4. Фрузя розриває з Іваном

Іван Франко

Вечором того дня Іван вступив до Кирницького на склянку пива. Ганка поставила перед ним замовлене пиво і пішла, не кажучи й слова. Іван також не зважав на неї і, п’ючи пиво, звільна сидів і не то дрімав, не то думав щось. Ганка кілька разів проходила поуз нього, зиркала спідлоба, видно було, що хотіла би зачепити його, але не зачіпала. Аж коли Іван замовив другу склянку, вона, ставлячи її на столі, промовила їдко, знехотя:

– Ну, а де ж твоя тота?

– Яка тота?

– Ну, твоя наречена?

– Моя наречена? Не маю ніякої.

– Говори, бреши! А Фрузька що? Вона поводиться вже не як наречена, а як твоя жінка. «Не смій мені мойого Івана баламутити!»

– Ха-ха-ха! – засміявся Іван, але силувано, як то кажуть, на кутні зуби.

– Скажи їй, – говорила Ганка швидко і гнівно, – нехай мене не зачіпає. Я не її помийниця! Я не її підвладна. А як мене ще раз зачепить, то я не буду дивитися на її пісну фігуру, але розпосочу, зуби виб’ю, нехай знає! Розумієш?

– Та відчепися ти від мене! – мовив Іван. – Говори їй сама, що їй маєш сказати. Се між вами рахунок, а мені дайте чисту годину.

Ганка відійшла. Іван сидів і пив пиво. Та ось до шинку прийшла ціла ватага ріпників. Побачивши Івана, вони почали жартувати з нього:

– А! Іване! Чуємо, що покидаєш Борислав.

– Я? Ані мені сниться.

– Що женишся з Фрузею і йдеш на її отцезію.

– Чи ви подуріли?

– Та ти сам, видно, вдурів, коли хочеш вільне бориславське життя проміняти на життя вола в ярмі.

– Хлопці! – скрикнув Іван, роздратований сими словами, і гримнув склянкою до стола. – Гунцвот, хто мені се говорить!

– Та ми не від себе говоримо. Нам так оповідали ті дівки, що ночують з твоєю Фрузею. А їм вона говорила, буцімто все вже між вами умовлено.

– Чи стеклася дівка? Що між нами умовлено? То правда, що вона кілько разів товкла мені, щоб я покинув Борислав, а я, щоб спекатися її, сказав їй раз: «Та добре, добре, ще пару неділь заждімо, а потім якось-то буде». Та й тілько всеї розмови було.

– Га-га-га! – реготалися ріпники. – Добре ти сказав їй! «Пару неділь заждімо, а потім якось-то буде». Отак-то й але! А за пару неділь буде те саме святе, що й тепер є.

– Ну, та певно. Адже пан біг не прийде та не зробить чуда ані для мене, ані для неї. Адже знаєте, що у мене своїх статків-маєтків нема; що зароблю, те й маю.

– Ну, Іване, а було колись, – закинув хтось із купи, що ближче знав Іванові відносини.

– Е-е-е! Чи одно то було та й з водою поплило! – мовив Іван, махнувши рукою. – Що мені з того, що батько був багач на все село? Я з того нині що маю?

– Хіба оскомину! – крикнув хтось з гурту.

– Рація! Хіба оскомину. Але оскоминою ніхто ситий не буде. Ну, а Фрузя що має? Вона-то ніби говорить, що вона задля мене покинула батька і прийшла сюди, але я то знаю ліпше. Покинула, бо мусила, бо дома тісно, у батька ще дві дівки, треба їх замуж віддавати, а тут нема з-за чого. Всего маєтку – два прути поля та й тота хатчина. То ще з прутом поля дівку хто-будь візьме, у кого є свойого троха, та й ще коли дівка здорова і добра до роботи. А вже як на трьох ділити, то на таке ніхто й не подивиться. А ще коли дівка така, як гусяче повітря, ні до охоти, ні до роботи, як ота Фрузя. Ну, що з неї за робітниця? Десь при багатстві, якби тото вбрав, якби на того хухав, як на дитину, то, може би, й було до людей подібне; а при бідності, на зарібні руки взяти та оженитися з таким, то ліпше прив’язати собі камінь до шиї та в вир з берега.

– Та то правда, правда, – говорили ріпники, вже не жартуючи.

В тій хвилі з-за великої печі, що стояла в куті шинкової комнати, висунулася бліда, скулена постать, що сиділа там уже кілька хвиль, всунувшися до шинку затильними дверми з сіней і не спостережена ніким серед гамору і пиятики. Се була Фрузя. Вона тряслася в лихорадці, її очі блищали, уста були майже зовсім білі і потріскані від гарячки. Непевним кроком вона, протискаючися поміж ріпників, вийшла на середину шинку і, зупинившися перед Іваном, поклонилася йому, досягаючи рукою землі. Всі затихли і ззиралися на неї.

– Дякую тобі, Іване, – промовила вона, – дякую за те, що ти хоч раз сказав щиро і по правді те, що думаєш. Тепер я знаю, яка передо мною дорога. Не бійся, я тобі більше не перейду дороги, не докучу тобі, ані не докорю. Жий собі, як сам знаєш, і нехай тобі бог помагає.

І вона ще раз поклонилася йому. Іван сидів за столом, мов на терні.

– А те, що ти клявся та присягався мені, що візьмеш мене, відкупиш свій грунт, будеш знов господарем, – нехай се бог забуде. Я тепер знаю, що ти брехав, але донині я вірила тобі. Тілько те ти неправду сказав, що мій тато сам нагнав мене до Борислава. Се ти брешеш, небоже. Тато навіть не знав, де я поділася. Ніхто не знав. Тілько я знала та й бог, що подав мені сю думку, певно, за якісь тяжкі гріхи. Але коли я почула, що ти тут хорий, що лежиш у пустій, холодній буді, що через день нема тобі кому раз води подати, – тоді щось шибло мені в серце: «Адже ж ми любилися обоє. Адже ж то мій наречений перед богом, хоч не перед людьми». І я зібралася і пішла сюди. Бог, видно, потребував нащось моєї муки, бо відмірив мені її повну мірку. А ти нині досипав з чубком, пересипав через край. Дякую тобі ще раз. Бувай здоров!

І вона втретє поклонилася йому і вийшла.

Ріпники мовчали хвилю після сеї несподіваної пригоди. Але швидко отряслися від зворушення. Посипалися грубі, цинічні жарти.

– Ади, оса, як жалить!

– Та то холера, не дівка.

– В роботі чоловікові не поможе, а своїм язиком і своїми слезами серце злоточить.

– Ну, оженися з такою, то маєш готовий шпиталь дома.

Тільки Іван мовчав і сидів, понуривши голову.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 33 – 36.