4.08.1878 р. До О. М. Рошкевич

Ich weiss nicht, was soll das bedeuten,

Dass ich so traurig bin?..

Я знов пишу до тебе, кохана, пишу не з просьбою, не з жаданням ніяким, не з жалобами на долю – пек їм, тим жалобам, – пишу просто з потребності висповідатися, виявити все, що набралось у мене в душі, поділитися всім з другою, щирою людиною. Не знаю, що такого сталося зі мною. Потреба чутися близьким комусь, знати, що хтось щирою думкою бере уділ у всім, що чоловік робить, потреба взаїмного, живого, ненастанного обміну гадок і чуття така сильна в мені послідніми часами, що я не можу здержатися, щоб не написати до тебе хоть би отсього письма.

На мене чимраз то частіше находять хвилі тяжкої задуми, і я мимоволі відновлюю раз по разу в своїй пам’яті твій любий образ. Бажання побачити тебе у мене чимраз сильніше, хоть обставини спиняють мя насилу. Такі хвилі я переживав хіба в тюрмі, коли безконечно довгими зимовими ночами я лежав на сіннику в темній казні і старався живо викликати перед своїми очима тебе всю, якою бачив я тебе в найкращі, найщасливіші хвилі нашої любові. Чи вернуться коли тоті хвилі, ні, чи прийдуть коли подібні хвилі?..

Ох, хвилі щастя такі рідкі в кождім житті, а особливо в моїм! Я всіх їх можу на пальцях почислити. І се значиться – чоловік жив, був молодий, любив, любив усім жаром молодої, першої любові!.. І се значиться – найвище щастя, найвища поезія життя осягнені, більшого, кращого нічо[го] не надіятись!.. Я не раз мав би охоту проклясти все те життя і всю його поезію вкупі з його поганою прозою, коли би-м не знав, що тисячам-тисячам те життя дає тільки саму прозу і сто раз поганшу від моєї, коли би-м не знав, що ти мене хоть трошки ще любиш, – хіба не правда? – і що ти готова ділити зі мною не тільки поезію, але й прозу життя!

Чорт побери патетичний тон! Ти, певно, розсмієшся, читаючи сю чепуху, – у тебе мимоволі повстане думка: «Тьфу, сього вже забагато!» Ба ні, ще друга думка повстане у тебе: «Wass will doch der Mensch eigentlich damit». Правда, се питання ще при читанні попереднього листа заворушилося в твоїй голові? Але я на нього не зобов’язаний відповідати – се твоє питання, не моє! А я щоб тільки міг повідповідати на ті тисячні питання, котрі в моїй голові шибаються! От гляди! Пишучи повищі патетичні стрічки, я нараз запитав сам себе (я з собою per «ти»): «Що ти, дурню, пишеш? Чи ти себе самого обдурюєш, чи її?» Правда, се питання, зовсім мізерного судді, квасного гумору, не заслугує навіть на відповідь. Чи конче патетична бесіда мусить когось обдурювати? Чи правдивий біль, жаль не може не раз маскуватися патетичною бесідою?..

Що би тут збрехати?..

Ти знаєш, що віддавна мене принаджує думка стратити розум. То мусить бути хороше, коли в голові все перемішається – поняття, чуття, ідеї, бажання, – все, одно переплітається з другим, товпиться без ладу, давить мозок, але так, ніби скобоче, а чоловік не має пам’яті про давнє, минуле горе і щастя, лиш дивиться перед себе на той вічний пестрий вир обломків з його власного розуму! То мусить бути приємно, такий калейдоскоп!

