice, nie znając nazwiska,

Już nigdy nie trafili do przodków siedliska.

Potem despotyczna władza

Z gruntu nowy rząd wprowadza;

Te, które dziś prawa głosi,

Jutrzejsza ustawa znosi;

Codzień to inne przepisy,

Do tych przepisów przypisy

Zawsze nowe rozrządzenia,

Tych rozrządzeń objaśnienia;

Lud zaś nędzny tych ustaw mało co rozumiał,

Tem mniej mógł je wypełniać, gdy zliczyć nie umiał.

Na tych praw wykonywaczów

Zwołuje obcych siepaczów:

Ekonomy, komisarze,

I rachmistrze i pisarze,

Leśniczy, podstarościowie

I przysiężni i wójtowie,

Polowi i karbownicy,

Nawet stróżów pomocnicy,

A wszystko to z zagranicy!

I dość było być obcym, szwabem lub cyganem,

Aby mieć urząd w dobrach, nawet zostać panem.

Żyd zaś, przez to, że mówił językiem rządzących,

Szynkował sprawiedliwość dla wiece dających.

Więc nuż wierni panu radzić,

Ludzie bez sumień i głowy,

Że w te dobra trza wprowadzić

Zupełnie inwentarz nowy.

Mierzą więc role, zagrody,

Straszliwe się zdzierstwa dzieją:

Trzeba czeladzi swobody,

Choć gospodarze zniszczeją.

Kto miał łańcuch i umiał prosto stawiać tyki,

Choć nie znał pierwszych nawet praw arytmetyki,

Skoro na geometrę patent sobie kupił, –

Drwił głową, nic nie robił, gospodarze łupił.

Nie skończyły się rozmiary,

Już inne pańskie zamiary:

Inwentarze skasowano,

Lepszą radę panu dano:

Stałych danin nie stanowić, –

A tak można corok prawie

Stare podatki ponowić,

Nowe nakazać łaskawie.

Odtąd ustawne czynsze dajemy, podatki,

Pan zaś wziął imię ojca i darł nędzne dziatki.

Wszystkie więc zdzierstw rodzaje zawsze wymyślano,

Biednych włościan majątki corok rachowano.

Choć każdy z nich corok mógł przez przypadki tracić,

Pan jednak corok z czynszów musiał się bogacić.

Handel, przemysł, zarobki, jakie kto miał zyski,

Widział z nich pańską korzyść, a swoje uciski.

Z służących zaś na odzienie

I naglejsze pożywienie,

Z wyrobnika, pastucha, mizernej sieroty

Pan, jak ojciec, od głowy każdego wziął 1 zloty.

Skoro się wśród której wioski

Zaraza jaka pokaże,

Pan z troskliwości ojcowskiej

Słał z zagranicy lekarze.

Pan nie stracił szeląga, lecz posłał doktory,

Za to na całe dobra nałożył pobory;

Kto nie widział doctora ani nie chorował,

Musiał płacić, pan wielkie koszta wyrachował.

Nie stało intrat i wątku,

A pan zawsze potrzebował,

Zaraz bowiem na początku

Wszystko zniszczył i zmarnował,

Bo nawet ze wszystkich zdzierstw własnego nałogu

Brał ofiary samemu poświęcone Bogu.

A że sie pokazało z danej panu rady,

Że w tych dobrach dziekany same darmozjady,

Jak więc prawem przemocy wziął obce własności,

Tak równie pozajeżdżał księże majętności.

Że się z pańskim gruntem styka,

Zajechał wieś kanonika;

Prebendarz miał dwie zagrody,

Altarzysta dwa ogrody,

Mansyonarz kapitały.

Innych domek fundusz cały, -

Pan jak pan: grunta zabrał, posprzedawał chaty,

Kapitał dwakroć wydarł, – panu trza intraty.

Jak zaś w pańskim, tak w guście pańskich urzędników

Najwyśmienitsze były dobra zakonników;

Tedy pan, udawszy się na same tabory,

Wziął dobra, wygnał mnichów, poburzył klasztory;

Tym zaś, którym nic nie wziął ztąd, że nic nie mieli,

Aby wiecznie do pańskich względów należeli,

Rozproszonych mnichów reszcie

Zakazał chodzić po kweście.

