Латинські переклади і їх парості

Іван Франко

Щоби як слід зрозуміти значення повісті про Варлаама і Йоасафа в загальній історії літературній, досить буде хоч поверхово кинути оком на її мандрівку по літературах цивілізованих народів. Подаючи тут такий огляд, ми згори мусимо заявити, що він і не повний, бо майже кождий рік приносить тут нові відкриття і доповнення, і поверховий, бо не одна з названих далі переробок сама вимагала би окремої монографії.

З другого боку, ми не хотіли б ограничится сухою бібліографією, такою, напр., яку подав Кун (Е. Kuhn, Barlaam und Joasaph, 50 – 74), бо нам прийшлось би вповні передрукувати її, значить, для спеціалістів ми не подали б нічого або дуже мало нового, а неспеціалістам усе те було би зовсім не цікаве. Відсилаючи аматорів бібліографічної повноти до Кунової праці, ми звернемо увагу на важніші явища сеї багатої літератури, зупинимось трохи там, де зможемо і від себе докинути дещо нового до сього огляду, значить, про долі нашої повісті в Польщі і на Вкраїні.

На самім вступі сього огляду нам кидається в очі замітний і незвичайний факт. Коли прийняти, що повість про Варлаама і Йоасафа написана була по-грецьки коло 630 року, то разом з тим приходиться прийняти й те, що вона більше як 300 літ по написанні лежала скрита. В VIII, IX і X віках зовсім нічого про неї не чувати; найстарші рукописи, які до нас дійшли, походять із XI віку. І швидко опісля починається мандрівка нашої повісті на захід, правдивий тріумфальний похід, яким, крім Біблії, не може повеличатися ні один інший твір всесвітньої літератури.

Вона здобуває собі всі важніші європейські краї і всюди робить велике враження, завойовує найважніші роди літератури, пускаючи парості на поле епопеї, повісті і драми, поетичного оповідання, параболи, використувана в тисячних компіляціях, проповідях та збірках поучень, дискутована в трактатах теологічних і історико-літературних, та, що найцікавіше, здобуває для своїх героїв місце святих у християнськім Пантеоні.

Початок мандрівки нашої повісті на захід припадає на ту саму пору, коли зі сходу на захід поплила багата течія орієнтальних творів, таких, як «Стефаніт і Іхнілат» («Каліла і Дімна», індійська «Панчатантра»), «Книга сімох мудреців» (латинський Долопатос, арабська книга про сорок візирів), – в часі перших хрестових війн і першого довшого побуту західних лицарів на сході.

Та перші кроки нашої повісті в латинськім світі непевні і непросліджені. Найстарший латинський переклад її приписувано довгі віки вченому грекові Георгію Трапезундському, поки вчені гуманісти Білліус, Лев Алляцій і ін. не завважили, що Георгій Трапезундський жив у XV в. і вмер у р. 1484, а найстарші рукописи латинського перекладу сягають XII віку.

Учений німець Каспар Барт у своїй праці «Animadversiones ad Heraeae Pastorem», виданій в р. 1655, твердить, хоч без ніякого доказу, що перекладу сього довершив знаменитий учений Анастасій Бібліотекар, сучасник апостолів слов’янських Кирила і Мефодія. Се не було би нічого неможливого, коли нагадаємо, що Анастасій в р. 869 посланий був цісарем Людвігом до Константинополя, бо там під час відбутого тоді собору владав вповні грецькою і латинською мовою і служив дійсно посередником між церквами грецькою і латинською. Та Бартів здогад про його переклад Варлаама і Йоасафа досі був занедбаний ученими, і вони нічого не зробили для його ближчого умотивування; Кун («Barlaam und Joasaph», 54) думає, що порівняння мови сього перекладу з латинською мовою перекладу Теофана, доконаного Анастасієм, дало би можність розсудити, чи сей здогад має в собі зерно правди чи ні.

В усякім разі се одно певне, що в XII віці латинський переклад Варлаама і Йоасафа був досить популярний в Італії. Про се свідчить факт, що знаменита притча про однорога, уміщена в тій повісті, послужила мотивом для одної різьби на стародавній баптистерії в Пармі, що в р. 1196 почав будувати Бенедетто Антеламі. Правда, після того опису сього рельефа, який дає Піпер («Evangelisches Jahrbuch», 1886, ст. 35 і д.), можна сумніватися, чи власне сю версію притчі мав на думці майстер, що різьбив той рельєф, та се вказувало би на значну давність і популярність притчі в Італії, а бодай на існування кількох її версій уже при кінці XII в.

