3. Панталаха готується до втечі

Іван Франко

Хвилю стояв недвижний при дверях, блідий, з затисненими устами, вдивляючися десь у неозначений простір, з виразом якогось великого напруження на лиці. Нараз мов божевільний, почав скакати по казні на одній нозі, крутитися довкола, потирати долоні і передражнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютості прискочив до зачудуваного товариша своєї казні, одинокого, що міг тут поміститися з ним разом, і, вхопивши його за плечі, струснув ним напруго і крикнув:

– Хлопче, з’їм тебе!

– Такі-сте голодні? – з невинним видом запитав товариш.

– Не голоден, але тішуся! – відповів Панталаха.

– Тішитеся? А то чим?

– Тим, що в тебе ослячі вуха.

– А може, на вас буває шальга напала, нанашку? – запитав парубчак. Се було його звичайне питання, коли чогось не розумів.

– От дурень! – засміявся Панталаха. – Кождого по собі судить.

– Ну, то чого ж так тішитеся?

– А ти цікавий знати?

– Цікавий чи не цікавий, але вже коли маєте мене з’їсти, бо бодай хочу знати, за що та й через що?

– Чи бачиш його! Не досить поросятині, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра великдень.

Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придуркуваті очі і сидів мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені ті остатні слова.

Був се двадцятилітній парубчак, але, судячи по його поставі, можна було дати йому ледве п’ятнадцять літ – така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелігентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цілком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се напівідіот, нездібний ні до якої праці, що вимагала якої-будь напруженої та витривалої духової діяльності, та натомість похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасті або до вчинків цілком бездумної та безпричинної жорстокості.

Власне такий учинок завів його до тюрми на цілих двадцять літ: полишений сам дома зі своїм молодшим братом, він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які «дурний Прокіп» провів у отсій тісній казні, не виявляючи ані туги за родиною, ані охоти до праці, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвір’я треба було випихати його силою – сам він ніколи не почував потреби вихилитися зі своєї напівтемної нори.

Казня, в якій сидів Прокіп, недаром звалася «пеклом». Була вона найгірша, найтісніша та найневигідніша в цілім закладі. Положена в сутерені, в темнім куті величезної будівлі, якраз обік тюремної кухні, вона вліті була душна, як правдиве пекло, а взимі одна стіна звичайно була гаряча, а дві інші мокрі. Освітлювало її лиш одне мале віконце, що виходило на північ, а затінене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудування сеї офіцини сонячний промінь ніколи не заглядав до сеї нори.

Давніше ся казня служила за склад кухонної посуди, але, коли побільшено «штанд» арештантів у закладі, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешкання, «поки, бестія, не здохне». Правда, досі ся надія не справджувалася; Прокіп жив і був здоровісінький, хоча, здавалось, ані не ріс тілом, ані не робився розумнішим.

Окрім Прокопа, давано сюди, звичайно на короткий час, такого арештанта, що вже за кілька місяців мав виходити на волю, в разі, коли в його давній казні заняв його місце якийсь новий «цувакс» з високим декретом; таке переселення дозорці називали гумористично: «дати на відхіднім покуштувати пекла». Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки.

Грубі на два лікті мури, грубими штабами оковані двері, вузьке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвір’я, зі всіх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима коридор, по якім, крім ключника, всю ніч ходив військовий патроль, а всередині ніякісіньких меблів, крім двох тапчанів і залізної круглої печі, оперезаної грубими залізними штабами в місці, де прилягали до себе окремі часті, з яких була зложена піч, – оце й усе окруження, що справді дуже мало могло заохотити до втеки.

Панталаха вкінці вспокоївся і, буркнувши щось сам до себе, сів на своїм тапчані, видобув хліб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю або неначе хотів насититися на кілька день наперед. Потім видобув із кишені того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всі боки. Його очі заіскрилися живою радістю, і хоча зовсім не мав сентиментальної вдачі, то проте в пориві гарячого чуття притулив монету до уст і поцілував її кілька разів дуже сердечно.

Блиск срібла принадив Прокопа. Піднявся зі свойого кута і наблизився до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очі витріщив іще більше, ніж звичайно.

– Що се маєте, нанашку? – запитав, вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.

– Гроші, – відповів Панталаха.

– А хто вам то дав?

– Святий Миколай.

– Святий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?

– Як то, то ти не знаєш, що мене сьогодні пани били? То святий Миколай прийшов і повідає: «Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бійся нічого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї в’язниці на вільність».

– Ой, ой, так вам сказав?

– А ти думав, що як?

Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очей із срібного гульдена, що його Панталаха уважно на всі боки обертав у руці, придивляючись йому, очевидно, з великим зацікавленням.

– Знаєте що, нанашку? – промовив нарешті несміло Прокіп.

– А що таке?

– Дайте мені той гріш.

– А тобі, дурню, пощо?

– То таке гарне, буду ним бавитися.

– От дурень! Хіба ж ти не чув, що се не для забави, але на те, щоб із в’язниці дістатися на волю?