Szpitale jeszcze zostały,

A że zas fundusze miały,

Pan z litości nieskończonej

Zabrał dziadów pleć zagony.

Zginęły więc schronienia kalectwa i nędzy, –

Dziad może umrzeć z głodu, – panu trza pieniędzy.

Nakoniec też plebanowi

Pan wyroki swe zapowie,

Że co tylko kościelnego,

Jest własność skarbu pańskiego.

Co miał kościół od srebra, klejnotów i złota,

Zabrał pan: monstrancye, kielichy i wota:

Dzieli więc z żydem na poły

Łupy Bogu poświęcone:

Kielich zdobił pańskie stoły,

A żyd w ornat ubrał żonę.

Zresztą nędzny los plebana:

Pan się wdarł w rządy dziekana.

Nie było to opieką! Księży prześladował,

Nabożeństwo odmieniał, odpusty skasował.

Bo i za to pan się gniewał,

Iże organista śpiewał

Pieśń, w której były wspomnienia

Dawnych dziedziców imienia!

Nieustannie więc dziwaczy;

Dziedzic coraz to mniej znaczy.

Aby się zas w kościele pobożnym okazał,

Za siebie, za swych krewnych modlić się rozkazał.

Tych zaś modlitw zły skutek tyłko tyle sprawił,

Że ksiądz klął, lud złorzeczył. Bóg nie błogosławił.

Jakże nie miał złorzeczyć? Wymuszone dary

Gwałtem wziąwszy, powiedział, że to są ofiary;

Pożyczał, ci zaś za to, że mu pożyczali,

Procenta od procentów jeszcze opłacali.

Lecz to wszystko było mało,

W skarbie pańskim brakowało.

Spostrzegł pan, że niektórzy kmiotki, zagrodnicy

Miały złote pierścionki, srebrne zausznice:

Zabrać to, lub od tego wymódz taką płacę,

Żeby wydrzeć ich krwawą i ich przodków pracę.

Lech chcąc o wszystkiem nadmienić,

Co te dobra ucierpiały,

Krótka powieść trzeba zmienić

W zbyt ogromne folijały.

Bo ten pan z ekonomiki

Liczne trzymał urzędniki,

A płacił im bardzo mało;

Z tem wszystkiem się pokazało,

Że niektórzy folwarki od pana kupili,

Czemu? Bo pana kradli, poddanych łupili.

Gdy zaś gromada zebrana

Poszła ze skargą do pana,

Że było kilka imion w podpisie supliki,

Powiedziano im zaraz, żeście buntowniki.

By mieć lepsze przekonanie

0 dokładnym tych dóbr stanie,

Wysłał pan od boku swego

Konsylijarza tajnego.

Wziął na drogę, był w dworskim tonie

Komunikował skargi oskarżonej storonie.

Ta zaś łatwo dowiodła, że oskarżający

Niespokojny, zuchwały, żle panu życzący.

A skoro się urzędnik namówił z dworakiem,

Dworak różnych tłómaczeń przyniósł panu krocie

I zapewnił o rzadkiej urzędników cnocie,

Że wszystkie skargi fałszem, że w istocie samej

W tych dobrach jest lud dziki, chłopy same chamy,

I że jeszcze nie dosyć użyto ostrości,

By wszystkie do zuchwalstwa wytępić skłonności.

Nowe zatem udręczenia!

Bo z samego podejrzenia

Policyjne rewizory,

Szpiegi, których opłacali,

W dyby, spichlerze, gąsiory

Najniewinniejszych wsadzali,

Raz też gromada stroskana

Była u księdza plebana:

Gdy w cichości rozmawiali,

Jakich nieszczęść doznawali;

- Dzieci moje, – rzekł pleban, – przepaść, sądy Boże!

Za grzech przodków, gdy kary znosi wnuk w pokorze,

Bóg dobry, w pierwszych swobód postawi go rzędzie,

Spali bicz, którym chłostał, jak pomsty narzędzie.

