Кін. 04.1878 р. До М. П. Драгоманова

Дорогий добродію!

Не дивуйте, що після П[авли]кової відповіді на Ваш лист я пишу так напруго друге письмо до Вас, хоч часу, правду сказавши, і в нас не купити. П[авли]к, бачу, розповів Вам досить о наших обставинах редакційних. Додати (а може, й повторити) треба, що ніяких дописей нам нівідки добути. Віденці прислали всього: критику на кн[ижку] «Про життя», резюме Мілічевича «Кнежевина Србия» і перевід брошурки Геккеля про науку розвитку. Послідньої ми в другім н[оме]рі, бачиться, не дамо, бо вона затяжка, хоть, правду сказавши, і прочі наші кусники не визначаються надмірною легкістю, як і Би самі кажете.

При такім складі редакції, як у нас, і при такій помочі, як ми маємо, журнал не тільки конче вийде односторонній, але швидко й зовсім перестане виходити зі зглядів фінансових. Ви знаєте більше-менше наш баланс і скажете, може: не треба було пориватися наразі до такого обширного і дорогого видавництва. На те ми відповімо, що ми самі стоїмо тут на льоді – що хвиля можуть прийти і не знать за яку чортову маму взяти нас до Іванової хати, а тоді й журналові капут; значить, нам хотілось би, так сказати, украсти того часу і паперу і видати якнайбільше в найкоротшім часі.

Один добродій з Відня критикує перший н[оме]р. Не лихо критика, і позитивні думки, які є в нього, нам дуже придатні, та лихо те, що той добродій найбільше поліз на формальний бік (чому нема програми? Які, властиво, в нас думки, scil[icet], чи ми пропагандисти, чи агітатори, чи який біс? Чому сокрушаємо попів, а не сокрушаємо релігії в самім початку? Чому з усією «демократичною редакцією» не нараджуємося над статтями, котрі мають міститися? (Значить, треба б нам посилати рукописи і в Відень, і в Женеву, і, певно, в Київ!). Ну, загалом, ушив добрий кожух, тільки що не до нас прикроєний. Мені видається критика того добродія мудрою розправою о пирогах, котру ситий читає голодним.

Ви говорите, що коли продержимося з «Гром[адським] др[угом]» 6 місяців, то проломимо дорогу. Значить плоха в Вас надія надалі, коли пророчите тільки 6 н[оме]рів. Я, признаюсь Вам, не надіюся й стільки. Мені бачиться, що по-ледве видамо й 2-й номер, а про третій і гадки нема. Передплатників у нас зо 15, котрі поплатили по 50 кр[ейцерів] або по 1 гульд[ену] – 10 гульд. З Відня досі не прийшло нічо, помимо обіцянок, – впрочім, не багато ми й надіємся відтам. Щоб проломити дорогу, треба могти не тільки стояти на ногах, але ще й силуватися, – а «Гром[адський] др[уг]» навіть на ногах не вдержиться. На Україну ми не могли його послати задля київської погані: не знаємо й досі, що там з ким сталося, значить, і писати ніяково.

Ті 200 фл[оринів], котрі Ви обіцяєте прислати, зовсім не вистануть на другий н[оме]р, та й то ми просили б Вас присилати якнайскорше, бо друкарня не може ждати, та й і так уже криво дивиться на цю штуку і боїться втрати, коли б «Друг гром[адський]» лопнув. Тому-то конечно нам запитати Вас о раду, чи брести дальше на непевну, чи дотоканити другий н[оме]р і відтак оголосити, що «Др[уг] гр[омадський]» не виходить далі, чи що робити? Ми, будьте певні, не жебрали б ні у кого милостині, якби могли заробити самі на стільки, – ми все дали б на дороге і святе наше діло, але заробити ніяк не можна. Ми навіть не можемо старатися о місце дописувателів у деяких газетах, бо за нашим видавництвом нам не стає часу, а ще гірш, не стає сили.

Я, правду сказавши, після Іванової хати і одного дня не спочив і ходжу тепер, немов приголомшений, – кілька слів годі склемезити. Просто розпука береться. А тут ще наші домашні шпіони слідять за кожним нашим кроком і псують послідні каплі доброго гумору. По місту казки дивовижні раз у раз: що вже нас арештували, то будуть арештувати, стережіться, то вішати будуть, то процес виточать за Hochverrat і т. ін. Але все це дурниці, якби не викликало поганих наслідків з другого боку. Молодіж, котра досить радо горнеться до «Гром[адського] друга», взяли в крипи, грозять ексклюзіями та арештами всякому, хто з нами перестає, тягають по канцеляріях та допрошують, – ну, пекло, та й годі!