– Та-а-ак? – з виразом розчарування процідив Прокіп.

– А може й ти хочеш вийти відси на волю?

– На волю? Що се значить: на волю?

– Ну, додому, дурню, до твойого тата, чи хто там є у тебе.

– Додому? – скрикнув Прокіп з виразом перестраху. – Ні, не хочу додому. Там мене будуть бити.

– Ну, не хочеш, то не хоти, то й сиди собі тут каменем! – мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у гульдені. І не довго довбав. Бо по хвилині срібна монета під натиском шила розкололася на дві половині, як коробочка, а в її виструганому нутрі показалася звинена в кружечок тонесенька, як волос, англійська пилочка до різання заліза.

– Ой господи! – скрикнув Прокіп, що пильно придивлявся тій маніпуляції. – А се що таке?

– Тихо будь! – остро мовив до нього Панталаха. – Хіба ти не чув, що се дар від святого Миколая?

– Ага! – стиха прошептав зовсім переконаний Прокіп. – А се що в нім усередині?

– То таке зілля, – ключове зілля називається. Ти чув коли про таке зілля?

– Чув. А що ж се за зілля?

– Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнутися до замка, то не треба й ключа, кождий замок отвориться. Можна ним розкроїти залізо, так, як ножем хліб краємо.

– Йой! – скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усміхаючися мовив: – Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!

– А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.

– Гі, гі, гі! То буде цікава річ! – радувався Прокіп. – Я ще не бачив, як піч крають.

Тим часом Панталаха виняв пилку з тої оригінальної схованки і, відвернувши чимось Прокопову увагу в інший бік, моментально увіпхнув її в щілочку свойого тапчана.

– Добряга Земєховський, – шепнув він. – Таки не забув мене. Нехай йому бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамуватого Спориша.

– Що ви там муркочете, нанашку? – запитав Прокіп, знов обертаючися до нього.

– Говорю «отче наш» до святого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, – мовив по хвилі Панталаха, граючись у долонях обома половинками впорожненого гульдена, – хочеш мати отсе?

– Хочу! – радісно скрикнув Прокіп.

– А зробиш те, що тобі скажу?

– Зроблю.

– Отже, слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати, як пень. Розумієш?

– Розумію. Мовчати.

– Се значить – нікому ані слова не мовити: ані кухареві, ані Споришеві, ані нікому. Знаєш?

– Знаю.

– А вночі маєш спати, хоч би тут у казні й не знати що діялося.

– Добре! Буду спати.

– А якби ти збудився і чув щось або бачив, то не кажи нікому нічогісінько. Скажи: я не знаю, я спав, я нічого не бачив. Розумієш?

– Розумію. Не бачив.

– Пам’ятай же собі. А якби ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелі і затащу просто до твойого дому.

– Ні, не хочу додому! – скрикнув Прокіп. – Там мене будуть бити. Волю тут сидіти і мовчати.

– Добре, гарно! – мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. – Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нічого, не чув нічого. А як будеш отак справуватися, то дістанеш отсе!

І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолоблення обох половинок гульдена.

– Дайте, дайте! – благав мало що не зо слізьми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.

– Е, ти би хотів зараз! – мовив Панталаха. – Та бо ти ще не заслужив. Справуйся добре сеї ночі, спи твердо, а завтра рано, скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?

– Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож-то буде гарно! – скрикнув Прокіп, плещучи в долоні.

Тим часом Панталаха встав, наблизився до стіни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних крат, а потім на руках піддвигнувся вгору, поки не доторкнувся лицем до крати. Хотів бачити, чи швидко буде вечір. Тінь від суміжної офіцини закрила вже ціле подвір’я; очевидно, вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що се діялось десь у початку осені, то Панталаха в одній хвилі догадався, що мусить бути не дальше, як сьома година.

– За годину будуть замикати, – мовив сам до себе, – значиться, маю ще годину часу. Сього, може, й вистане.

Потім зіскочив на поміст і пішов до дверей. Притулив насамперед очі, а потім вуха до отвореної візитирки – на коридорі тихо, лише десь далеко, на кінці коридора, чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.

– Ага, сидять оба на паці, – муркнув Панталаха. – Се добре. Сьогодні, на моє щастя, нічну службу має Спориш, а він як набалакається звечора, то потім дріматиме всю ніч. Та й до того в ногах неміцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну, балакайте собі, – додав їдко, – я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Засніть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казні та й глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!

Засміявся коротким, безголосим, грудним сміхом, а потім, відійшовши від дверей, поліз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по помості, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стіні, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.

– А ви чого там шукаєте, нанашку? – не виходячи з дива, запитав Прокіп.

– Того, чого ти не загубив, – відповів, закусуючи губи, Панталаха.

– Скажіть, скажіть! – уперто жебонів Прокіп.

– А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? – мовив Панталаха.

– Що таке? – чудуючись, запитав Прокіп.

– А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати отсе!

– Ага! – похопився Прокіп, ударивши себе долонею по устах. – Мовчу вже, мовчу!

