4. «Раз отак зайшов я в пустку…»

Іван Франко

Раз отак зайшов я в пустку,

Де не світиться. Там, знать,

Всі померли. Чую – стиха

Мов котята десь пищать.

Стисло щось мене за серце!

Засвітив я світло вмиг:

Батько й мати серед хати,

Вже зчорнілі, а круг них

Троє діточок маленьких

Ледве лазять і пищать,

Мов три ангели, зіпхнуті

У вонючий, чорний ад.

Світло вздрівши, разом стихли.

Із голодних оченят

Виглянуло тілько горя,

І страху, і просьб німих,

Що я сам себе не стямив

Та, припавши коло них,

Став ридати, мов дитина.

Власне горе, власний біль

Сліз не витисли мні з серця,

Аж ті діти… Боже мій!

А як тії небожата

Руки к мені простягли

І блідими усточками

Просить їсти почали,

То я скочив, мов із терня,

І поклявся все віддать –

Вік свій, силу, щоб тим дітям

Чесним, щирим батьком стать.

Зараз виволік я трупи

До стодоли, затопив,

Винайшов муки і масла,

Дітям їсти наварив.

А як діти попоїли,

Я поклав їх спать, а сам,

Кинувшись на голу землю,

Волю дав гірким сльозам.

Много я в ту ніч продумав,

Все минувше перебрав

І рішинець тут незмінний

На будуще я приняв.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 248 – 249.