3. Петрусь – нешлюбна дитина

Іван Франко

Снідання кінчилося, коли адміністраційний слуга підійшов до заграничного політика і з звичним своїм не то стурбованим, не то заляканим видом, ніби шепчучи, але так, що чули всі, промовив:

– Прошу пана, там до пана якась баба допитується.

– Баба? Що за баба? – скрикнув заграничний політик, котрому горілка і розмова про штуку для штуки трохи підступила до голови.

– Та… тота… що… пан знають.

Заграничний політик зрозумів.

– А чорти б її мучили! – крикнув він гнівно і вибіг до адміністраційного локалю.

Лице слуги прояснилося по його відході. Всміхаючися добродушно, він нахилився до критика і шепнув, але знов так, що всі чули.

– Привела йому наступника престола.

Всі зареготалися.

Всім була звісна трагікомічна історія, як заграничний політик прийшов до наступника престолу. Одинадцять літ тому з ним склалася досить незвичайна притичина.

Забавившися до пізньої ночі у веселій компанії, він вернув десь о дванадцятій домів. Він займав тоді кавалерську квартиру, зложену з одного покою і одного передпокою на другім поверсі в офіцині одної великої камениці. Побіч нього жили якісь панство і мали служницю, сільську дівчину, зовсім непоказну з лиця. Отже, доля хотіла, що тої самої ночі панство були на балу, а дівчина ночувала сама в кухні. Заграничний політик, вернувши опівночі додому, напотемки, а притім у нетверезім стані, помилився дверми і замість до свойого передпокою заблудив до кухні.

Чи так воно було справді, чи тільки він так a posteriori уложив собі сю історію – не знати, досить, що пізніше, коли проявилися наслідки його нічного блукання, він ніяк не міг докладно пригадати собі нічогісінько про ту ніч, і про свою пригоду, і про саму дівчину. Але історія обернулася неприємним кінцем для нього; дівчина вдалася до поліції, і бідний кавалер мусив платити аліментацію. Дитину віддано на село до мамки, мати, виздоровівши, пішла знов у службу і отсе перед двома роками вмерла в шпиталі, а заграничний політик кождого першого почував гризоту сумління і посилав п’ятку бабі Василисі.

Від року його положення зробилося ще неприємніше. Він оженився. Правда, він був настільки чесний, що упередив свою жінку про обов’язок, який тяжить на нім, і вона не противилася висиланню п’ятки. Але у нього була вже своя дитина, пенсія була досить скупа, посторонні заробітки ще скупіші, то не диво, що той хлопчик там на селі стояв перед його душею, як мара. Що з ним буде? Куди подіти його? Він не бачив його ніколи, не цікавився ним, ненавидів його, як гріх, як помилку, як пригадку чогось страшного, глупого і безглуздого. Але щось треба ж було зробити з ним. Прийде час, коли баба не захоче держати його далі, – і що тоді? Заграничний політик злостився, кляв, але не міг додуматися ні до чого. А коли минув перший, він з легкомисністю, властивою поетам, забував про свою турботу, спихав її з денного порядку якоюсь фразою вроді: «Якось-то буде», «Ще світ не валиться», «Дам його до ремесла», – і був спокійний, марив та диспутував про штуку, декламував Верлена і писав заграничну політику.

Примітки

Верлен Поль (1844 – 1896) – французький поет, один з основоположників символізму. Його твори перекладав І. Франко.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 84 – 85.