Za jedne włość wydartą – czyście nie słyszeli,

Jak mocniejszy dziedziczne jego dobra dzieli!

Zniszczały zostawione z przodków milijony –

Czemu? Bo szpital upadł, a kościół złupiony.

Krzywd to boskich i ludzkich kara oczywista,

A z nieprawych nabytków trzeci niech korzysta!

I pleban wyprorokował!

Gdyż inny włość opanował:

Pan niezrównany w potędze,

Którego w przeznaczeń księdze

Na to zapisał wyrok boskiej opatrzności,

By wydarte dziedzicom wrócił majętności.

A że z pierwszych dziedziców mało co już żyło,

Ich potomstwo zaś wiernie wybawcy służyło,

I w tych służbach aż nadto dali mu dowodu,

Że są prawe potomki tak świetnego rodu,

Przeto pan mieczem grozi, berłem rozkazuje,

Niech na wieki dziedzicom z ich dóbr ustępuje.

Rzekł, i przyszli dziedzice, a gromada cała

Z serca i resztę fortun prawym panom dała.

I gdy większą połowę już dóbr odzyskali,

Przyrzekł pan, by się wkrótce reszty spodziewali.

Jeszcze dóbr nie urządzono,

Bo te rzeczy nie skończono,

A pan przeszły w wielkiej biedzie,

Bo majątek jego w krydzie…

Lecz panowie urzędnicy,

Jak zawsze w świecie bywało,

Byli dobrzy i złośnicy,

Ale dobrych było mało.

Więc też dla owych dobrych gromada wspaniała

Dziedziców o szacunek i wzgląd upraszała.

Został więc ekonomem, kto poczciwie rządził,

Był wójtem ten, który wprzód sprawiedliwie sądził.

Lecz nie wszyscy byli tacy,

A nawet właśni rodacy!..

Zli zaś, co się z nimi stało,

Powolniejszego czasu będzie się gadało .

Примітки Івана Франка

До віршів 48 – 59. Одразу після окупації Галичини австрійським військом 22 грудня 1772 р. вийшов указ Марії-Терези, що наказував робити інвентарі усіх маєтків. На підставі цих інвентарів вийшов 18 квітня 1775 р. указ тієї-таки цісаревої, що означував спосіб стягнення селянських податків. По смерті Марії-Терези її син і наслідник Йосиф II наказав здійснити нові інвентарі: видав масу різнорідних податкових і панщизняних приписів, увінчаних остаточно статутом від 17 вересня 1789 р. «Про регуляцію грунтового і урбаріального податку», в якому скасовано панщину і замінено її на очиншування. Це був останній, справді революційний статут цього цісаря; вже 19 квітня 1790 р. його наступник Леопольд розпочав своє правління зі скасування цієї йосифінської ухвали.

До віршів 93 – 105. Історія відібрання і змарнування австрійським урядом галицьких церковних маєтків належить до найцікавіших і найсумніших явищ в історії нашого економічного занепаду. Дуже шкода, що попри кількаразові спроби ця історія досі не є так детально з’ясована, як би того хотілося.

З великих площ релігійних маєтків, що їх застала Австрія в Галичині, залишилося до 1876 р. лише 10 475,42 моргів лісу, 3028,39 моргів орної землі, 14,05 моргів полів, 499,37 моргів лук, 531,16 моргів пасовищ і 9,93 моргів грунту під будівлями, разом 15 768,25 моргів землі. Ці маєтки адмініструє сам уряд разом із т[ак] зв[аними] камеральними маєтками (колишніми коронними і старостинськими), а натомість виплачує з державних кас священикам т[ак] зв[ану] конгруу. За меморіалом ц[ісарсько]-к[оролівської] дирекції домен і лісів, поданим колишньому міністрові землеробства Мансфельдові в р. 1876, дохід з церковних маєтків становив у 1871 р. 142 863 з[олотих] р[инських] 98 ½ кор[он], У 1872 – 157 953 з[олотих] р[инських] 7 кор[он], у 1873 р. – 136 786 з[олотих] р[инських] 58 12 кор[он], у 1874 р. – 153 120 з[олотих] р[инських] 55 кор[он], а в 1875 р. – 150 842 з[олотих] р[инських] 25 кор[он] (див. рукопис бібл[іотеки] Оссолінських № 2366).

