Кін. 08.1878 р. До О. М. Рошкевич

Кохана Ользю, серце моє!

Саме що приїхав вечером до Львова, а тепер уже світає, а я ще не лягав спати. Правда, лежав я майже цілу дорогу в вагоні, але не спав ні цяти. Зводжу власне докупи словарчик – тоті матеріали, що в нас є поназбирувані на свистках. Ще в Долині в суботу рано читав твої ладканки, і ти не повіриш, як вони ми сподобалися. Що я кажу – сподобалися! Ще відколи слухаю та читаю народні пісні – вони ніколи не зробили на мене такого глибокого враження. Се, певно, тому, що перший раз лучається мені бачити одну групу пісень в цілості, і то ще в такій повній і багатій.

Але кілько там пречудних образів попри дикій і напіввиробленій формі, кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глибоко старинних споминок та окрушин, становлячих цінний матеріал соціологічний, етнологічний і язиковий. А кілько здорових, ясних і правдиво людських поглядів на життя! З якою теплотою оспівана доля женщини перед шлюбом і по шлюбі! Якими широкими чертами змальований стан народу, бувший колись у глибокій старині! Мені слів не стає на похвалу тої епопеї селянського життя.

Скоро буде мож, я видам ладканки осібною книжкою (кілька слів тре буде опустити прокураторії, мораль стрегущої, ради) – і, думаю, позволиш підписати своє ім’я вповні. Те видання не зробить тобі встиду. Слова, як можеш, збирай далі, звертай більш уваги на фрази, т. є. на цілі положення, котрі чим-небудь замітці, – їх записуй цілковито, се цінний матеріал язиковий.

А знаєш, нинішнього вечора я переглянув збірник ладканок Чубинського – огромна книга, є ладканок самих около 2 000, а дуже мало подібних до лолинських. Чуб[инсько]го збірника годі читати – за широкістю і повторюванням тих самих мотивів не робить цільного враження.

Коли-м, приїхавши сюди, увійшов до тої камениці, де живу, то сторож, відчиняючи браму, набалакав мені, що «було-ді ту з поліції левізори, питали за вами, чекали-чекали, далі післали за ковалем, відбили двері, шукали, перевертали, позабирали щось», – одним словом нагнав ми страху. Приходжу до хати, свічу, а тут все собі якнайспокійніше лежить в такім самім анархічнім неладі, як-єм лишив. Ну, я й засміявся.

А тепер до нашого діла!

Я в Долині ночував у іншого жида і пізнати не пізнав мене ніхто, окрім їдного професора, котрий колись бачив мене на Лол[ині], але не знав, що я за один, ані як ся називаю. Але я му в живі очі виперся всякого соучастія з Лолином, кажучи, що я родом з Тернопільського і в тих околицях перший раз, що називаюся Косовський і що я учитель при виділовій школі у Львові. Сесь послідній аргумент нагнав йому резон до голови, бо все проче слухав недовірливо. А то він, неборака, їхав власне до Львова здавати іспит і, певно, погадав собі: «Ну, тепер я заліз – ще на поріг не став, а вже пошпотався і, розуміється, відразу bardzo mi było przyjemnie pana dobrodzieja poznać». Загалом фігурка того бідного просвітителя «мас темних» зробила на мене досить прикре враження. Я його питаю о школі – він відповідає о своїм господарстві; я заговорив про пісні народні – він почав мені співати щось такого чудацького – одна строфка по-руськи, друга по-польськи, але так хитро уложено, що він міг, не зупиняючись, співати навиворіть, то є руські строфки по-польськи, а польські по-руськи, – і се, після його слів, мала бути «najmodniejsza piosenka».

Я му сказав, вислухавши, що се просто глупость і нескладиця, і об’яснив, що се такого пісні народні, – неборак навіть не знав, що між простими хлопами є якісь пісні і що тоті пісні можуть когось зацікавити!

Що в тебе чувати? Чи вдалося вам щасливо уйти «стерегущих вас»? Напиши швиденько, передай лист через від’їжджаючих. З книжок передай ось які: Шекспіра (другий том пришлю деяк – не приніс-єм, бо не оправлений), Гомера, Жан Поля і що там ще й з торішніх поперечитуваних і тобі непотрібних.

