1. Петруся везуть до Львова

Іван Франко

Почалося від того, що у старої Василихи здохла корова. Три дні вона плакала за нею, як за рідною матір’ю. І Петрусь плакав. Бо хоча ціле літо він мучився, водячи її на воловоді пасти попри дороги і по межах, а проте знав уже – йому було 11 літ – що вона, так сказати, держала їх обоє на світі, і його і бабу Василиху. А тепер, коли корова, зірвавшися вночі з посторонка, вискочила з подвір’я, вскочила у панську конюшину, напаслася її з росою і рано здохла, Петрусь чув своїм дитячим серцем, що надходить якесь лихо, хоч і не знав, яке воно буде і на чиїй голові окошиться.

Четвертого дня, коли корову вже давно обдерли зо шкіри і закопали і коли Василиха продала шкіру, вона трохи заспокоїлася. Її очі були ще червоні, лице пожовкло і поморщилося, як порожній мішок, і, прикликавши Петруся, що, сумний, без діла нипав по подвір’ю, вона мовила до нього:

– Петрусю!

– Га!

– Збирайся дитино, поїдемо до Львова.

– А то чого до Львова?

– Заведу тебе до твойого тата.

– До мойого…

– Так, небоже! Я не можу тебе довше держати. Доки була корова… – Вона обтерла собі запаскою сухі очі. – А тепер що ти будеш робити у мене? І чим нам жити? Зима недалеко. У мене нема ні поля, ні ріллі, нема збіжжя, ані бульби. Є оборіжчя сіна, що було зладжене для корови, ну, але що мені тепер з нього? Спродам, хату замкну і піду в комірне. А з тобою що буду робити? Тих п’ять ринських, що дає твій тато на твоє удержання, на нас обоє не вистарчить. Поки була корова, я продавала молоко, то було за що жити, а тепер…

Стара корова – то була та «чортова дірочка», в котру пішли всі надії, всі радощі, всі помисли бідної Василихи.

Петрусь стояв перед нею, мов облитий зимною водою. Його губенята поблідли, очі витріщилися. Він довго надумувався, поки вкінці промовив:

– А як тато не прийме мене?

– То нехай собі робить з тобою, що хоче! – з серцем промовила Василиха. – Не хочу його грошей і тебе далі тримати не можу! Що ж то, я невільниця яка? Не досить, що одинадцять літ промучилася з тобою?

Петрусь похилив голову і заплакав. Баба відвернулася – їй самій серце краялось, а ся дитина, чужа, «панська» дитина, за одинадцять літ успіла прирости їй до серця. Але що було робити? Треба було відірвати її. Нужда не тітка, а зима не мати.

– Ну-ну, не плач, дурний! – мовила вона. – Твій тато також не звір. Хоч досі він не хотів бачити тебе, але тепер, як побачить, то, певно, прийме. Ади, який ти виріс у мене! – І вона ласкаво погладила його кучеряву головку. – Не бійся! Тато дасть тебе до ремесла, навчишся чогось у Львові, будеш чоловіком. А тут на селі що з тебе буде? Пастух, наймит, попихач і більше нічого.

Петрусь обтер сльози з лиця. Його очі світилися, як дві іскорки. В них горіла цікавість. Він досі ніколи ще не бачив Львова, не бачив свойого тата – гарного, молодого пана, що платить бабі по 5 ринських місячно за його удержання. І в його головці під впливом бабиних слів почали вже роєм тиснутися картини високих-високих домів, великих вікон, блискучих вистав, освітлених ніччю вулиць, про які так часто розповідала йому баба Василиха. Весело він почав збиратися в дорогу до Львова.

Другого дня раненько обоє з бабою пішли пішки до найближчої стації залізниці, щоби відси дістатися до Львова. Баба мала за пазухою півхліба, головку часнику і крихту солі, а в окремій шматині завинене посвідчення від пароха і від начальника громади, що хлопчик Петро Гарасимів, illegitimi thori, вроджений і охрещений у тім селі, пробував досі на вихованні у Олени Василихи. Окремо посвідчувала учителька, що Петро Гарасимів учащав три роки до сільської школи і скінчив її з дуже добрим поступом.

Се була вся амуніція, з якою Петрусь під проводом баби Василихи одного гарного осіннього дня вирушив здобувати світ.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 77 – 79.