5. Петрусь зник

Іван Франко

Минув тиждень, минули два тижні. Заграничний політик не знайшов місця для свойого Петруся, а Петрусь не зголошувався. Минув перший – не приходила вже ані баба Василиха, ані жадна інша баба, ані Петрусь. Заграничний політик був трохи неспокійний того дня; він так привик, що хтось мусить прийти «доїти його», що не міг всидіти на місці і аж здивувався, коли не приходив ніхто. Другого дня він уже не думав ані про Василиху, ані про Петруся.

Минув ще тиждень – було тихо.

Аж ось одного дня до редакції навідалася стара, згорблена бабуся і забажала бачитися з паном Вінкентієм.

– Що за дідько? – скрикнув сей, коли слуга повідомив його про візит.

Бабуся, низько кланяючися і кашляючи, прошамкала:

– Перепрашаю, я від Юзефової – знають пан?

– Що за Юзефова? Не знаю жадної Юзефової.

– На Новім світі. Вона до послуги ходить, знають пан?

– Ні, не знаю.

– Та вона сама хотіла йти до пана, але захорувала, лежить… гарячку має, небога…

– Але що ж мене то обходить? Я її не знаю.

– Та вона каже мені: «Підіть, Антоньова, до того пана, що при газеті» – не знаю, чи я добре трафила – вона дала мені отсю карточку, прошу, нехай пан поглянуть.

На карточці паперу, взятого, мабуть, із тютюнової обвертки, написано було безграмотно жіночою рукою титул часописі і його хресне ім’я.

– Ну, добре. Але скажіть же, що се за Юзефова і чого хоче від мене?

– Та вона не хоче нічого, тілько просила запитати пана, чи був у пана той хлопчик, що його лишила у неї якась баба з села?

– А!

Заграничний політик догадався.

– Той хлопчик? Ні, не був у мене. Або що з ним?

– Та не знати, прошу пана. Каже Юзефова, що вже тиждень тому, саме як вона захорувала, він забрався і пішов кудись і досі не вернув. Вона думала, що він пішов до пана, – каже, що пан мали знайти йому якесь місце.

– А так-так. Ну, і що ж з ним?

– Та не знати. Як пішов перед тижнем, так і досі не вертав. То Юзефова неспокійна. Хотіла сама піти до пана, але не може встати. То мене просила: «Ідіть, – каже, – Антоньова, і запитайте того пана»…

– Ні, він не був у мене. Може, вернув назад у село до… своєї баби?

Те «своєї» якось не хотіло вийти заграничному політикові з горла.

– Та може. Але Юзефова боїться, щоб його не потягли з собою ті хлопчиська…

– Які хлопчиська?

– Та лямпарти, прошу пана. Там їх у нас на Новім світі цілі купи волочаться. Батяри такі. Вдень волочаться по полю, ніби бавляться, а вночі крадуть з огородів, із садів, із подвір’я, що тілько захоплять. Один є між ними старший, якийсь термінатор, прогнаний від майстра, і той комендерує ними. Але мусять мати й інших спільників, що переховують крадене, бо ось сими днями вже почали бушувати по стріхах, красти білизну…

– Але що мене те все обходить, жінко добра? – скрикнув заграничний політик, котрий від репортера в редакції чув уже не раз про ту злодійську шайку, що розтривожила весь Новий світ.

– Та тото клопіт, прошу пана, що той хлопчик від Юзефової, заким пішов від неї, дуже був стоваришувався з тими лямпартами. То Юзефова боїться, чи він не пристав до їх спілки.

– Але то не може бути! – скрикнув заграничний політик з таким святим переконанням, немов знав се напевно. – Він, певно, затужив за селом і втік на село.

– Га, може бути. Коли пан так кажуть… А може би, пан написали там до кого в селі і запитали, чи є він там?

– Добре-добре! Дякую вам за відомість. Зараз нині напишу.

І бабуся, кахикаючи, пішла.

«Треба написати до тамошнього попа», – подумав заграничний політик. Але що в тій хвилі прийшла інша робота для газети, потік треба було йти додому на обід, потім до друкарні по коректи, потім до кав’ярні на нові газети, потім десь до касина, то день минув і листа він не написав. А другого дня й зовсім забув про Антоньову, про Юзефову, про Новий світ і про писання листа.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 88 – 90.