12. «Вмер коршмар один близ Жовкви…»

Іван Франко

Вмер коршмар один близ Жовкви,

Страх побожний чоловік:

В бібліях святих, в молитвах

Він прожив увесь свій вік.

Жінка шинкувала, теща

Шахрувала мужиків,

Старший син три села лихвов

До зубоження довів,

Менші два сини провчили

Конокрадське ремесло, –

Ну, й зростало їх багатство

І поважання росло.

А наш Майлех все молився,

В божих заповідях жив

І добро творив. Таке він

Правило собі вложив:

Хто прийшов до нього бідний,

Десять центів він давав,

А ім’я його і назву

Зараз в книжку записав.

Як прийшлось йому вмирати,

Він отак сказав рідні:

«Будете мене ховати,

То сю книжечку мені

В гріб на груди положіте,

Щоб я богу показав:

Двадцять вісім тисяч шісток

Між убогих я роздав».

З уст до уст пішли слова ті,

Їх підхопив весь кагал:

«Двадцять вісім тисяч шісток!

Боже, таж се капітал!

Бачите, який побожний

Праведник між нами жив:

Все моливсь і тільки гроші

Богу в жертву положив!»

Ну, й не диво, що був погріб

Многолюдний і шумний.

«Двадцять вісім тисяч шісток!» –

Вкруг гуло, мов дзвін гучний.

Позавчора був той погріб.

Вчора шабас був. Ну, гіт!

Посходилась повна школа,

Помолилися як слід,

Почали вже розходитись –

Гамір, гутірка… І що ж?

«Двадцять вісім тисяч шісток!» –

Шепт іде, мов в листі дощ.

Ей, озлив мене той шепіт,

Я на лавку вилажу.

«Слухай, бенай Ізруайль,

Я вам массе розкажу!

Бачив сон я сеї ночі.

Мацюпіньким черв’ячком

Я повзу мов, підповзаю

Перед сам Єгови трон.

Бачу я: вага велика

Настановлена стоїть,

Коло неї сам Міхуайль

Меч поломінний держить.

Аж іде наш Майлех, згорбивсь,

Піт з чола його тече,

Двадцять вісім тисяч шісток

У мішку він волоче.

«Боже, я весь вік молився,

Не творив нікому зла,

І рука моя для бідних

Все отворена була:

У готових, чистих грошах

Ось заслуга є ціла!»

«На вагу!» – сказав Єгова.

Майлех кинув срібла міх,

І вага перехилилась

Аж архангелу до ніг.

«А тепер, – сказав Єгова, –

Я питатиму. Кладіть

На другу тарілку кождий

Підсудимого одвіт!

Сам ти заробив ті гроші?»

«Ні», – рік Майлех і дрожав,

І на другій вже тарілці

Той одвіт його лежав.

І, о диво! Те маленьке

Слово «ні» одним кивком

Двадцять вісім тисяч шісток

Зрівноважило цілком.

«А ти знав, – пита Єгова, –

Відки йде маєток твій?

Знав, що кождий гріш в нім – кривда,

І неправда, і розбій?»

Затремтів ще дужче Майлех,

Гнувсь, і корчивсь, і цідив

Ледве чутно: «Знав, о боже,

Але ж се не я робив!»

І ся відповідь була вже

На вазі – і що ж отсе?

Двадцять вісім тисяч шісток

Фівкли вгору, мов пірце.

«А ти знав, – пита Єгова, –

Що сім’я твоя ціла

За ті гроші свої душі

На погибель віддала?»

Та на ті слова вже Майлех

Відказать ніщо не міг,

Почорнів увесь і, наче

Зв’ялий лист, звалився з ніг.

«Проч з ним відси! – загриміло

З трону. – Ошуканець сей,

Поки жив, побожним видом

Все ошукував людей,

А по смерті думав бога

Сими грішми підкупить!

Проч з ним! Ще йому на плечі

Тії гроші прикріпить!..»

Знаєш, досі в остовпінні

Слухали всі моїх слів,

Але скоро лиш скінчив я,

Раптом хор весь заревів:

«Гвалту! Епікур! Безбожник!

Геть! Най більш тут не дихне!»

І юрбою навалились,

З школи виперли мене.

А у сінях ну місити,

Бити, штовхати під бік –

Ледве я з життям із рук їх

Вирвався, насилу втік».

Примітки

Епікур – давьногрецький філософ-матеріаліст. Тут, здається, вживається як синонім безбожника.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 266 – 269.