1. Фрузя матиме дитину від Івана

Іван Франко

– Іване, Іваночку, соколе мій дорогий!

– Чого хочеш?

– Та-бо ти такий тепер острий, непривітний якийсь…

– Говори, чого потребуєш?

Осінній вітер шумів і свистів по вузьких вуличках Борислава і розмітував мокру глину, свіжо за дня видобуту з ям. Ніч була темна.

– Ну, доки тут буду чекати на твою бесіду? Говори, чого викликала мене сюди на вулицю в такий вітер?

– Я хотіла поговорити з тобою так… як давніше бувало… знаєш? – у селі.

– Ото! Знайшла час і місце! Говори швидше, чого тобі треба! Не бачиш, я весь продрог?

– Бачу, бачу! – її голос дрижав, і вся вона продрогла далеко гірше від Івана. – Іване, ти, бачу, вже не любиш мене… бодай не так, як давніше.

– Га-га-га! По чім так міркуєш?

– А тота Ганка круглолиця… Ти з нею щовечір водишся…

– Цу на тебе ! Я з нею!.. Сама за мною бігає. Хіба ж їй забороню, коли сама тягаєся за мною?

– А мені пощо заборонюєш?

– Е, ти все себе сунеш наперед! Чого тобі треба? Хибує тобі чого? Скажи, ти знаєш, я ніколи не відмовляв тобі помочи в нужді.

Дівчина зітхнула.

– В нужді? Боже, якби ти бачив мою нужду!.. Та що там… Одного мені бракує, Іваночку.

– Чого?

– Тебе.

– Адже ось бачиш мене.

– Та що з того? Коли серце твоє до мене не горнеся! Коли ти забув мене, не любиш мене! З тобою я б ніякої нужди не боялася. Для тебе б усяке лихо перенесла…

– Ет, дурна ти, – перервав їй Іван, – дурна, та й годі. Гадаєш, що я за Ганкою гину, а мені Ганка й не в голові.

Потім, зблизившися до неї і пригортаючи її до себе, він додав м’якшим, тихішим голосом.

– Не бійся, Фрузю! Я тебе не забуду! Тямиш, як я" присягався тобі – там, під липою? Пан біг се чув, і він мені свідок. Ще троха потерпімо обоє… Хіба ж я не знаю, що тобі важко? Але ж бо й мені не легко. Ще пару неділь… Але тепер успокійся. Час до хати. Ти вся трусишся, ти промерзла… Ходи зо мною сюди, до шинку. Ходи, обігрієшся. Адже тобі далеко до нічлігу.

– Та-бо я…

– Нічого не балакай, ходи!

І він майже силоміць затяг її до шинку, в котрім було повно народу, робітників і робітниць, повно гамору, задухи, сопуху від зароплених сорочок та полотнянок, голосного реготу і запаху горілки. Ніхто не звертав на них уваги. Обоє сіли коло стола, близько печі, а Фрузя цікаво поводила очима довкола, чи нема в шинку Ганки, її найтяжчого ворога, її супірниці в Івановім серці. Ганки не було, і вона відітхнула свобідніше. Випивши чарку вишнівки і обігрівшися; вона говорила весело, згадувала село і знайомих, а вкінці, прихиливши Іванову голову до себе, прошептала:

– А в мене новина.

– Яка новина?

– Надіюся гостя.

– Гостя? Якого?

– Ану, вгадай.

– Я? Відки я маю знати, хто до тебе в гості наладився?

– Повинен знати.

– Повинен? Тьфу, а се що за гість такий?

– Ах ти, недогадливий!

І вона поторгала його за вухо, всміхаючися.

– Се ж дитина! Твоя дитина, Іване!

Вона силкувалася вимовити ті слова свобідно, весело, але їй не стало духу, ані голосу. Серце забилося, затріпалося в грудях. Вона знала, що від того, як прийме Іван сю звістку, залежить дуже багато, може, навіть ціле життя її. І вона, відколи почула себе матір’ю, найдужче боялася сеї хвилі, коли їй доведеться сказати про се Іванові. Що то скаже він? А тепер, коли слово реклося, вона сиділа бліда, залякана, мов винувата якимсь тяжким гріхом, мов ждала від нього якогось страшного присуду.

А Іванові немов зовсім і зовсім байдуже. Він відвернув голову, підняв очі до стелі і почав потихеньку свистати, а потім, зирнувши на Фрузю, запитав її мов знехотя і

– Ну, що, вип’єш іще порційку?

– Ні, не хочу, – відповіла дівчина ледве чутно. Іван замовив собі склянку пива і не говорив нічого.

Вона сиділа мов нежива. «Все пропало! Все пропало! – вертілося в її голові. – Він не любить мене! Ось тут покине, в тім пеклі, в тій баюрі».

В шинку гуділо і клекотіло. Їй зробилося душно, немов щось стискало груди. Вона встала.

– Ідеш уже?

– Іду.

Він не рушився з місця, не просив її підождати, а все ще вдивлявся чогось у стелю. У Фрузі закрутилися сльози в очах, але вона силоміць проковтнула їх.

– Добраніч тобі.

– Добраніч.

На вулиці вітер ухопив її в свої холодні обійми, торгав поли її кафтана, сипав їй у лице грудками глини, але вона не чула нічого. В її серці було ще холодніше, ще темніше, як у бориславськім закавулку.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 25 – 27.