Як будеш могла, пиши до мене частенько, адресуй на poste restante під літерами А. В. С. 8, се значить, замість усякої назви тільки тоті літери і Lwów, poste restante, – я під тим знаком і відберу. Се, бачиться мені, найліпше, бо не компрометує тебе, – до кого пишеш. Як би-с мала куди-небудь виїжджати, то на всякий спосіб напиши, – чень, будем могли побачитися. Може, й я буду міг написати часом дещо до тебе таким способом, що хочу на татково ім’я або на мамцино висилати «Tydzień», – ну, а в середині попідзначувати літери крапками. Якби те вдалося, то кождого тижня могла би-с мати від мене вість, і то найбезпечнішою у світі дорогою.

Тут учора поарештували якихось багато інтелігентників – банкових спекулянтів, але се мені ні по чому. Прокураторія конфіскує газет множество; нехай собі!

О чім тобі ще писати? Чи о тім, що після нашої стрічі любов моя вдесятеро зміцніла і що тепер прибуло мені свіжих сил до дальшої праці? Чи отім, що рівночасно получив я страшенний катар, котрий крутить мені в носі, мов свердликом? Чи о тім, що я цілу дорогу, лежачи на лавці і товчучи головою о дошку (проклята залізниця зі своїм туркотом), співав собі на нуту «Du hast Diamanten und Perlen» пісеньку, уложену поволі під час самого співу на взір гейнівських «благоглупостей», пісеньку, котру, яко corpus delicti, посилаю тобі, бо тут мені вона однако не потрібна.

Ах, коб то я був музикантом,

І тоном рядити умів,

То я б твої сльози перлові

На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,

То був би сумний полонез,

А тьохкання серця – шнельполька.

Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних

То був би кадриль чарівний,

Твої ж поцілуї гарячі –

То вальцер безумно шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію

Творити чудних образів,

Лиш знаю, що ми цілувались

Серед ялівцевих корчів.

Правда, кумедна пісня! Мені й не хочеться її переробляти, добре, що й так затямив, не сплячи всю ніч. А тобі вона, може, часом нагадає того, в котрого голові ти вже так багато наробила революцій та переворотів і котрий тебе в додатку щиро-щиро цілує.

Прощай, серденько! Чи доведеться нам побачити[ся]? Коли, де, як? Але я маю надію, я спокійний. А се таки проклято велика і цікава штука на світі – ті женщини, бігме! Твої усточка, люба моя!

Твій Іван.

Мушу висилати лист швидко і не можу довідатися наразі, коли поправка. Скоро довідаюсь – напишу. Прощай!

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 60 – 63.

Датується за змістом: в листі до Ярослава від 20 серпня (вівторок) І. Франко писав, що в четвер виїде до Лолина; тут зазначається: «саме що приїхав до Львова», отже, лист написано в кінці серпня (приблизно 25 чи 26 серпня).

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1204.

… я видам ладканки осібною книжкою… – Збірник весільних пісень, записаних Ольгою Рошкевич у Лолині, надрукований під назвою «Obrzędy i pieśni weselne ludu ruskiego we wsi Loline, powiatu Stryjskiego. Zebrała Olga Roszkiewicz, opracował Iwan Franko» (упорядкування та передмова І. Франка), в 10-му томі журн.: «Zbiór wiadomości do antropologyi krajowej», 1886, с. 3 – 54; окремий відбиток – Kraków, 1886, 54 с.

Прокураторія – цісарсько-королівська прокураторія, установа для судового захисту державних інтересів Австро-Угорщини, виконувала й обов’язки цензури.

…збірник ладканок Чубинського… – Маються на увазі ладканки, надруковані в 4-му томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (т. 1 – 7, 1872 – 1879), підготовлених українським етнографом буржуазно-демократичного напряму Павлом Платоновичем Чубинським (1839 – 1881).

Поль Жан – Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер (псевдонім Жан Поль, 1763 – 1825), німецький письменник.

Du hast Diamanten und Perlen – 62-га поезія Г.Гейне з циклу «Поворіт додому». Вірш Франка – не переклад, а стилізація під Гейне.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 105 – 108.