6. Ганка спокушає Івана

Іван Франко

– І де ти, Ганко, волочишся стілький час? – гримала пані Кирницька, коли Ганка за якої півгодини, вся мокра, заталапана і бліда, як труп, прийшла до кухні.

– Та де волочуся? От ходила по воду.

– Та брешеш, бо коновки були в сінях.

Ганка не пробувала далі брехати, але вибігла з кухні, вхопила коновки і побігла по воду. Пані ще трохи поворкотіла та й перестала сердитися. Що їй там до того, куди волочиться Ганка? Вона знала, що сяк чи так, а служниця в Бориславі не витримає, щоб не волочитися.

Було вже геть по півночі, коли ріпники, п’яні і веселі, виходили від Кирницького. Вони йшли лавою посеред вулиці, регочучись, говорячи голосно, співаючи. Тільки Іван був якийсь не свій. Він мало пив сього вечора, все сидів, насовившись, ніби думав щось, а властиво туманів. У його серці піднімалося щось, мов жаль за змарнованими молодими літами, за страченою батьківщиною, котру він прогайнував, закуштувавши ледачого бориславського життя. Фрузині слова тремтіли в його серці важким докором і відібрали йому охоту до їди і до пиття, до жартів і до пісень.

– Іван стратив смак сьогодні, – жартували з нього товариші і відсторонилися від нього.

І тепер він сам, мов без тями, йшов позаду інших, коли нараз Ганка вхопила його за руку. Іван аж здригнувся, тим більше, що в пітьмі не міг розпізнати, хто се присікався до нього.

– Агій! А се хто? – скрикнув він.

– Се я, Іване! – прошептала Ганка.

– Ти? А тобі чого треба?

– Ти гніваєшся на мене?

– Я на тебе? За що?

– Бігме, я нічого не винна, – швидко, з якимсь гарячковим поспіхом шептала Ганка, не випускаючи його руки зі своєї. – Та пощо би я зачіпала її? Вона сама зачепила мене, розпочала сварку, а далі кинулася на мене. Ну, кажи сам, що я мала робити?

– Та чи я тобі що говорю? – нерадо відповів Іван.

– Іваночку, – говорила далі Ганка скоро, задихавшись, – який ти добрий! Так ти не гніваєшся? А чого ж ти такий сумний? Такий у шинку сидів, як сам не свій? Ну, скажи мені?

Вона йшла обік нього, держачи його за руку, тулячися до нього, мов боялася самоти і пітьми.

– Ет, що там балакати! – відповів Іван і хотів відняти від неї руку.

– Ні-ні! Почекай! Куди йдеш? – мовила Ганка.

– Та йду до себе, спати.

– Ходи до мене. У мене тобі буде ліпше.

– Не хочу.

– Та ходи! Не бійся, у мене безпечно.

– Не хочу.

Іван раз уже ночував у Ганки. Вона спала окремо, в присінку комори, що служила Кирницькому за склад товарів. Там серед пак і міхів стояв широкий тапчан; Ганка мала пару своїх подушок і теплу дергу, і хоча в присінку не топилося, та все-таки там було тепліше, ніж у тій шопі, де ночував Іван з іншими ріпниками. Але тепер, сьогодні, йому чогось не хотілося йти до Ганки. Помарніле, бліде Фрузине обличчя немов стояло перед ним, її очі немов благали його, немов жалувалися на щось.

Але Ганка не випускала його руки, другою рукою обіймала його стан, тягла його, просила і благала, щоб ішов з нею.

– Іваночку! Голубчику! Зроби мені се! Лиш сьогодні! Не знаю, що мені, але боюся, страшенно боюся бути сама. Та ні, я не пущу тебе, не лишуся сама! Ходи, ходи!

Вона тремтіла, мов у пропасниці, при самій згадці про самоту.

– Цу на тебе! – мовив Іван. – Та що ти, дитина, чи що? Боїшся сама ночувати! Ото!

– Ой, боюся! Ой, боюся! Ні за що в світі сеї ночі не лишуся сама. Хоч бий мене, хоч ріж мене, а я не лишуся тебе. Коли не хочеш до мене, то я піду з тобою, там, де ти ночуєш.

– Чи ти здуріла? Там купа хлопів.

– А що мене то обходить! Я їх не боюся, тілько самоти боюся… пітьми боюся… тої боюся…

– Кого?

– Тої… твоєї… Як вона кланялася тобі! Ти бачив її лице, коли виходила з шинку?

Згадка про Фрузю в Ганчиних устах уразила Івана в саме серце, мов грубий дотик до наболілого місця.

– Дай спокій! Не згадуй мені про неї! – мовив він і, піддаючися її намовам, пішов з нею до н комірки. Ганка не то вела, не то тягла його, не випускаючи з рук, не перестаючи балакати і трястися.

– Та що тобі, дівко? – мовив нарешті Іван. – Чи ти промокла, чи простудилася? Чи тебе зимниця б’є, чи ти й зовсім хора? Трясешся, як риба, руки зимні, як лід, а голова гаряча, і говориш, як сама не своя.

– То нічого, Іваночку, нічого! Ходи лише, ляжемо спати, проспимося, то все мине.

Але воно не минулося, бодай не так швидко, як хотілося Ганці. Даремно вона тулилася до Івана. Скоро тільки він засипляв, їй робилося страшно, і вона будила його.

– Іванчику, не спи! Говори що до мене! – шептала вона, зажмурюючи очі, щоб не дивитися в грізну пітьму.

– Чи ти сказилася? – лаявся Іван. – Я втомлений, хочу спати. Що я буду говорити тобі?

– Що-будь! Що-будь! Тілько не спи! Мені так страшно.

– Чого тобі страшно?

– Не знаю чого. Боюсь… не знаю чого. Не можу заснути.

Вона розплакалась. Її хотілось усе сказати Іванові, але щось спиняло її, і вона закусувала зуби, до крові гризла свої уста і не сказала нічого. Аж над раном, коли надворі почало сіріти, вона заснула.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 39 – 41.