11. Іван складає гроші у жида

Іван Франко

Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана. І не пізнати хлопа. Ні з нього мови, ні розмови. Жиє, як той медвідь у норі, до шинку не ходить, пити не п’є, все щось думає, щось муркоче, а скупий такий! Сам собі жалує. Жиє, як собака, не товаришує ні з ким, сам у собі засклепився, мов слимак у шкаралущі. Що був уперед охочий до гулянок, до пісень, до дівчат, то тепер ані знаку! Не інакше, тільки чари якісь!

Так гуторили не раз між собою ріпники. Вже вони всіляко підступали до Івана – і щирістю, і насміхами, і жартами, і направду, нічого не помагало.

– Ет, дайте мені спокій! Що ви знаєте? Вам своє в голові, а мені своє, – тільки й усеї було відповіді, яку чули вони від нього.

І відходили, здвигаючи плечима. Одні казали, що він задумав женитися, другі говорили, що записав був душу нечистому, а тепер кається, але Йванові се все було байдуже.

Врешті відкись дізналися, що він задумав відкупити свою батьківщину. Сам Іван нікому не говорив про се, але хтось із його сторін приніс сю вість до Борислава.

– Ага, ось на що він гроші складає! Чекай же ти! А перед нами ховається, мов не знати з яким секретом!

За кілька день з Іваном «пожартували»: у нього вночі вкрали гроші. Небагато там тих грошей було, щось з вісім ринських, а проте шкода. Іван наробив крику, але гроші пропали.

– Івануню, чую, що вас обікрали, – мовив до нього касієр.

– Ет, – буркнув Іван.

– Чую, що ви складаєте гроші, хочете купувати грунтець, – говорив касієр далі.

– Та хочу.

– То дуже добре! Най вам бог помагає. Я то виджу, що ви порядний чоловік. Гроші – то велика річ. Заробити їх тяжко, а пустити легко. А заробляти на те, щоби пускати на вітер, – то дуже дурна робота. То так, якби хто своє життя, свою силу пускав на вітер. Пощо то? Адже потім прийде старість, прийде слабість – гроші все придадуться.

Розумно говорив касієр, щирий був чоловік, хоч і жид, і Іван вкінці звірився йому зо своїх думок. Касієр хвалив його дуже, а далі мовив:

– Я вам щось скажу, Івануню. Нащо вам носити гроші при собі, щоб у вас п’яниці викрадали. Ви їх лишайте у мене. Зладьте собі книжочку. При кождій виплаті я вам дам, кілько вам треба, а решту лишайте в касі: я запишу у себе, а ви у себе, аби не було обмилки, а коли вам треба буде платити за грунт, скажіть мені, то я вам зараз дам. Маєте безпечно, ніхто вам не вкраде.

Іван трохи надумувався. Хоч то жид розумно говорить, але все жид жидом, вірити йому не можна. Але, з другого боку, нема іншої ради. Вкрали раз гроші, вкрадуть і другий раз. Ліпше зробити так, як радив касієр. І Іван пристав.

Ховай боже, не мав чого жалуватися. Скоро назбиралося 50 ринських, він зараз узяв їх, ще й касієр нарадив йому післати гроші поштовим переказом і не до жида, а на руки нотарія, у котрого робили контракт.

Іван був задоволений з себе і з касієра, був майже певний, що все піде йому добре. Адже ще тільки пущення, а він уже сплатив четверту часть ціни!

Він жив тепер думками виключно в своїм селі. Чи то крутячи корбою, чи копаючи землю в глибокій ямі або в темній штольні, він у думці купався в яснім сонячнім світлі, орав, косив, звозив снопи, молотив на тоці, чув себе господарем. Бориславське життя, – се було щось мов темні сіни, з котрих ось-ось вийдеться на широке ясне подвір’я, де зеленіє пахуча мурава, цвітуть яблінки, фівкають гусята і блеють ягнята.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 49 – 51.