6. Спориш допитує Прокопа про втечу

Іван Франко

Першим завданням тої служби було: вислідити, яким способом доконав Панталаха тої своєї остатньої втеки. Директор поспішив до трупарні, щоб бути присутнім при роздяганні трупа, а ключника післав зробити ревізію в казні.

Був імлистий і понурий ранок, у казні було ще майже зовсім темно. Та проте Прокіп по відході ключника не лягав уже спати, але, сівши насеред казні, бавився, дзвонячи порізаними кусниками штаби о верхняк печі, що лежав перед ним, обернений догори крисами. Нараз пригадав собі щось, кинув шматки штаби і, схопившися з помосту, плеснув у долоні та кинувся до своєї постелі, застромив руку під тверду солом’яну подушку, подібну до грубої, чотиригранної паляниці, і почав пильно нишпорити під нею. Як же врадувався, коли під подушкою справді знайшов обі половинки розрізаного і випорожненого срібного ринського, що їх положив там для нього Панталаха! Аж підскочив з радості, а його вибалушені очі заіскрились, як у кота. Сів на тапчані і почав дзвонити тими блискучими цяцьками одною о другу, пускав їх, щоб катулялися по помості, і, як дитина, плескав у долоні, коли срібні плитки описували по дошці гарні слимакуваті закрути та колісця.

Бавився так досить довго, та нарешті його занудила одностайність тої забави, а жолудок почав допоминатися свойого права. Була вже восьма; арештантам по інших казнях роздавали снідання – рідку горохову зупу. Покинувши оба срібні кружечки на тапчані, Прокіп притулив лице до візитирки і надслухував, чи швидко кухарі наближаться до нього. Знав, бідолаха, що йому його порцію дають звичайно на самім остатку, коли зупи в кітлі вже давно не стало і кухарі другий раз уже піділляли теплою водою гущу з недоварених горошин та лушпини, що була на дні, і розбовтали се при помочі великого мідяного черпака.

Правда, поки в казні жив Панталаха, подавали сюди снідання та обід насамперед; арештанти дбали про свойого майстра, догоджували йому, то вже розуміється, що й дурний Прокіп при сьому мався добре. Але бідний ідіот мав коротку пам’ять, забув, що Панталахи вже нема в казні, не знав і не цікавий був знати, що сталося з ним; почував лише голод та нетерплячку, чому се не приносять снідання?

Хвилю стояв тихо, притулений до дверей, і слухав; далі почав хрупотіти зубами і гарчати, як пес, чуючи, що арештанти, розносячи снідання, не квапляться до нього і розмовляють щось голосно на коридорі. Нарешті щосили почав гримати п’ястуками й ногами о двері. Якийсь час ніхто не озивався і не приходив, от тим-то Прокіп не переставав гримати до дверей чимраз сильніше. Та нараз забряжчала колодка, заскреготав замок, застукали залізні ретязі при дверях казні, і Прокіп мов опечений відскочив від дверей. Вони відчинилися, і увійшов ключник Спориш у товаристві ще одного дозорця.

– Чого гримаєш? – суворо запитав Прокопа Спориш.

– Я… я… ні, – відповів Прокіп кулячися, ніби для одержання ударів. – Я… я.. сплю.

– Спиш? А хто ж так до дверей гуркоче?

– Та-бо я… я хочу їсти.

– А наївся б ти смоли гарячої, тумане! – крикнув другий дозорець. – Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти вночі отак загримати до дверей, заким той злодій штаби на печі поперерізував?

Спориш тим часом кинув оком по казні і в першій хвилі побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчані. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів: відразу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасі, відразу догадався зв’язку сього ринського з утекою Панталахи.

– А се що? – запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.

– Се моє! – крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. – Віддайте мені, се моє!

– Твоє! А відки ти маєш се? Хто тобі се дав?

Прокіп станув, широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на се питання. Пригадав собі острий заказ Панталахи і тремтів при самій думці про те, що сей «нанашко» може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з отсих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом і де йому було далеко гірше, ніж тут, у криміналі.

– Говори, хто тобі се дав? – крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питання сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.

– Йой-йой-йой! – запищав Прокіп, скулився, як уперед, і закрив лице руками.