До віршів 106 – 113. Цісар Йосиф II закрив лише в Галичині близько 60 монастирів, серед яких було 40 гр[еко]-кат[олицьких], тобто василіянських. Їх угіддя й маєтки сконфісковано, лише малу частину безмірно цінних бібліотек, нагромаджених віддавна, привезено до Відня, значно ж більшу частину продано жидам для загортання масла.

До віршів 120 – 129. Розпорядженням цісаря від 7 січня 1785 р. наказано задля запобігання від крадіжок церковне срібло опечатаним складати у дільниці для зберігання; 7 лютого того ж року ці речі наказано перетопити і викувати з них монети «для збільшення церковного майна»; подекуди їх продавали на публічних аукціонах «покупцям будь-якої релігії», а отже, переважно жидам. (Див. рукописи бібл[іотеки] Оссолінських, № 2850, 2856, а також брошуру кс[ьондза] Зарчицького «Józefinizm, dorzutek do dziejów kościoła polskiego», Grodzisk, 1865).

До віршів 130 – 137. Довгий ряд розпоряджень цісаря Йосифа II про церковні справи навів кс[ьондз] Зарчицький в цитованій брошурі; введу найважливіші з них для ілюстрації вищенаведених рядків:

27 лютого 1779 р. були заборонені публічні прощі;

28 вересня 1783 р. заборонено носити статуї під час процесій;

5 лютого 1784 р. скасовано п’яту церковну заповідь;

5 березня 1784 р. заборонено гравюри і наказано повиривати їх із церковних книг;

28 квітня 1784 р. заборонено ладанки і реліквії;

21 червня 1784 р скасовано церковні братства;

13 грудня 1784 р. заборонено процесії і відпусти біля чудотворних ікон;

27 листопада 1785 р. заборонено проповіді й похвальні промови над померлими;

6 липня 1786 р. заборонено будь-які публічні процесії (крім Божого Тіла) і суплікації;

24 травня 1787 р. заборонено співання пісні «Zawitaj, ranna jutrzenko», позаяк у цій пісні «якусь владу визнають над частиною місцевих мешканців словами «Rycerstwem polskim, buławą Ту sama władniesz i sławą» що могло б викликати шкідливі і для національного поступу зовсім протилежні тлумачення»;

26 травня 1787 р. заборонено молитися за душі в чистилищі;

того-таки року (точної дати кс[ьондз] Зарчицький не подає) заборонено ховати тіла померлих у трунах, але наказано зашивати їх у мішки, класти до гробів і посипати негашеним вапном;

18 серпня 1788 р. наказано закладати спільні кладовища для християн, що належали до різних віровизнань та обрядів і що мешкають в одній гміні.

Бачимо, отже, що вищенаведена поема досить влучно малює час і стосунки в Галичині наприкінці XVIII і в перших роках XIX століття. Інша річ, проте, чи малює їх безсторонньо, чи, може, всебічно. На це питання мусимо рішуче відповісти, що ні.

Деякі дуже важливі розпорядження австрійського уряду, що не входили в програму шляхетських уподобань, прагнень і симпатій автора, залишилися зовсім без уваги. Насамперед пропущено ціле дуже важливе сільське законодавство, що прагне врегулювати панщизняні стосунки. Це законодавство почалося майже від самої окупації, хоча душею його був, безсумнівно, цісар Йосиф II.

