30.07.1878 р. До О. М. Рошкевич

Ти, певно, дивуєшся, чому не відписую на твоє посліднє письмо, таке сердечне і гаряче, ти, може, навіть знов зачинаєш гніватися, – певно, думаєш, що я й справді забув тебе. Мені бачиться, що, крім інших, звісних тобі причин (родичі et cet[era]), почасти навіть тото твоє гаряче і сердечне письмо, якого я ще ніколи не получав від тебе, стало почасти причиною моєї мовчанки. Ти ще дуже здивуєшся, чуючи то, – а однако причина ту[т] зовсім проста. Прочитавши твої слова, з котрих кожде ласкало і упоювало мене втіхою, побачивши всю силу твого чуття помимо всяких противностей, навіть помимо того не зовсім гідного і розумного кроку, який я зробив у пориві смутку та сумніву, побачивши твою тверду надію на будуще, я став немов осуджений.

І дійсно, чим заслужив я на таке прив’язання, чим я можу його відплатити? Чим зможу піддержати твою надію, твою силу, коли в мене самого їх аж надто мало? Яким способом я зможу розпутати всі тоті погані пута, котрими ми обоє окручені і котрі спинюють нас від спільного щасливого життя? Ти не знаєш, як ті питання мене мучать, але найясніше вони стали передо мною по перечитанні твого листа, за котрий я тобі дуже а дуже вдячний. І замість сісти відповідати тобі, я пішов, сам не знаючи куди, – геть у поле.

Кілька день я роздумував над нашою долею і завзявся написати тобі аж тоді, як буду міг донести тобі якусь хорошу вістку, щось такого, що бодай на крок зближує нас до нашого щастя. Але годі було діждатися. Я й не писав нічого, аж тепер, не можучи встояти против покуси користання з доброї нагоди. Не гнівайся, кохана, за тото спізнення. Воно прикро й мені самому і може свідчити навіть о моїй холодності до тебе, але я знаю, що плохого нічо ти о мні не подумаєш, знаю, що противності і неприятності зміцнили тільки твою щирість до мене, – а до кождоразового об’яснення між нами більше нічого й не треба, окрім щирості та довірливості.

Признаюся тобі, що послідніми часами стараюсь насилу якнайменше думати о тобі тому, що ті думки наводять мя не на сумніви о твоїй любві, а на сумніви о нашім будущім житті. Я з гарячковою нетерпливостев кидаюся до різнородної роботи, рад би-м де-небудь винайти опору, щоби на ню відтак мож було опертися. Я стараюся заняти весь свій час працею, думати о героях своїх повістей, а не о будущім своїм житті. Ба, не можучи оборонитися й тих думок, я чіпаю їх в свої руки і перероблюю на повістярські мотиви, що робить ми дику сатисфакцію. Таких шкіців у мене багато під пером, а ще більше в голові. Ох, коб лише сили, супокою, тихого, безпечного життя – а всі ті картини і характери вийшли би так стрійно і цільно на світ, що наша література мусила б зробити «зворот направо», а й горда заграниця забалакала б не так про «Schreiberlein aus dem Baerenlande»! Ллє, бачиться, нім сонце зійде, роса очі виїсть; нім зможу до чого добитися, то й мене не стане!

Ти пишеш мені: «Пощо нам гризтися та турбувати одно одного? Хіба ми не можем любитися й так? Любімся, поки молоді, поки кров гаряча!» Ох, як би я хотів, щоб се була правда, щоби можна було вік звікувати здалека одно від другого і весь вік вірно любитися платонічною любвою! Хто його знає, може, се й правда, може, другі можуть так жити, – я тільки о собі знаю, що не можу! Платонічна любов швидко навкучиться, іменно тому, що недостає їй того, чого іменно конче вимагає розумна, правдива любов, – зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існування! Такого життя, ураз із коханою особою я бажаю, бо воно одно зможе розвити любов правдиву, зможе платонічну любов зробити зовсім реальною, сильною, зробити елементом життя, таким конечним, як хліб або воздух. Я знаю, кохана Ольдзю, що й ти не менше мене бажаєш такої любві і такого життя, – і се ще дужче мучить мене. Ох, сила никне, жар молодості гасне, гаряча кров стане поволі серед вічного, безплодного бажання, найкращі літа минають, літа, коли чоловік способен найживіше чути і любити!