– Ну скажи, скажи, хто тобі се дав, – мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від сього ідіота нічого не діб’ється. – Скажи, не бійся, нічого тобі за се не буде.

– Ага, не буде? – хлипаючи, промовив Прокіп.

– Я ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкнуся.

– Е, ви, я вас не боюся, – мовив ідіот, осмілившись ласкавістю Спориша.

– Ну, а кого ж ти боїшся?

– Панталахи.

– Панталахи? А що ж він може зробити тобі?

– Візьме мене звідси і занесе до тата.

Оба дозорці розсміялися на такий доказ.

– Га, га, га! Чи бачив хто, чого сей дурень боїться! – мовив дозорець. – То інший утікає звідси, щоб дістатися додому, а сей боїться, щоб його хто не викрав із криміналу та не заніс додому.

Але Спориш промовив поважно:

– Ну, ну, не бійся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нічого.

– Ага, не зробить? А ви почім знаєте, що не зробить? – мовив Прокіп, обтираючи сльози рукавом.

– Бо його вже нема на світі.

– А де ж він?

– У трупарні.

– А він там що робить?

– Що має робити, лежить. Хіба не знаєш, що впав із даху і забився на смерть?

– Е, а може, він іще й з трупарні втече?

Знов засміялися дозорці над дурнотою Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далі поважно:

– Не бійся, звідтам уже не втече. Ще сьогодні прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?

Прокіп витріщив очі на ключника, мов не міг зразу йняти йому віри, а нарешті захихотався голосно.

– Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху, як кабана! І живіт йому розпорють?

– І живіт розпорють.

– Гі, гі, гі! А мене пустять подивитися?

– Авжеж, авжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи мені, хто тобі дав отсе?

Прокіп, немов засоромлений, похилив лице до землі і закрив очі рукавом.

– Я… я не знаю.

– Говори до дурня! – скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором. – Чому ж не скажеш відразу, що Панталаха?

– Ну, скажи, скажи! – мовив Спориш. – Панталаха дав, правда?

– Панталаха.

– Ну, так, то добре. А за що він дав тобі се?

– За що? За нізащо. За те, щоб я спав уночі.

– Ага! А не казав тобі, щоб ти нікому нічого не говорив?

– Казав.

– А не казав тобі, відки він дістав сю забавку?

– Казав.

– А відки? – запитав цікаво ключник. Він тремтів при самій думці, що Панталаха міг сказати отсьому дурневі, що дістав того ринського від Спориша. – Ну, відки він дістав її?

– Від святого Миколая.

– Що? Від святого Миколая?

– Ну, так, – мовив осмілений Прокіп. – Святий Миколай прийшов до нього і мовить: «Не плач, Панталахо! Били тебе пани за те, що ти втікав. Маєш ось тут ключове зілля, воно тобі всі замки відчинить, і ти знов утечеш». А Панталаха прийшов до казні дуже веселий. Насамперед хотів мене з’їсти, а потім розколов се на дві половинки і видобув відтам ключове зілля.

– Яке ж то було зілля?

– О, гарне! Таке синеньке, а тоненьке, а довге-довге. Тут у тім лежало скручене. А потім Панталаха мовить до мене: «Дам тобі се, але щоб ти вночі спав; нехай тут і громи б’ють, не смієш пробудитися. І щоб ти не знати що чув або бачив, то не смієш чути, ані бачити нічогісінько».

Спориш відітхнув свобідніше. Очевидне діло, Панталаха не зрадив його перед Прокопом. Дурень нічого не знав про те, що се він дав злодієві того ринського, значить, можна буде вийти чистим із сеї поганої історії. Бідний ключник аж дебелів, скільки разів подумав, що якби не обачність Панталахи та не тумануватість Прокопа, то історія з тим ринським могла б була навести на нього велику біду, втрату служби, а може, навіть і кримінал. З облегшеним серцем випитував, отже, Прокопа далі, що робив Панталаха вечором, що робив уночі, як утікав. Та швидко показалося, що Прокіп дуже мало знав про се все.