3 червня 1775 р. вийшов перший указ, що усував деякі значні панщизняні надужиття;

5 січня 1781 р. цісар Йосиф поновив деякі розпорядження цього указу своєї матері і додав нові пільги для селян;

5 січня 1782 р. скасував кріпосну залежність;

29 листопада 1782 р. нагадав власникам, аби своїх підданих без достатньої причини не віддавали під арешт;

30 червня 1783 р. скасував обов’язкову нічну варту панщанників;

5 січня 1784 р. за надужиття державних чиновників і орендарів зробив відповідальними самих панів;

16 січня 1784 р. наказав зараховувати шарварки до інвентарської панщини;

27 січня 1784 р. врегулював престації далеких перевезень;

8 березня 1784 р. знову скасував деякі надужиття, що випливали із панщинних відносин;

9 квітня 1784 р. поставив панщанників під загальнодержавне судівництво;

6 травня 1784 р. скасував обмеження щодо одруження панщанників;

21 травня 1784 р. врегулював панщизняні роботи в дні негоди;

24 червня 1784 р. встановив безкоштовність патримоніальної юрисдикції для панщанників;

17 серпня 1784 р. заборонив дворянам накидати підданим будь-які двірські вироби, харчі, напої і продавати їм їх за вийнятковими цінами;

23 серпня 1784 р. намагався вберегти панщанників від руїни у випадках панського банкрутства;

16 червня 1786 р. видав інструкцію про введення нових інвентарів;

19 березня 1787 р. видав інструкцію про заснування громадських шпихлірів, запровадження яких було встановлено декретом від 11 березня 1784 р.;

26 квітня 1787 р. заборонив панам міняти свої грунти на селянські;

19 липня 1787 р. заборонив панам вбивати своїх підданих у колодки за провини;

4 листопада скасував безплатні роботи панщанників при панських ставах, млинах тощо, і, нарешті,

17 вересня 1789 р. відомим нормативним актом, який невдовзі був відмінений, цілком скасував панщину і замінив її на чинш.

Далі зовсім пропущено в цьому вірші австрійське законодавство (і зокрема йосифінське) щодо жидів, також продиктоване здоровими, гуманними засадами.

При розгляді тогочасних стосунків не слід, зрештою, забувати, що деякі австрійські розпорядження, небажані для певних суспільних верств чи для певних визнань, могли бути дуже спасенними для інших. До таких розпоряджень, крім виокремленого селянського законодавства, треба зарахувати певну частину релігійно-обрядового законодавства, як, напр[иклад], запровадження т[ак] зв[аних] генеральних семінарів із характером світської, університетської школи. Ультрамонтани типу кс[ьондза] Зарчицького не знаходять досить слів осуду для цих розпоряджень, що вдиралися нібито в царину суто духовного виховання.

Але русини завжди з пошаною і живою вдячністю згадуватимуть ці розпорядження, які були першим, надзвичайно важливим важелем їх національного відродження, піднявши руське духовенство з того страшного занепаду й занедбання, в якому залишила його Польська Річ Посполита. (Про стан руського духовенства в останні часи Речі Посполитої дивись, зокрема, кс[ьондза] Ліковського «Historia kościoła ruskiego» і ксьондза В. Калінки «Sprawa ruska na sejmie czteroletnim»).

Попри ці недоліки, вищенаведений вірш заслуговує на увагу істориків літератури та суспільного життя в Галичині початку нинішнього століття.

Примітки

Вперше надруковано в додатку до газ. «Kraj»: Dział literacki «Kraju», 1886, № 23, 8 (20) червня, s. III – VI, під назвою «Poemat o stanie Galicji (1772-1809)», за піди.: Iwan Franko.

Подається за першодруком у перекладі.

…в бібліотеці Оссолінських… – Бібліотека при культурно-науковій та видавничій установі Оссолінеум (Заклад Оссолінських), яку заснував у Львові 1817 р. письменник і бібліофіл магнат Юзеф-Максиміліан Оссолінський (1748 – 1826),

Понятовський Юзеф (1763-1813) – польський генерал, міністр війни й головнокомандувач польської армії; князь.

Вельгорський Міхал (? – 1790) – граф, польський суспільно-політичний діяч, публіцист. Прихильник старошляхетського республіканського правління.

