8. Пожежа у магазині сіна
Іван Франко
Минули два місяці. Після незвичайно довгої і лагідної осені настала відразу люта, морозна зима. Снігу насипало в коліно, вітри ревли понад Львовом, щоночі приходили відомості про великі заметі, про спізнення залізниць, про перерви на телеграфічних дротах. А разом з тими відомостями почали приходити й інші – про голод в краї, про брак паші, про дорожнечу, про мордування коней по селах. Зима відразу страшним упирем налягла на галицьку землю.
Було се в половині січня. Минула дванадцята година. В редакції відомої нам демократичної газети пусто вже, співробітники порозходилися всі, крім заграничного політика, що, забалакавшися перед тим, кінчить ще якусь статтю.
А втім, дзінь-дзінь-дзінь! – задзвонив телефон. Заграничний політик покинув писання, підійшов до телефону, віддзвонив і притулив слухавки до вух.
– Хто там? – запитав він.
– Чи редакція?
– Так.
– Я поліційний комісар. Прошу прислати репортера. Власне їде комісія на Янівське.
– В якій справі?
– В справі тої пожежі, про яку донесено нині рано.
– Дякую! Зараз буду там!
В ранішнім нумері газети було коротко донесено про загадкову пожежу: горів військовий магазин з сіном. Огнева сторожа від самої півночі працювала над злокалізуванням і погашенням огню. Треба було конче користати з нагоди і їхати на місце. Репортера не було, а в редакції було таке правило, що в разі потреби кождий співробітник має обняти репортерську службу, щоб обслужити газету. Прийшлось заграничному політикові їхати на сю пожежу. Він узяв дорожку і погнав на Янівське.
Магазин – се була величезна шопа: дах, опертий на стовпах, без стін, тільки між стовпами повбивано поперечні дрючки у відступах одного метра. Сей магазин стояв на кінці просторої площі, за стайнями, досить далеко від вулиці і відгороджений від неї високим парканом. Тепер ще сіна з нього не брали, він був повний аж під самий дах, містив кілька тисяч сотнарів сіна. Яким способом міг він запалитися?
Хоча огонь побачено ще недовго по півночі, то й досі не вдалося вгасити його цілком; діставшися вглиб збитої маси сіна, він бушував у нутрі величезного стога і наповняв усю площу, ба, всю околицю густим, душним димом. Від ночі вояки в спілці з огневою сторожею лили воду на сю купу сіна, і хоча зверху вона стояла зовсім чорна і мокра, та клуби диму, що раз у раз ішли з нутра, свідчили, що там огонь не згас. І справді, досить було в однім місці якийсь час перестати лити воду, а з того місця від внутрішнього огню підіймалися клуби пари, а за кілька хвиль показувалися огняні язики. У гасильщиків опадали руки з утоми.
– Ще відколи жию, не бачив такого! – мовив начальник огневої сторожі до комісара, що власне в товаристві кількох газетярів прибув на місце нещастя. – Сотки стирт гасив я вже, але все огонь держався верха, а тут він усередині. Виглядає зовсім так, як коли би зсередини почало горіти.
– Може, сіно було гниле і загорілося? – мовив комісар.
– Ні, пане комісарю, – мовив фірер, що мав команду над компанією вояків, призначених до помочі огневій сторожі. – Сіно було сухе. Під моїм оком його складали, я на тім розуміюся.
– Чи не ночував тут хто?
– Ночував? Хто ж би тут міг ночувати?
– А ви обдивляли добре щодня магазин?
– Ні. Не було пощо.
– А, так!
І, не розмовляючи довше, комісар закурив сигаро і пішов попід паркан, що відділював касарню від вулиці. Під парканом росли корчі, будяки, всякі хащі. Все те тепер було сухе, поламане, завіяне снігом, а проте легко було в тім снігу відкрити вузеньку стежку, злегка завіяну вчорашньою метелицею; вона вела від горючого магазину в один кут до паркана. Приклякши на землю і розгорнувши недавно наметений сніг, бадилля і сіно, напхане на купу, комісар відкрив під парканом досить простору яму, котрою можна було з вулиці пролізти сюди.
Газетярі пильно слідили за кождим його рухом і повітали його відкриття голосними окриками.
– От бачите! Секрет потроха вияснюється! Тут бували гості.
– Певно, крали сіно.
– Або крали – се би ще байка, – мовив комісар, і його лице нараз поблідло, немов від якоїсь страшної думки. – Або…
Він не договорив і поспішив до горючого магазина.
– Або що? Або що? – допитувалися цікаві газетярі. Комісар не відповів на се питання. Обходячи довкола горючої купи сіна так близько, як тільки позволяв на се докучливий дим, він пильно вдивлявся в чорну, обгорілу стіну збитого сіна. Нараз в однім місці він зупинився і, махаючи руками, покликав до себе газетярів.
– Що там? Що там?
Комісар не говорив нічого. В тім місці, де він стояв, було горячо, бухав дим, змішаний з парою, запирало дух і гризло очі. Але комісар не вступався з місця, стояв мов причарований чимось страшним.
Газетярі звільна наближалися.
– Що там? Що там?
Комісар, не мовлячи нічого, показав пальцем у одне місце.
З обгорілого сіна вистирчувало щось чорне, грубе; придивляючися ближче, можна було розпізнати пару ніг у чоботях.
В тій хвилі повіяло димом і жарою просто в очі влазливим свідкам, немов пожежа була гнівна на тих людей, що підгляділи її секрет. Усі повідскакували.