– Вечором нанашко Панталаха скакав на одній нозі, потім поліз під тапчан і знайшов там щось, потім лазив на вікно, потім майстрував щось, потім краяв мій хліб, але не їв, а потім… потім я заснув і не чув уже нічого більше.

– Ну, а не мовив тобі Панталаха, – запитав Прокопа другий дозорець, – який то святий Миколай дав йому те ключове зілля?

– Який святий Миколай? – повторив дивуючись Прокіп і витріщив очі. – Святий Миколай, то що в церкві на образі намальований.

– Ну, а відки він узявся тут?

– Сього не знаю. Прийшов.

– А коли ж то він дав се Панталасі?

– Як його вибили, тоді йому дав.

– А не мовив тобі Панталаха, як виглядав той святий Миколай?

– Не мовив нічого.

Ясне діло: від Прокопа годі було дізнатися щось більше. Почали дозорці ревізувати казню, перетрясати сінники, заглядати до кожної шпарки, до кожної щілинки, і справді їм удалось повіднаходити багато всяких металевих предметів: бляшок, дротиків, штабок, шматочків міді і т. і. Але нічого такого, що могло б навести на який дальший слід. Усі віддавна знали, що Панталаха не лише працює в слюсарській «лабаторні», але також у казні виробляє різні предмети, то й ніколи не забирано у нього при ревізіях дрібних та нешкідливих предметів, так що й тепер дозорці не здивувалися, познаходивши їх стільки в його схованках.

Утомившися безплідною шуканиною, вже забиралися до виходу, коли втім Прокіп, що під час усеї ревізії скулений і недвижний сидів на своїм тапчані, нараз ісхопився й заступив дорогу Споришеві, простягаючи до нього обі руки.

– А ти чого хочеш? – запитав його ключник.

– Віддайте мені те… моє! – мовив Прокіп.

– Що тобі маю віддати?

– А тото… таке гарне, що мені дав Панталаха.

– Іди, безуме! – сердито буркнув Спориш. – Адже ж мушу показати се директорові.

– А він мені віддасть?

– Або я знаю?

– А… а… але ви прецінь обіцяли мені віддати, – відповів Прокіп.

– Ну, що ж із того, що обіцяв, коли не можу.

– Але я вам за те оповів, що мені сказав Панталаха! – мовив Прокіп, підносячи голос.

– Се ти добре зробив, – мовив Спориш, – але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасі дав святий Миколай – розумієш? – то треба се показати попові, щоб він пізнав, чи се направду від святого Миколая, чи, може, Панталаха так брехав.

– Коли ж бо я не хочу показувати попові! – закричав Прокіп. – Не хочу попові! Піп мені не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попові. Віддайте мені! Се моє!

– Іди геть! – крикнув виведений із терпцю дозорець і, вхопивши Прокопа за плечі, штовхнув його так сильно до середини казні, що бідний ідіот, спотикнувшись о залізний обруч, усе ще розкинений на помості, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав, як дитина, та поки встав, уже двері казні були замкнені.

Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютості:

– Віддайте мені! Віддайте мені! То моє! І товк кулаками до дверей.

– А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? – крикнув у відповідь йому дозорець із коридору.

Прокіп затих, обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома, і він не хотів куштувати її солодощів. Заціпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготіти безумні плани помсти.

– Ага, одурив мене! – гарчав Прокіп, грозячи п’ястуками до дверей. – Чекай, я тобі покажу!

Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютості.

– Що я йому зроблю? – воркотів сам до себе, сюди й туди нипаючи по казні. – Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попам’ятає Прокопа! Або ще ліпше: як будуть варити в кухні кашу в тім великім кітлі, а він буде стояти обік, набираючи огню до люльки, а я тихенько-тихенько зайду ззаду, вхоплю його за ноги та й бух до котла. Ха, ха, ха! Нехай вариться! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або ні, візьму його, як буде спати, зв’яжу за ноги та й повішу стрімголов на банти. Нехай у димі коптиться, як свиняче сало. Або розпечу в кухні гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очі!

Його вбога фантазія гуляла по різних нетрях та любувалася тими жорстокостями, не дбаючи про те, що вони в його положенні були всі неможливі. Ті думки були йому розривкою; за ними він забув дійсність, забув те, що перед хвилею так боліло та дратувало його. Ще сльози тремтіли на його віях, а на носі не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоїлась і перейшла бог зна до яких посторонніх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсім загоїтись та заструпитись його душевній рані.