Марія-Тереза (1717-1780) – ерцгерцогиня австрійська, королева Угорщини і Чехії, імператриця Священої Римської імперії (1765-1780) з династії Габсбургів, проводила курс на централізацію підлеглих земель. Під впливом селянської боротьби в Чехії видала указ, що обмежував панщину до трьох днів на тиждень. За її правління до складу Австрійської імперії внаслідок першого поділу Речі Посполітої було прилучено Галичину.

Йосиф II (1741-1790) – німецький цісар (з 1765 р.), імператор Священої Римської імперії (1780-1790). У приєднаній Галичині (1772), як і в усій державі, здійснив низку реформ: скасував кріпацтво (1773), підпорядкував церкву державі, запровадив свободу релігій, греко-католицьке духовенство зрівняв у правах із латинським тощо.

Урбаріальний (від urbarja) – занесений до урбарії, тобто списку повинностей, що визначав пан для панщизняних селян.

Леопольд. – Йдеться про Леопольда II (Петер-Йосиф-Йоган-Антон-Йоахим Піус Готтард; 1747 – 1792), цісаря Австро-Угорщини (1790 – 1792), сина Марії-Терези. У політиці спирався на консервативні верстви вищого дворянства.

Пребендар (від польського prebendarz, prebendarjusz) – священик, наділений пребендою, тобто частиною майна кафедрального або колегіатського костелу, що надавалася для вжитку духовним особам як винагорода за виконання їхньої служби при костелі.

Олтарист (від польського altarzysta) – 1) ксьондз, помічник плебана (пароха), сослужитель; 2) вікарій; священик, що оплачується з олтарії, тобто фонду чи заповіту на утримання вівтаря; 3) прислужник, міністрант.

Мансіонар (від польського mansjonarz) – ксьондз, що залишився на мансії, тобто безкоштовному монастирському утриманні з харчуванням і мешканням; вільний від інших обов’язків, окрім відправляння Служби Божої та відмовляння Отченашів.

Монстрація – чаша для причастя.

Престація – правничий термін, що означає обов’язкове відпрацювання певної роботи на громадський ужиток, виконання призначених владою повинностей.

Ультрамонтани – прихильники влади папи римського не лише в церковній, а й у політичній сфері.

Ліковський Едвард (1836 – 1915) – польський історик церкви; архієпископ. Автор праці «Dzieje kościoła uniackiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX w. uważane głównie ze względu przyczyny jego upadku» (1880).

Калінка Валер’ян (1826 – 1886) – польський історик, публіцист; священик. Співзасновник краківської історичної школи. Автор праці «Ostatnie lata panowania Stanisława Augusta» (1868) та інших досліджень.

Микола Легкий

Переклад поеми, виконаний для 53-го тому творів І. Франка

Наїзди в Польщі бували:

Хто був безбожний і сміливий,

Купив привід у правників,

Найняв зграю чиншовиків

I робив наїзди спокійно на села, міста і маєтки,

А тим часом на жебри йшли панські правнуки.

Підбадьорений тим безладом,

Один пан із західної сторони,

Попираючи і святість умів, і права власності,

Насильством більшим видер великі маєтності.

Завжди доля була оплакана

Кожного сільця захопленого:

Наїзник щодень підраховував

Приблизність збитку своїх загарбань,

За рік видерти здужав

Десятилітні прибутки.

Але не в порівнянні з станом тих нужденних помість,

Де пан був у зв'язках чужим, в управах – тираном.

Тоді цей пан за злими порадами

Взяв дикі засади порядкування уряду:

Найперше для ствердження своїх прав

Назви тих помість скасував,

Аби законні спадкоємці, не знаючи назви,

Вже ніколи не потрапили до оселі предків.

Потім деспотична влада

Цілком новий лад запроваджує;

Ті положення, що сьогодні проголошують права,

Завтрішній закон скасовує;

Щодня інші розпорядження,

До тих розпоряджень примітки;

Завжди нові ухвали,

Тих ухвал пояснення;

А бідний народ ті закони мало розумів,

А тим менше міг їх виконувати, коли порахувати не вмів.

На виконавців тих прав

Скликає чужих посіпаків

Економи, комісари,

І рахівники, і писарі,

Лісничий, підстарости,

І присяжні, і війти,

Польові і ланові,

Навіть помічники сторожів, –

А все це з-за кордону!