Та що зробиш! Конечність тверда, непереперта, мов скала, – вона знає тільки одну раду: чекай! Хоть як ти вертися, і кричи, і сумуй, і бажай, і надійся – нічо не зробиш! Але проч з тими думками! Вони спосібні з ума звести. їх треба давити в собі, глушити, глушити доти, бачу, доки не заглухне і не замре в серці всякий живий, рух, всяке радісне, ясне, гаряче чуття! «Mein’ Lieb’, wir müssen beide elend sein?».

Затим до літератури! Що я тепер роблю? Видаємо книжку, котра має заступити 3-тій н[оме]р «Гром[адського] др[уга]». За другий н-р П[авли]к має процес перед суддями присяглими, не знати ще, що з того буде. Ти читала два перші н[оме]ри?

В 3-ім: «Boa constrictor» (дальше), «Війна слов’ян з турками», «Пропащий чоловік» (П[авли]ка), «Вісті з України», «Вісті з Галичини» (chronique scandaleuse), «Моя стріча з Олексою», шкіц. Загалом, цікаві штуки.

Твій перевід Золя дуже хороший, я маю тільки роботу переписати го на нашу правопись – і буде druckgerecht.

Посилаю Ол[еськов]им «Словник», свод Др[агомано]ва, дві книжки «От[ечественных] зап[исок]», де є цікавий роман Гонкура «La fille Elisa». Тут видають християни «Дрібну бібліотеку», з котрої два зошити посилаю. «От. зап.» прошу читати швидко і присилати через Ол-ова з поворотом.

П-ків рекурс відвергли. Йому прийдеться сидіти 3 місяці. Анна кілька неділь тому поїхала до Косова навсегда. Ти, чень, спокійна «нащот неї»?

Просиш мене, щоби-м приїхав. Добре, не можу ти того відмовити, бо й сам чую потребу побачити твоє кохане лице, стиснути тоту руку, котра готова підпирати мене в тім біднім, небезпечнім житті. Але коли я буду міг бути? Надіюся, що швидко, за тиждень, за два найдалі. Йде тільки о гроші на дорогу. Маю написати статтю про панславізм до польського журналу «Tydzień», а одержані гроші оберну на поїздку.

Перед тим напишу до Славка тільки просто число, котрого дня буду. Тепер сказівки. Я буду в Долині десь на другу годину і сей час піду з Долини до Грабова, а відтам ід Лолину. Ви вийдете на спацер у Грабівський ліс, ну, і стрітимось. До того часу прощай!

Твій всегда Іван.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. б, с. 48 – 51.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1191.

Видаємо книжку, котра має заступити 3-тій н-р «Громадського) др[уга]». – Третій номер «Громадського друга» не вийшов, замість нього вийшли збірники «Дзвін», «Молот».

За другий н-р Павлик має процес… – Перший номер «Громадського друга» було конфісковано за «напасті на священство, церков, блазенства на бога» («Газета шкільна», 1878, 1 травня, с. 72). За другий номер М. Павлик як редактор мав судовий процес (за вміщення поезії І. Франка «Невольники» та оповідання М. Павлика «Ребенщукова Тетяна» – див. «Слово», 1878, 23 вересня (5 жовтня). М. Павлик писав М. Драгоманову: «З «Громадським другом» сталось те, чого я сам бажав: судити будуть мене судом присяжних, і то тільки за 2 № » [Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 308].

«Війна слов’ян з турками» – стаття Феофана Василевського «Війна слов’ян з турками 1875 до 1878», друкувалася (під псевдонімом «Софрон Круть») в «Громадському друзі», «Дзвоні», «Молоті».

«Пропащий чоловік» (П-ка) – повість М. Павлика «Пропащий чоловік», вперше надрукована у «Дзвоні» і «Молоті» за 1878 р.

…свод Драгоманова… – Йдеться про видання: Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. К., 1876.

…статтю про «Панславізм»… – Таку статтю І. Франко написав пізніше («Католицький панславізм», надруковано в журналі «Світ», 1881, № 7, с. 136 – 137).

La fille Elisa (Дівчина Еліза) – роман французького письменника Едмона де Гонкура (1875 р.).

«Tydzień» («Tydzień literacki, artystyczny i społeczny») – польський прогресивний журнал, виходив у Львові в 1874 – 1881 рр.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 89 – 92.