Не минула й година, коли казня знов відчинилася і в дверях показався Спориш. Його образ відразу відновив у Прокоповій душі весь біль і всю ненависть. Він німо, але з виразом дикої злоби спідлоба глядів на ключника.

– Ану, вставай і забирайся відси! – крикнув Спориш.

– Куди? – буркнув Прокіп.

– Марш до кухні. Тут мусять майстри направити піч. Ану, живо!

В кухні порались чотири кухарі, декретові арештанти, народ веселий і жартливий. Вони почали розпитувати Прокопа про пригоди минулої ночі, а його глупуваті оповідання ввели їх у добрий гумор. Бачачи сліди крові на Прокоповім лиці, один кухар запитав його, що се в нього таке, і Прокіп сердито розповів про свою пригоду зі Споришем, про те, як ключник обдурив його, забрав йому таке ладне блискальце, дарунок Панталахи, і ще й пхнув його так, що він розбив собі ніс.

– Бійтеся бога! – скрикнув з гумористичним жахом один кухар. – І він мав бога в серці, щоб отак скривдити тебе!

– І не хотів тобі віддати того, що твоє? – допитував другий.

– Не хотів! – крізь сльози мовив Прокіп.

– Іди до директора та поскаржся на нього! – радив третій.

– А може, ліпше до самого прокуратора! – поправив четвертий. – Прокуратор старший від директора.

– Не хочу до директора! – плаксиво відповів Прокіп. – Директор недобрий! Директор до казенки посадить.

– Так, синку, так! – піддержував його один кухар. – Плюй на директора! До прокуратора вдайся! Той тобі догодить.

– Не хочу до креператора! – скрикнув Прокіп, у якого слово «креператор» в’язалося зі словом «креперувати» і значило щось нечувано страшне та грізне.

– І я так кажу! – мовив другий кухар. – Сам собі справу зроби! Або то ти не потрафиш? Ще б ти собі з таким ключником не дав ради?

– Морду йому набий!

– Очі йому видри! – піддав другий.

– Візьми його за одну ногу, другу приступи і розідри його надвоє, як жабу, – підправив третій.

Прокіп слухав з роззявленим ротом і дивувався, як се йому нічого подібного перед тим не прийшло до голови. Наївшися, він почав ходити по просторій напівтемній кухні, цікаво зазираючи в кожний кут, випитуючи про значіння кождої, найзвичайнішої речі і одержуючи на кожне питання від жартливих кухарів найдивоглядніші відповіді.

– Ай-яй-яй! – закричав нараз Прокіп, сплеснувши в долоні, побачивши на лавочці дві свіжо зарізані гуски, з яких одна мала бути спечена для пана директора, а друга зварена на росіл для хорих у тюремнім шпиталі. – А се що таке?

– Хіба не бачиш, що бузьки? – мовив один кухар.

– Бузьки? А вони що тут роблять?

– Прилетіли до нас у гостину.

– Ей, неправда! – мовив усміхаючись Прокіп. – Адже я знаю, що се гуси.

– Так? Знаєш? А в такім разі мусиш знати, що їм належиться.

– Що… що… їм належиться? А що ж їм належиться?

– Маєш зараз тут сісти і скубти.

– Добре! – радісно мовив Прокіп. – Я люблю скубти. Але пір’я буде моє.

– А пощо тобі пір’я, роззяво?

– Буду бавитися.

– Чи ти стікся? А хто ж пір’ям бавиться?

– Ну, то я не хочу скубти.

– Але скуби, скуби! Дістанеш пір’я, скілько захочеш, можемо тобі навіть із пір’я борщ ізварити.

– Ні, не хочу з пір’я борщу, – рішучо відповів Прокіп, скубучи гуску. – Але пірце собі візьму. Я так гарно вмію пірцем бавитися! Воно так ладно грає!.. Мене нанашко Панталаха навчив. Ай, то буде чудово!

Аж над вечором піч була окована і Прокіп, обскубши гусей та проспавшися в кухні, вернув до своєї казні.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 256 – 264.