А що, по моїй думці, ся притча, безсумнівно, здавна мала свою особливу літературну історію, незалежно від повісті про Варлаама і Йоасафа (сю історію я обробив у окремій статті, виданій по-болгарськи: «Притчата за еднорога и нейният български вариант», «Сборник за народни умотворения», т. XIII), а натяк на неї знаходиться і в новогрецькім тексті «Александрії», і то натяк, ближчий до представлення на тім рельєфі, ніж до тексту в повісті про Варлаама, то можна ще споритись, чи є сей рельєф дійсно свідоцтвом про існування і популярність нашої повісті в Італії при кінці XII в.

Старий латинський переклад свідчить про те, що доконав його чоловік тямущий і талановитий. Переклад загалом старанний і вірний оригіналові. Та є одна характерна новість, що відрізняє його від грецьких рукописів: авторство повісті приписано тут св. Іванові Дамаскинові, і ся традиція потяглася відтепер у Західній Європі без перерви і, певно, причинилася дуже багато до популярності сього твору, надавши йому повагу імені одного з найвидніших отців церкви.

Твором Івана Дамаскина вважав сю повість Яков de Voragine, що вмер архієпископом генуенським у р. 1298, зложивши знамениту в середніх віках книгу, звану «Legenda aurea», де вставив також скорочене життя Варлаама і Йоасафа [його витяг, доконаний, очевидно, з латинського перекладу, починається словами «Barlaam, cujus historiam Joannes Damascenus diligenti studio compilavit», текст гляди: «Legenda aurea», ed. Th. Graesse, Lipsiae, 1850, ст. 811 і д., передруковано з додатком французького перекладу у Douhet, Dictionnaire des légendes du Christianisme, с. 59 – 76, ноти].

Приймаючи авторство Дамаскинове за річ безсумнівну, інший горішньоіталійський єпископ і писатель, Petrus de Natalibus, що був від 1370 р. до 1400 єпископом у Аквіліумі близько Венеції, умістив короткі життєписи святих Варлаама і Йоасафа у своїм знаменитім «Catalogus Sanctorum», що стався першою основою «Римського мартирологія», се був перший крок до вставлення особливо Йоасафа в число святих католицької церкви, признаних нею офіціально, або, як говориться, канонізованих [Т. W. Rhys Davids, Buddhist Birth stories or Jataka tales, vol. I, London, 1880, с. X – XI].

Майже рівночасно з Яковом de Voragine або трохи пізніше вставив французький домініканець Вікентій з Бове обширний витяг з нашої повісті в своє монументальне «Зеркало» (Vincentius Bellovacensis, Speculum quadruplex, уперше видано в 9 томах коло р. 1477, перше датоване повне видання вийшло в Дуе в р. 1624 у 4 величезних томах). Се «Зеркало», що обіймало все знання і вірування середніх віків і майже аж до XVI в. було загальноприйнятою енциклопедією, мало що не виключним джерелом вищої освіти, складається з чотирьох частей: «Speculum naturale», «Speculum doctrinale», «Speculum historiale» і «Speculum morale» [Дзеркало природи, Дзеркало наук, Дзеркало історії і Дзеркало моралі (лат.).– Ред]. Ся остання часть зложена була кимсь іншим по смерті Вікентія, що вмер у 1256 р. Оповідання про Варлаама і Йоасафа знаходиться в «Зеркалі історичнім». Великий авторитет сеї праці [про нього гляди: Dr. Freiherr R. v. Liliencron, Ueber den Inhalt der allgemeinen Bildung in der Zeit der Scholastik, München, 1876] також немало причинився до розповсюдження впливу нашої повісті.

Обік повного латинського тексту отсі три латинські витяги, доконані такими авторитетними писателями, послужили основою для многих переробок, про які далі буде мова. Та поки що для доповнення історії латинського тексту треба згадати, що з «каталога святих» Петра de Natalibus узяв житія Варлаама і Йоасафа Бароній до скомпільованого ним у р. 1583 «Martyrologium Romanum», для них уставлено осібну службу і пам’ять їх поставлено святкувати дня 27 падолиста.