Припустім, що замість усього окружаючого мертвого, тихого світу мені прийшлось би бачити такий огнистий, вічно змінний калейдоскоп. Ах, то би була розкіш! Я би в тій хвилі міг бачити твоє лице – всміхнене так, як тоді, коли ти мене перший раз поцілувала, або покрите рум’янцем гніву так, як тоді, коли я тебе перший раз поцілував. Я ще тоді, бачиться, був профан в любві, оглашенний, нечистий, – ти по першім моїм поцілуї обтерла собі лице, – видиш, я досить живо представляю собі поєдинчі моменти нашої «innere Geschichte». Ex, калейдоскоп-калейдоскоп, коли ти зачнеш крутитися, вирувати передо мною? Ти ще вмієш молитися до бога, Ольдзю? Як умієш, то молися, щоб се швидко наступило! Тоді, чень, уступить з моєї груді той проклятий біль, котрий, – та ну його!..

Чому не пишеш нічого? Тиждень, відколи поїхав Олеськів, я нічогісінько не робив, ждучи листа від тебе. Ти, певно, гніваєшся за мою просьбу, передану в маленькій карточці, підозріваєш мене о злі замисли?..

На мене находять такі хвилі, коли я рад би затерти в своїй голові всяку пам’ять о тобі, коли я лютий, пригадуючи собі кожде твоє слово, кождий жест, усміх, жарт, – ти не знаєш, який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, одна хвиля, котрої не можу з пам’яті витерти, не можу доразу осміяти, спрофанувати, – се тота хвиля, коли я в приступі злого гумору не відповідав на твоє питання: «чи ти мене не любиш?» – тямиш, сьому вже рік минув, – а ти зразу всміхнулася, а відтак заллялася сльозами. Пощо на світі ти тоді плакала? Якби не ті сльози, знаєш, – я би був досі тебе вигідно забув! Ті нещасні сльози, вони мене й досі печуть! Ex, ви женщини-женщини! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! І пощо було тобі тоді плакати? Чи, зачавши сміхом, не могла ти й сміхом докінчити, розреготатися наголос?.. А се було б (було) так хороше! Я би був досі забув тебе і забився в книжки, мов хробак, та не гадав о будущім. «Буде, що буде! Загину з голоду, то сам, – що кому до того! Я свобідний!» А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв’язали. Я шарпаюся то сюд, то туд і, розуміється, собі ж на страту, а не на зиск.

Ти розгнівана на мене. Се факт певний. Впрочім, скрита нота гніву звучала вже в твоїм гарячім, любовнім листі. Я чув її добре. Се був також сміх скрізь сльози. Але що ж, любцю, – ти не гнівайся, проси тільки бога (правда, ти в бога ніякого не віриш, – значить, бажай тільки щиро), щоби швидко-швидко я зовсім стратив розум, пам’ять, – мені вже недалеко до того, – щоб огненний калейдоскоп закрутився передо мною! Щастя непам’яті! Щастя забуття, коли вас діждатися?..

Ти знаєш те зілля – воно росте всюди по луках, – з котрого корінь, розварений і зажитий мірно, поволі-поволі убиває чоловіка, нищить його мускули, висушує го, як скіпу, розстроює нерви, відбирає ясність очам, притуплює мислення і вкінець зовсім убиває чоловіка? Ти знаєш тото зілля? Воно є в мене, відвар з нього, зілляний у фляшечку, стоїть у шухляді – дорога зовсім близька, тільки ті прокляті сльози лежать поперек дороги! А все-таки якось безпечніше жити, маючи близь себе такого спасителя! А фляшечка з жовтавим плином така сумирна, спокійна, зовсім не страшна!

Правда, я зачинаю діставати гумор! Читаючи повищий уступ, ти знов засмієшся. Ах, твій чаруючий сміх, чи вчую я його ще коли? Знаєш, сидячи в тюрмі, я не раз серед глухої нічної тишини чув той сміх зовсім виразно!.. Хто знає, посиджу до півночі – П[авли]к давно спить, місто втихне, – може, також і нині почую той сміх. Бо що ж, довше, чень, він не буде летіти з ґанку перед вашою хатою аж сюди! А почути – я почую, не бійся, ухо ще в мене гостре, а пізнати – твій сміх пізнаю! Ти завважала, може, що в хвилях, коли любов або яке інше глибоке чуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль? Се правда, – може бути, ти признала се вже давно так, як признала в страшній хвилі друга женщина, котру я після тебе (значить степень, а не час, du Eifersüchtige) найбільше любив. Слухай, розкажу тобі факт, пригідний для північної години.