І роби ж тут серед такого багна, не лайся, давай всесторонні програми, sei feinartig! А тут ще приходиться журитися щоденним хлібом, а властиво жити в тій щасливій надії, що за тиждень – за другий останемся без кусника хліба, без усього! З наших молодих ніхто нам не поможе, бо всі бідні, – як бачите затим, круто приходиться народу ізраїльському! Я частенько починаю думати о самовбивстві або о образі маєстату, за котру швидко засадять на довгі літа, «ідіже будет смрад велій і скрежет зубов». Ось наша перспектива, як той каже, веселенький пейзажик. Але жарт набік! Чи не ліпше б закинути видавництва і не наражувати друкарню на страти, коли нема надії вдержатися? Я не говорю це тому, що би-м стратив охоту до праці або віру, – ні, але я бачу, що воно не зайде далеко з такою роботою!

Ну, ось я і до кінця письма дійшов, і не знаю властиво, пощо я це пишу іменно Вам, коли знаю, що Ваше положення не ліпше, коли й не гірше нашого. Пощо пишу? От, щоб кому-небудь написати, щоб як-небудь відітхнути серед нашої душної, проклятої атмосфери. Ми цілими тижнями не получаемо ніякого письма, сидимо, немов у пустині, і бачиться, що всі нас відцуралися за якусь провину… А «Гром[адський] друг» варто б удержати – молодіж гімназійна горнеться до нього, читає і з рук до рук подає і думати починає. Думати! Щось нечуваного во роді рутенськім!.. Але що робити? Як годі, то годі! Прощайте, коханий, і не бануйте на мене за всю цю чепуху, що ось нагородив.

Ваш Ів.

Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 14 – 16.

Датується на підставі інших листів: в листі М. Драгоманова до Ф. Вовка від 29 квітня 1878 р. зазначається: «Оце я дописав, та й получив лист од Франка…», із змісту листа видно, що йдеться саме про цей лист, – див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 303. Лист М. Павлика до М. Драгоманова (згадувана у листі І. Франка «Павликова відповідь») датований 21 квітня 1878 р. – Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 295.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1311.

Не дивуйте, що після Павликової відповіді на Ваш лист я пишу… – М. Павлик писав М. П. Драгоманову листа від себе і від І. Франка.

Віденці – очевидно, як пише М. Павлик, «віденські січовики, головно Терлецький» (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 296).

…критику на кн[ижку] «Про життя»… – Мається на увазі рецензія на брошуру С. Подолинського «Життя і здоров’я людей України», Женева, 1879.

…перевід брошурки Геккеля про науку розвитку. – Йдеться про переклад праці німецького біолога Ернста-Генріха Геккеля (1834 – 1919) «Freie Wissenschaft und freie Lehre» (1877).

Один добродій з Відня… – Йдеться про Федора Кіндратовича Вовка (1847 – 1918), українського етнографа, археолога і антрополога, професора Петербурзького і Київського університетів, який на початку 1878 р. був у Відні, писав Драгоманову про «розкол» між віденцями і львів’янами.

Віденці (члени товариства «Січ») наполягали, щоб журнал «Громадський друг» видавався не у Львові, а у Відні [див. лист М. Драгоманова до Ф. Вовка – Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 296 – 305].

«Я думаю, що це «домашній спор», – зазначив М. Драгоманов з приводу листа І. Франка (там же, с. 303). М. Павлик писав М. Драгоманову 12 травня 1878 р.: «Віденці нам нічого не помагають, хоч і лають і кажуть, що журнал має бути такий а такий» (там же, с. 306). У листі до Людмили Драгоманової від 1 серпня 1878 р. М. Павлик писав:

«Терлецький… страх огнівавсь на нас, львів’ян, за те, що «Громадський друг» різкий, провокаційний і не поважний, або, інакше, більше агітаторський, ні[ж] теоретичний, – і то так гнівався, що вже зарікся наперед нічогісінько до наших видань не писати. Не пишуть нічогісінько також і прочі віденці» (там же, с. 313).

На Україну ми не могли його послати задля київської погані… – Маються на увазі репресії в Києві [М. Павлик писав, що в «Києві не дуже тихо», «переполохана Росія бачить в усякім свого ворога…» – Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 159, 308].

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 82 – 85.