– Тут хтось є! Тут хтось є! Тут чоловік у сіні! – закричали газетярі.
– Дай боже, аби тілько один, – лаконічно мовив комісар.
– Як то? Як то? Мало би бути більше?
– Боюсь, що так. Бачите, панове, підкопано паркан, стежка втоптана, – значить, не один ходив сюди ночувати. Скажу вам по секрету: ми давно вже шукаємо за одним таким масовим нічлігом. Маємо певні сліди, що ціла купа підозрених волоцюг ховається кудись на ніч, западається мов під землю. Вдень раз сього, раз того видно в місті; робили ми облави, перешукували всі лазні, всі цегольні, всі відомі злодійські скритки. Багато пташків наловили, багато страшенної нужди і горя набачились, але деяких найнебезпечніших фацетів ніяк не могли запопасти. Боюся, щоб отсе не було їх гніздо.
– Ну, в такім разі ви могли б дякувати богу, – жартував заграничний політик. – Хто тут ночував сеї ночі, той уже безпечний навіки.
Відомість про те, що в скарбовім сіні видно труп якогось чоловіка, донеслася зараз до коменди. За хвилю прибув на місце капітан у товаристві кількох офіцерів, далі генерал зі своєю свитою, прикомандировано ще кілька компаній війська і велено їм систематично розбирати шопу і поміщене в ній сіно. Робота була небезпечна; де тільки рушити, всюди бухав огонь. Аж по кількох годинах важкої праці опановано його, розкидавши весь верх і приваливши сіно грубою верствою снігу. Тоді почалися пошукування з боків. При ненастанній праці сикавок, звернених у те місце, де видно було ноги, розгорнено там вигоріле сіно і витягнено ті ноги. На диво всіх, се були самі ноги – решта тіла згоріла на вуголь.
Але, йдучи далі за тим слідом, стражники побачили сліди глибокої нори, викопаної в сіні, і в тій норі зараз на вході знайшли другого трупа. Він лежав головою до отвору, а цілим тілом вкопаний у сіно; тепер голови не було, згоріла на попіл, а решту тіла витягли з сіна. А за сим одним знайшли другого, третього, десятого… Цілий ряд страшно обгорілих, повикривлюваних голяків. Тут були зів’ялі старці і молоді парубки, дівчата і старші жінки, ціла збиранина великоміської нужди, зіпсуття і розпуки. Комісар ходив, мов отруєний. Адже се відкриття – страшенний удар для репутації столиці краю і її власті безпеченства!
Вже вечоріло. Вояки з правдивою лютістю, з якимось шаленим гнівом кидалися на ту страшенну стирту, що пожерла стільки живих людей, розривали її, тлумили снігом і водою решти огню, шукали нових, ще нових жертв. І знаходили. Показалося, що в стирті була не одна така нора; швидко відкрили другу і третю, а в кождій повно трупів. До вечора відкопано їх сорок, не числячи кількох рук, ніг та голов, що лишилися окремо і не можна було знати, до якого трупа приложити їх. Усі свідки сих страшних розкопок стояли, мов осуджені, немов усіх їх прилапано на співучасті в страшнім, нелюдськім злочині. Комісар спокійний, хоч блідий, пояснював свою думку.
– Видно, котрийсь із них вернув пізно вночі п’яний з сигаром у зубах і так заснув. Огонь заскочив їх усіх у сні.
В тій хвилі вояки, що розпорпували решту сіна, підняли крик. Віднайшли ще одного трупа. Сього, видно, огонь заскочив не сонного, бо він мав настільки притомності, що руками і головою вкопався вниз, до подення, на котрім накладене було сіно. Знав, що полум’я і дим ідуть угору, і думав вирятуватися низом, пролазячи попід подення. Але помилився, бідний. Верства сіна була занадто груба, він не встиг докопатися до самого подення. Дим задушив його, ноги обгоріли зовсім, але верхня часть тіла була ціла, бо сіно, в котрім вона була закопана, лишилося неспалене. Витягли його з нори. Се був малий хлопчик, несповна дванадцяти літ. Його положили лицем на сніг. При світлі заходового сонця комісар зараз пізнав його і, обертаючися до пана Вінкентія, промовив:
– А, пане, се ваш знайомий!
Пан Вінкентій зирнув і затрясся, мов у лихорадці.
– Мій… зна… йомий?
– А так, той, що помагав обікрасти вас. Знаєте, що ви знайшли його свідоцтво! Петро… Петро… як то він?… Гарасимів.
Пан Вінкентій стояв, як труп, і не смів глянути на те маленьке, до половини перепалене тіло, на те пожовкле і посиніле личко, на ті широко розняті уста, на ті витріщені в передсмертній тривозі очі, на ті рученята, що, судорожно заціплені, держали ще по жмутові сіна.
– Відки він міг тут узятися? – ледве переводячи дух, промовив пан Вінкентій, бачачи, що всіх очі обернені на нього і всі немов ждуть від нього якогось слова.
– О, ми давно слідимо за ним, але все висковзувався нам із рук, як в’юн. Знаєте, його відвели були в село. Побув там тиждень у війта і втік. Блукав десь зо дві неділі, потім появився у Львові. Кілька разів уже ось-ось мали його арештувати, і все висмикувався з наших рук. Раз знайшли його були на нічлігу в жидівській лазні під лавкою; поліціянт не знав його і пустив, коли зачав проситися. Потім ночував по цегольнях. Раз мало не замерз у якійсь загаті, а отсе тепер тут знайшов своє місце.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 92 – 97.