І, не зводячи очей із Панталахи, бідний ідіот усів, скулившись, на своїм тапчані, мучачись, з одного боку, цікавістю, а з другого, бажанням – одержати блискальце.

Від хвилі, коли його зловлено і всаджено до отсеї казні, Панталаха вже зачав думати про втеку і, не вдоволяючися самим думанням, почав збирати і ховати в своїй новій казні все, що яким-будь способом могло пригодитись йому до виконання тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найліпше можна прислужитися. Тож, коли хто з тих, що ходили «на світ» на роботу, знайшов який шматок заліза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати се при собі, ніс усе Панталасі. З таких шматочків він виробляв для цілого криміналу шила, ножі та ножики, а що йому видавалося придатним, те ховав для себе. В хованню був майстер, і, невважаючи на часті ревізії в його казні, майже ніколи не можна було знайти в ній нічого.

Тим-то й не диво, що протягом його двотижневого побуту в тій казні в звісних лиш йому самому схованках назбиралося вже не мало шматочків усякого заліззя, яке він тепер повидовбував і, розложивши на тапчані, почав переглядати оком досвідного майстра, міркуючи, що може йому придатися для сфабрикування відповідної оправи до пилки. Вибрав нарешті досить грубу і міцну залізну штабку, а встромивши її між залізну піч і штабу, якою піч була оперезана, та напруживши всю свою силу, здужав сильно зігнути її в половині, так що утворила невеличкий лук. Тятивою того лука мала бути пилка, яку при помочі тоненьких, а міцних мосяжних дротиків прикріпив до обох кінців штабки.

По цілогодинній напруженій праці пилка була готова, і Панталаха глянув на своє діло з виразом неописаної гордості й радості. Отсей маленький, нашвидку склемежений, безформний предметець мав статися для нього ключем до свободи. О, коли б лише сим разом іще видобутися звідси! Тепер уже ні за що в світі його не зловлять! Тепер він має запевнені такі дороги та схованки, що все піде добре. Коби тільки на волю!

Скоро пилка була готова, кинув оком по казні, міркуючи, куди б то сховати її. Ану ж ключник вечором перед замкненням дверей захоче зробити в казні ревізію, як се траплялося досить часто! Всміхнувся, побачивши на примурку під вікном півбохонця хліба, власність Прокопа. Блаженний той дурень, що не здужає за день з’їсти навіть бохонка хліба! І він узяв хліб із примурка і почав уважно з усіх боків обзирати його.

– Се мій хліб! – несміло запищав Прокіп.

– Мовчи, осле! Адже ж не з’їм тобі хліба! – мовив остро Панталаха, розкроїв хліб півперек через м’якушку, не краючи шкірки, увіткнув у розкрій свою пилку, а потім стиснув хліб так, що, дивлячись здалека, ніхто не був би доглянув, що хліб був надкроєний таким робом.

– Бачиш, що я чиню? – запитав Панталаха Прокопа, що пожирав очима кождий його рух.

– Бачу, – шепнув той.

– А знаєш, що ти маєш робити?

– Не знаю.

– Скільки разів маю повторяти тобі се? – гаркнув притишено, але сердито Панталаха. – Маєш мовчати, чуєш?

– Чую! Буду мовчати!

По кількох хвилях увійшов ключник з лампою в одній, а зв’язкою ключів у другій руці, оглянув довкола піч, тапчани, місце попід тапчанами, примурок під вікном, заглянув угору до вікна, на стелю, ще раз окинув очима поміст і, побажавши арештантам доброї ночі, почав коло дверей бряжчати ключами та скрегінцати замками й колодками, замикаючи їх на два спусти. А Панталаха по його відході всміхнувся радісно, потер руки і скочив до примурка, щоб переконатися, чи досить іще лишилось йому від учора масла, доконче потрібного для смаровання пилки, щоб тим способом менше чутним учинити її скрегіт та писк. Спасибі богу, масла було аж занадто! Все складається корисно.

– А тепер, Прокопе, підемо спати! – мовив по хвилі Панталаха. – І пам’ятай собі, що я тобі наказував. Маєш мені всю ніч спати, як забитий. Аби тут ясні громи били, то ти не повинен чути нічогісінько. Чи, може, будеш іще що їсти?

– А можу їсти?

– Можеш.

– А… а… адже ж там у моїм хлібі ваше ключове зілля. Ану ж з’їм його й трісну? – мовив Прокіп з виразом невдаваної тривоги на своїм дитячім лиці.

– Тьфу! – скрикнув Панталаха. – Адже ж ти не з заліза. То лише залізо тріскає від того зілля. Чекай, я зараз вийму. На, тепер можеш їсти спокійно

Поки Прокіп їв, помалу гризучи хліб і жвучи його немічними вилицями, Панталаха, не роздягаючися, кинувся на свій тапчан, щоб проспатися пару годин і набрати сил до праці, яка дожидала його. Швидко потім, наївшися, заснув і Прокіп твердим сном.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 235 – 243.