10. Секрет Прокопа

Іван Франко

Директор з ніг валився від утоми. В супроводі ключника і ще двох дозорців цілого півдня робив ревізії по всіх казнях того коридора, в якому ключником був Спориш. Забрано багато ножів, шил, цвяхів, шахів, роблених із хліба, карт, роблених із бібули, оловців і тим подібних заборонених речей, але нічогісінько такого, що могло б оправдати підозріння, що хтось із в’язнів міг пилувати штаби або крати.

Переслухано всіх в’язнів, чи не чули підозреного гарчання, але тут директор сам наперед був певний, що всі ті переслухи зовсім даремні і що жоден в’язень не скаже правди, хоч би й мере чув щось таке, бо інакше товариші признають його «капусем» (донощиком) і будуть збиткувати його та докучати йому на кожнім кроці. І справді, всі в’язні клялися й присягалися, що ніякого гарчання ніхто з них не чував ніколи.

Чи ж мала би се бути омана, виплив роздражненої уяви самого Спориша? Але з оповідання небіжчика директор зрозумів, що, коли Спориш уперве почув те гарчання, був іще здоров і зовсім не надіявся нічого подібного. Можливе було припущення, що Спориш помилився в казні; можна було догадуватися, що, почувши про те, що сталося, винуватий в’язень міг подати небезпечний знаряд до іншої казні, і для того директор наказав зробити ревізію у всіх казнях і у всіх арештантів за покотом. Ревізія не виявила нічого, а поперед усього важне було те, що найстаранніші оглядини всіх крат і штаб не виявили ніде ані найменшого сліду пиловання.

– Там до старего дяса! – воркотів раз по разу директор, спльовуючи з нетерплячки. Та був се старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думці, що все те «причулося» Споришеві, хотів випробувати все, що могло довести до виявлення правди. Ось він і наважився ще раз якнайстаранніше перешукати Прокопову казню. Та й сим разом перешукування не довело ні до чого. Директор кляв по-чеськи і тупав ногою, нарешті впав на якусь думку і велів дозорцям вийти з казні. Він лишився сам на сам із Прокопом.

– Слюхай, Прокопа, – мовив до нього директор, – ти вночі спаль?

– Спав.

– А слишаль цо?

– Не чув нічого.

– Неправда! Я вім, що ти чуль.

Прокіп видивився на директора вибалушеними очима, нарешті, всміхаючися дурнувато, запитав:

– А ви відки знаєте, що я щось чув?

– Відки знаю? – підхопив директор. – Я ті то повім потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?

– Я… я… не чув нічого.

– До сто дясов! – крикнув директор, тупнувши ногою. – Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питальсе за тебоу, муві: «А где мій Прокопа, хочу го взат додома. Дост ту юж у панів пановаль».

Директор знав, чим налякати Прокопа. За кожним разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього понад ту, що його з тюрми відішлють додому. І тепер Прокіп поблід і почав дилькотіти на ногах.

– Н… ні… ні! – булькотів він. – Я не хочу додому!

– А повіш, цо ти чуль?

– Повім, повім.

– Ну, говори.

– А… а… не будете бити?

– Бити? А то за що? – зачудувався директор. – За то, цо ти чуль?

– Бо я то сам зробив.

– Цо ти зробив?

– А те… таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.

Директор аж на місці підскочив.

– Ти то зробіль? А ти як то зробіль?

– Як? А ось як!

І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волосся шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверях, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справді, перо, диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері видавало гарчання, подібне до скреготу пилки при різанні заліза. Директор аж у долоні плеснув.

– І поцо ж ти то зробіль? – питав Прокопа.

– Пощо? – видивився на нього Прокіп. – Ніпощо, так собі.

– А чому ж ніхто іньший не чуль се, крім Спориша?

– Спориша? А то що за Спориш?

– Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?

– Ключник умер? Спориш умер? – крикнув радісно Прокіп. – Ага, то той, що мені відібрав те моє, таке гарне, що мені дав Панталаха.

І, невважаючи на присутність директора, ідіот почав скакати по казні і плескати в долоні, приговорюючи:

– А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав мені того, що моє! А я зате йому заграв, так, як грав нанашко Панталаха тої ночі, як мав утікати. А я ніби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене вночі до казні, шукав чогось, та не знайшов нічого. А потім уже до казні не вскакував, лише стояв під дверима, і слухав, і кричав, А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв та й умер. Так йому треба!

– Бестія собача! – буркнув директор, бачачи ту звірячу радість дурнуватого і зрозумівши весь зв’язок його слів. – Ну, цо з нім уделяш? Чи біть го, чи повісіть го? Кеди он гльоупи, як бут! Нех тє гром біє!

І, сплюнувши, вийшов із казні.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 277 – 280.