4. Петрусь перед батьком

Іван Франко

Заграничний політик живо підійшов до баби Василихи. Його лице було червоне, очі палали гнівом.

– Що ж се таке, бабо? Ще першого нема! Чого ви напастуєте мене?

– Та я, паночку, нічого. Я тілько от…

І вона обернулася і, взявши за плече Петруся, що тулився до неї, посунула його трохи наперед себе.

– Що ж се таке?

– Та се ваш хлопчик, Петрусь. Петрусю, дитино моя, се твій тато. Поцілуй його в руку.

– Ні-ні, не треба! – сквапно крикнув заграничний політик, піднявши вгору руку, мов боявся дотику якої обридливої жаби. Він зирнув на хлопчика, але зараз же відвернувся і говорив до баби:

– Ну, чого ж ви хочете від меле?

– Та я, паночку, привела вам його. Не можу довше держати його.

– Не можете? Чому?

– Корова здохла. Ні з чого жити. Мушу кидати хату і йти в комірне.

– Але я також не можу взяти його до себе! Подержіть його ще пару неділь, нехай вишукаю для нього тут яке місце.

– Пан давно вже обіцяли вишукати. А я мушу заздалегідь шукати собі теплого кутика на зиму.

– Обіцяв-обіцяв. І шукав. Але не було досі. І мені обіцяно… за тиждень, за два тижні…

Заграничний політик брехав. Він нічого не шукав, ніхто нічого не обіцював йому. Але баба вхопилася за се слово.

– Так знаєте що, паночку? Я лишу його тут, у Львові. Тут у мене є кума, на Новім світі. Вона ходить до служби, а хлопець може пробути у неї тиждень або й два, поки ви знайдете що для нього. Погляньте лишень, який гарний. Зовсім до вас подібний. Я певно не робила йому кривди, держала його, як свойого рідного. Школу скінчив у селі. А покажи-но, Петрусю, своє свідоцтво!

– Не треба, не треба! – скрикнув заграничний політик, і винявши срібного гульдена, дав його Петрусеві, а бабі дав п’ятку.

– Нате, заплатіть своїй кумі, нехай подержить його зо два тижні. Я вже тут постараюся примістити його. Ну, йдіть, ідіть, бо я не маю часу.

Баба взяла Петруся за руку і пішла, а заграничний політик вернув до свойого товариства. Там зустріли його голосними криками:

– А, гратулюємо! гратулюємо! Гарний хлопчик, гарний! Ну що? Чутлива була стріча батька з сином?

Заграничний політик увесь запаленів. Сцена, котру він тільки що перебув он там, у тім бруднім адміністраційнім передпокої, пекла огнем його чутливу душу. Він чув, що се була одна нова сторінка ганьби, сорому і погорди для себе самого в його душі і що він до смерті не забуде її, не забуде особливо того несмілого, заляканого, благального, покірного і докірливого погляду великих ясних дитинячих оченят Петруся, свого сина. Досі не раз він сумнівався, чи то був справді його син, і не раз був майже певний, що служниця причепилася до нього з доброго дива. Але тепер, побачивши Петруся, він не міг сумніватися. Се його син! А проте він поводився з ним, як з ворогом, як з чимось чужим, ненависним. Не міг інакше! Може, з часом привикне, полюбить його, але тепер він не міг, не міг дивитися на нього, не міг знести дотику його дитинячої руки, його рожевих уст! Не міг та й годі!

– Гм… Гарний хлопець, правда? Еге! Ну, що ж… Дам його десь до ремесла… Нехай працює… Авжеж-авжеж! Не відречусь його!

Заграничний політик говорив ніби до товариства, а властиво для заспокоєння свойого сумління. А що сумління не заспокоювалось, то він виняв ще корону, післав по більше горілки і закусок. При веселій розмові снідання протяглося до першої години. Заграничний політик ішов додому з гарячою головою, ступав твердо, давно вже забув про Петруся, а в душі його бриніли тільки мелодійні вірші Верленові:

О poète, faux pauvre et faux riche, homme vrai,

Jusqu’en l’exterieur riche et pauvre, pas vrai,

(Dès lors, comment veux-tu, qu’on soit sûr de ton coeur?)

Tour à tour souple drôle et monsieur somptueux,

Du vert clair plein d’«espéré» au noir componctueux,

Ton habit a toujours quelque détail blaguer.

[Р. Varlaine, Choix de poésies, Paris, 1898, стор. 399).]

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 86 – 87.