13. Два жиди і вітріоль

Іван Франко

Минули великодні свята. Потепліло. На долах цвіла, і пахла, і пишалася весна, хоча з Ділу ще подихало холодом. Борислав виглядав як одна бездонна баюра розмоклої глини, розталабованого болота, змішаного з ропою, як озеро бруду і смроду серед зеленого Підгір’я.

Була субота. Сонце сміялося серед чистого, безхмарого неба. По сухій, безлюдній толоці, що між Бориславом І Котівською Банею, ходили стежкою два касієри в шабасових бекешах і куницевих штрамеле на головах і балакали по-жидівськи.

– Клопіт маю, Мендель, такий клопіт, що аж мозок сохне в голові, – мовив один касієр.

– Із-за того гоя, що впав у яму?

– І се також. Дідько його поніс п’яного до кошари! Дідько йому велів сідати над ямою! І дідько його пхнув досередини!

– Була комісія?

– Була.

– Ну, і що ж?

– Назначили мені 20 раниш кари.

– За що, Хаїм, за що?

– За неосторожність. Я неосторожний! Я не допильнував гоя! Чи чував ти таке? Я мав пильнувати його, як малу дитину. Та ще щастя, що так сталося. Щастя, що інші гої присвідчили, що він сам поліз до ями і сам упав. Якби не було свідків, готов би був ад’юнкт сказати, що то хтось навмисно кинув його до ями.

– Острий ад’юнкт?

– Там такий пурец острий, що крий боже! Вже мав охоту замикати яму і арештувати когось.

– Се той новий пурец?

– Новий. Я вже тремтів, Мендель, так тремтів і богу молився, щоб відвернув від мене напасть!

– Ох-ох! Бог ласкав, Хаїм! За що мав би наводити таку напасть на невинного чоловіка?

– Ох, не кажи так, Мендель! Бога не зміркуєш. А за що наслав на мене таку шкоду? Ти чув? У мене в магазині – адже се 50 раниш щонайменше! А хто винен? Не знати. А хто мусить заплатити? Хаїм!

– Ні, я не чув нічого. Що сталося?

– А фрас на його бебехи, мойого балабусти! Купив дві нові линви і передав мені до магазину разом з іншими річами. Ну, я поклав їх на місце. І чорт його бачив, що там, на тій самій полиці, стояла бутля з вітріолем. Знаєш, він до дестилярні потребує вітріолю… То більшу часть із бутлі дав там, а решта була в магазині. Небагато його було, може, дві кватирки, а може, й то ні. Стоїть собі бутля, заткана скляною затичкою, – дідько її бачив. Колись-то треба було линви до ями. Я йду до магазину, беру линву з полиці і, якось не довидівши, зачепив рукавом ту бутлю. Вона й перевернулася. Ой, як я перелякався! Хопив бутлю голою рукою – ади, два пальці попік! Але поки я поставив її, затичка відскочила і дрібка того дідьчого квасу, може, дві-три краплини, бризнула на линву. Підняв я затичку, заткав бутлю і поставив у куті. Тут мене пальці печуть, мов огонь. Я зараз обложив їх мокрою глиною, завинув хусткою. Виношу линву надвір, дивлюся, а в тім місці, де бризнув квас, мою линву мов ножем перекроїв. Таки в пальцях мені цілий звій розламався на два кусні.

– Ай-ай! – скрикнув Мендель.

– Щоби я так живі Уже нікому й не кажу нічого. Прийдеться самому заплатити за линву, та й по всьому.

Мендель цмокав і охав, показуючи Хаїмові своє співчуття. Коли зайшли до Борислава, він умисне пішов з Хаїмом до магазина, щоб оглянути перепалену вітріолем линву. Він довго придивлявся їй, цмокав і крутив головою, а коли Хаїм десь відвернувся, він у маленьку фляшечку взяв собі з бутлі пару крапель вітріолю – небагато, от так з наперсток. Хаїм не бачив сього. Вони вийшли з магазина. Хаїм замкнув двері на колодку, і оба приятелі, побажавши собі щасливого шабасу, розійшлися.

Примітки

вітріоль – з цим словом пов’язане непорозуміння. Класичне його тлумачення () – «купорос, сірчана сіль якогось металу». Але з опису дії цієї речовини у повісті видно, що це не може бути ніяка сіль, тільки кислота (мабуть, сірчана, бо не мала сильного запаху). Тому й рідина, тому й попеклися пальці.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 52 – 54.