I досить було бути чужим, швабом чи циганом,

Щоб мати владу в угіддях, навіть стати паном.

А жил, через те, що говорив мовою урядників,

Шинкував справедливість для тих, хто дає більше.

Ану лишень вірні панові радити –

Люди без сумління й голови –

Що в ті помістя треба впровадити

Цілком новий інвентар.

Отож, міряють землі, обійстя,

Жахливі чиняться здирства:

Треба челяді свободи,

Хай хоч господарі розоряться.

Хто мав ланцюг і вмів просто ставити палі,

Хоч не знав навіть перших правил арифметики,

Швидко на геометра патент собі купив, –

Глузував, нічого не робив, господарів оббирав.

Не скінчилися розмежування –

Вже інші наміри пана:

Інвентарі скасовано,

Кращу пораду панові дано:

Сталих данин не встановлювати, –

А так можна майже щороку

Старі податки поновити,

Нові ввести ласкаво.

Звідти законні чинші даємо, податки,

А пан взяв ім'я батька й обдирав нужденних діток.

Відтак завжди вигадувано всі різновиди здирств,

Щороку раховано маєтки бідних селян.

Хоч кожний з них щороку міг через випадок понести збитки,

Пан, однак, щороку з чиншів мусив багатіти.

Торгівля, промисл, зарібки, які хто мав зиски,

Бачив у них панську користь, а свої утиски.

А зі слуг – на одежу

І найнесподіванішу поживу,

З поденника, пастуха, дрібної сироти

Пан, як батько, від голови кожного взяв 1 золотий.

Тільки-но з якомусь селі

Зараза якась виявиться –

Пан з турботливістю батьківською

Слав з-за кордону лікарів.

Пан не стратив шеляга, але послав лікарів, –

За те на всі володіння наклав побори;

Хто не бачив лікаря ані не хворів,

Мусив платити, пан значні кошти вираховував.

Не стало доходів бодай нитки,

А пап завжди потребував,

Бо ж відразу на початку

Все знищив і змарнував,

Бо навіть з усіх здирств власного податку

Брав пожертви, присвячені самому Богу.

А що виявилося з даної панові ради,

Що в тих володіннях декани – самі дармоїди,

Як ото правом сили взяв чужу власність,

Так само захопив священичі маєтки.

Що з панським ґрунтом межує,

Захопив село каноніка;

Пребендар мав два обійстя,

Олтарист – два городи,

Мансіонар – капітали,

Цілий фонд інших хат;

Пан як пан: ґрунти забрав, попродавав хати,

Капітал двічі видер – панові треба доходів.

A як на панський, так і на смак панських урядників,

Найпрекраснішими були маєтності монахів;

Тоді пан, поклавшись на самі обози,

Взяв угіддя, вигнав ченців, поруйнував монастирі;

А тим, у котрих нічого не взяв, які нічого не мали,

Щоб вічно від панської ласки залежали,

Решті розпорошених ченців

Заборонив ходити на збір пожертв.

Шпиталі ще залишилися,

А оскільки мали фонди –

Пан із милосердя безконечного

Забрав старців полоти ниви.

Відтак зникли притулки каліцтва н нужди, –

Старець може вмерти з голоду, – панові треба грошей.

Нарешті також парохові

Пан свої вироки виголошує:

Що лише церковного –

Є власністю скарбниці панської.

Що мала церква срібла, дорогоцінного каменя і золота

Забрав пан: монстранції, чаші й пожертви;

І ділить з жидом навпіл

Здобич, Богові присвячену:

Чаша прикрасила панські столи,

А жид в ризи вбрав жінку.

Врешті, нещасна доля пароха:

Пан вдерся в уряд декана.

Не було то опікою! Священиків переслідував,

Служби Божі відмінював, відпусти скасував.

Бо й за те пан гнівався,

Що органіст співав

Пісню, в якій були спогади

Імен давніх поміщиків!

Так ненастанно химерує;

Поміщик щораз менше значить.

