7. Іван розсварився з Ганкою

Іван Франко

Минуло кілька днів. Іван працював, пив, співав у шинку, ночував у Ганки, не думаючи про Фрузю. Ганка успокоїлася і не боялася вже вночі, але не відважувалася спати сама і для того щовечора всякими способами підлещувалась до Івана, щоби затягти його до себе на ніч. Іван, котрий давніше сам не раз напрошувався до неї, тепер ішов нерадо, почував якесь обридження до неї. Він злостився, коли вона тулилася до нього, кляв, коли вона починала дрочитися з ним або пеститися, і з відразою відсувався від неї, коли вона спала обік нього. Та швидко ті нічліги ще гірше остогидли йому. Ганка засипляла швидко, але вночі починала стогнати, йойкати або скрикувати, так страшно, що Іван прокидався зо сну і починав почувати якусь глуху тривогу.

«Що їй таке сниться? Чого вона так кричить?» – думав він, прислухуючися до її важкого віддиху після такого окрику. Але вона далі спала тихо, аж коли Іван, перемучившися якої півгодини, знов починав дрімати, над ухом у нього знов розлягався страшний окрик і будив його наново.

– Ганко, що за дідько мучить тебе у сні, що ти так страшно кричиш?

– Я? – мовила, здригаючись, Ганка і закусувала зуби. – Я нічого не знаю.

– Ну, та нехай на другий раз пес у тебе ночує, не я! – бурчав він злісно. – Як крикнеш отак несвітським голосом, то зовсім виб’єш мене зі сну.

Ганка реготалася.

– Га-га-га! Несвітським голосом! Ну-ну, Івануню, ну, скажи, як я кричу?

– Так, як би тебе зо шкури дерли.

– Ну, і що говорю?

– А хіба можна щось розібрати? Ричиш, як худобина.

– Та то я так зроду.

– Ну, брешеш. Я давніше не чував у тебе такого крику.

– Та то так, часом находить таке на мене, а потім минає. Але ти не бійся, Іваночку, се мине.

– Нехай собі минає або не минає, але мене не завабиш більше на ніч до своєї проклятої комори.

– Ну, видиш, ти вже й гніваєшся. Фе, Іване! – говорила Ганка, а вечором знов підлещувалася до нього, просила, купувала йому пива і горілки, доки оп’янілий Іван не згоджувавсь знов іти ночувати до неї. Коли був добре п’яний, вів спав твердше і не будився при її окриках. Отим-то Ганка взяла собі звичай щовечора обпоювати його добре і навіть із собою до комори брала фляшку горілки і клала її Іванові під подушку: коли збудиться, нехай тільки сягне під подушку, нап’ється і нічого, засне знов. Правда, після такого нічлігу Іван уставав блідий, майже зелений, з болем голови, але Ганці се було байдуже, та й він сам не мав часу дивитися в дзеркало, але, похнюпившись, ішов до своєї роботи. Тільки одно видно було по кім: він зробився сумний, його веселість пропала, йому відхотілося співів і жартів.

– Ов, Іване, ти щось сам не свій, – говорили товариші.

– Та щось так, – нерадо мовив Іван.

– Що тобі є? Чи не корив ти?

– Здається, ні. Ранками голова болить, але то, мабуть, від горівки.

– Е, ні, від самої горівки не буде боліти. А от як ти пиво мішаєш з горівкою, то се зле. Від сего найборше біль голови береся.

– І справді, може, воно й від того. Віднині не буду мішати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 42 – 43.