Було се р. 1872, саме пополудні в суботу перед зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, – моя мама – лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув, – ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, – я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей.

Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ми ось які слова: «Боже-Боже, – казали небіжка, – мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що господи! Що я йому зробила злого?» Знаєш тепер, з яким страшним, важким чуттям вмерла моя мама? Але моя совість чиста – я тоді ще не знав тебе! Тільки ж хто знає, чи та причинка психічної муки, котру я завдав моїй мамі в послідніх хвилях її життя, не схоче страшним способом відомститися на цілім моїм житті?..

Ольдзю-Ольдзю, люба моя, єдина, бажай, щоб мені швидко зовсім помутилося в голові або щоб мені достало смілості випити жовтий плин з тої флящини, що в шухляді! Я хотів би тільки одного – умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені, та й годі його надіятись!

Хочеш, я розкажу тобі ще один факт про третю женщину, котру я любив і котра мене дуже-дуже любила. Вона називалася Марися. Я ще й досі нагадую її низеньку стать, веселий, дрибітливий голос, добродушне лице, – я її дуже любив. Вона також умерла, і то вмерла також з дуже прикрим чуттям зглядом мене. Вона вмерла на холеру. Кілька разів під час самої холери вона, ще здорова, просила мене: «Прийди, Іванчику, як я заслабну (тоді кождий говорив «заслабну», бо не знав «ни дня, ни часа»), аби-м тя бодай перед смертев увиділа!» Я ходив по хатах чужих людей, де вмирали, – а прийшов післанець і села, що Марися заслабла, і почав мене просити, щоби-м ішов, бо мя конче хоче видіти, – я – не знати чому – відказався, не хотів іти.

Три рази приходив післанець і просив, трохи не плакав, – ні, я не пішов та й не пішов. За четвертим разом прийшов сказати, що Марися вмерла. «Дуже, – каже, – небіжка жьилувала». Ти знаєш, які важкі ті слова! Я аж тоді почув цілу їх вагу, як є-м на другий день, побачив жалісне, болізно скривлене Марисине лице, на котрім немов пристив той жаль, який я причинив їй до послідніх, передсмертних мук!

Вона дуже-дуже мене любила! Се була моя нянька і стриєчна сестра!

Життя-життя! Пощо в тобі такі факти! І чому важкі, болізні споминки довше тривають від щасливих?..

Але пощо я тобі пишу? Ти ж гніваєшся на мене, не відпишеш мені, – а я не можу перелетіти, щоб побачитися з тобою!

Видиш, я, котрий не плакав коло вмираючої матері, тепер готов заплакати, кінчачи се письмо, готов заплакати, сам не знаючи, чого і чому, готов заплакати, коли думаю о тобі!

Як тобі живеться? Як ся там забавляєте? Чи панна Михайлина ще не закохалася де в кім? Знаєш, що? Скоро закохається в кім, то радь їй, щоб не поступала так, як ми. Адже ж ми любилися майже два роки, а ходили побіч себе, мов чужі, – а скільки я натерпівся, – проклинаю ті хвилі, котрі мали бути найкращими в моїм житті, – вони підгризли моє серце, знищили найкращі чуття. Ми тоді аж зблизилися, як огонь почав погасати. Се наслідки політики! Вчи ж принаймі Міню ліпше користати з золотих хвиль любові!

А тепер прощай! Поцілуїв боюсь тобі засилати, бо й тобі не були б вони любі опівночі та й ще після такого глупого листа. А впрочім, що се таке паперово-атраментовий поцілуй?

Бувай здорова! Пиши, – а впрочім, як хочеш!

Іван.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 51 – 55.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1193.

Епіграф – із вірша Г. Гейне «Лореляй».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 92 – 97.