А щоб у церкві побожним виявитися,

Звелів за себе, за своїх рідних молитися.

Та ті молитви мали тільки погані наслідки,

Бо ксьондз кляв, люд нарікав, Бог не благословляв.

Як не нарікати? Вимушені дари

Силою взявши, наказав, що то пожертви;

Позичав, а ті за те, що йому позичали,

Відсотки до відсотків іще платили.

Але всього цього було мало –

В скарбниці панській бракувало.

Угледів пан, що деякі селянки, однодворки

Мали золоті перстеники, срібні сережки:

Забрати це або ж за них вимагати такої оплати,

Щоб видерти їх і їхніх предків криваву працю.

Але, бажаючи про все згадати,

Чого його володіння зазнали,

Коротку повість треба замінити

На дуже товсті томи.

Бо той пан від економіки

Багатьох тримав урядників,

А платив тим дуже мало;

З тим усім виявилося,

Що деякі фільварки в пана купили.

Чому? Бо в пана крали, підданих розоряли.

Коли ж зібрана громада

Пішла зі скаргою до пана;

Що було кілька імен у підписі супліки,

Сказано їм зараз, що вони бунтівники.

Щоб мати краще уявлення

Про детальний стан тих угідь,

Вислав пан зі свого боку

Дорадника таємного.

Вирушив у дорогу, був у маєтках, але в двірському тоні

Переказав скарги оскарженій стороні.

Та ж легко довідалася, що обвинувач

Неспокійний, зухвалий, бажає панові злого.

А тільки урядник намовився з двораком,

Вдався до утиску і помсти над бідолахою,

Дворак різних тлумачень приніс пану безліч

І запевнив про рідкісну урядників цноту,

Мовляв, усі скарги фальшиві, бо в самій суті

У цих володіннях люд дикий, селяни – самі хами,

Тому ще не досить ужито суворості,

Щоб викоренити всі схильності до зухвальства.

Далі – нові муки!

Бо з самого лиш підозріння

Поліційні ревізори,

Шпиги, яким платили,

В диби, шпихліри

Найневинніших саджали.

Раз якось громада стурбована

Була у отця-пароха;

Там потиху розмовляли,

Яких нещасть зазнавали:

– Діти мої, – сказав парох, – прірва, суди Божі!

За гріх предків коли кари зносить внук у покорі,

Бог добрий, у першому ряду свобод поставить його,

Спалить бич, яким хльоскав, як знаряддям помсти.

За одне село захоплене – хіба ви не чули,

Як наймогутніший спадкові його добра ділить!

Пропали залишені предками мільйони –

Чому? Бо шпиталь занепав, а церква пограбована.

За кривди Божі й людські це очевидна кара,

А з незаконних набутків третій хай користає!

І парох напророчив!

Коли ж інший помістям заволодів:

Пан, незрівнянний в могутності,

Якого у книзі призначень

На те записав вирок Божого провидіння,

Щоб захоплені поміщикам повернув маєтки.

А що з перших поміщиків мало хто вже жив,

А їхні нащадки вірно служили рятівникові

І в тих службах аж надто дали йому доказів,

Що вони є законними нащадками знатного роду –

То пан мечем погрожує, берлом наказує:

Хай навіки забирається з їхніх володінь.

Мовив, і прийшли поміщики, а ціла громада

Від серця й решту багатств справедливим панам дала.

І коли більшу половину маєтків уже повернули,

Пообіцяв пан, щоб невдовзі решти сподівалися.

Ще маєтків не облаштовано,

Бо тих речей не закінчено,

А колишній пан у великій біді,

Бо маєток його банкрутує…

Та панове урядники,

Як завжди в світі бувало,

Були добрі і злющі,

Але добрих було мало.

Тож для тих добрих громада пишна

Прохала поміщиків про шану й увагу.

Став, отже, той економом, хто поштиво урядував,

Був війтом той, хто раніше найсправедливіше судив.

Але не всі були такими,

Навіть власні родичі!..

А злі, – що з ними сталося –

Відповіднішого часу буде розказувано.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 154 – 170.