Незвісно, коли і якою постановою введено св. Йоасафа (без Варлаама) і в грецькі празничні Мінеї, де пам’ять його обходиться дня 26 серпня. Надто під днем 25 падолиста знайшов я в рукописнім «Пролозі» в бібліотеці перемишльської капітули пам’ятку «Преподобною отцю нашею еще живу сожже огнем Авенир царь», а під днем 26 того ж місяця пам’ятку 17 монахів, замучених тим же царем.

В останніх десятиліттях, коли науковими дослідами понад усякий сумнів доказано, що героєм нашої повісті, названим у грецькім тексті Йоасафом, а в латинськім Йоасафатом, є не хто як історичний Сідхарта Сакія-Муні, званий як аскет Готама, а як основник нової релігії Будда (освічений і просвітитель), ся обставина наробила деякого клопоту правовірним католикам і викликала живу суперечку, котрої здобутком було докладніше роздивлення «Римського мартирологія» і заперечення його канонічної поваги.

[Се питанння занадто далеке від теми нашої студії, сим-то ми й не будемо вдаватися в його розбір і відсилаємо до спеціальної літератури, яка вже набралася на сю тему. Перший Ріс Девідс («Buddhist Birth stories», XII) висказав остро і виразно сю думку, що «Будда під іменем св. Йосафата є на ділі офіціально признаний, поважний і шанований у всьому католицькому світі як християнський святий».

Супроти сього виступив французький учений Коскен у своїй статті «La Vie des saints Barlaam et Joasaphat» et la legénde du Bouddha», поміщеній в місячнику «Revue des questions historiques», 1880, за жовтень, і силкувався показати, що «Мартирологій римський» не мав ніколи ваги якогось непомильного авторитету і що коли на його стовпцях знайдеться якесь ім’я з припискою sanctus, святий, то се ще зовсім не значить те, буцімто сей святий був церквою канонізований».

В тім самім дусі виступив також іще того ж 1880 р. англійський учений Ральстон у публічнім відчиті в «London Institutions», додавши до Коскенових доказів виписку з твору папи Бенедикта XIV «De canonisatione sanctorum»:

«Церков, – писав сей папа, – не вчить, немовби все, вставлене в «Римський мартирологій», було правдиве, як певна і непорушна правда. Щось інше є формально повзятий декрет канонізаційний, а щось інше вставлення якогось ім’я в «Римський мартирологій», де віднайдено і поправлено багато похибок» (Cosquin, Contes populaires de Lorraine, t. I, LVI).

Та в дусі Ріс Девідса виступив також знаменитий індіаніст Макс Мюллер, доказуючи, що по всякій правді Будді й належиться місце між святими, а з грецьких і римських святих мало котрий так вповні заслужив на назву святості, як так званий св. Йосафат, царевич, пустинник і святий (Max Müller, Essays).

Полемізуючи з Мюллером, індійський місіонер Макдональд дивується, як може той, хто перечив існуванню бога, вважатися святим або навіть богом, а щодо «Мартирологій» цитує цікавий факт, що зі старого римського празника Dionysii Eleutherei Rusticum (seil, festum) (себто селянський празник Діонісія Елевферського) у тім «Мартирологу» зроблено трьох святих мучеників: Діонісія, Елевферія і Рустіка (К. S. Macdonald. The story of Barlaam and Joasaph: Buddhism and Christianity. Calcutta, 1895, с. LIII).

Та нам здається, що чи був Йоасаф формально канонізований, чи ні, на практиці се не становило ніякої різниці; на практиці він довгі віки всією християнською церквою вважався святим, його ім’я писалося в календарях, на його честь зложено служби, на його честь будовано і посвячувано церкви і каплиці і т. д.]

Примітки

«Каліла і Дімна» – староарабський повчальний роман, який перекладався і на слов’янські мови.

«Книга сімох мудреців», точніше «Історія семи мудреців» – повість повчального характеру, що складається з новел, які розповідають про царевича Діоклетіана та його вчителів – сімох мудреців. Створена в Індії, перекладена на європейські мови не пізніше XIII ст.

Алляцій Лев (1586 – 1669) – грецький вчений.

Барт Каспар (1587 – 1658) – німецький філолог, видавець.

Піпер Фердінанд (1811 – 1889) – німецький учений, богослов і археолог.

Вораджіне Якоб – Яков де Ворагіне (бл. 1230 – 1298) – генуезький епископ, церковний письменник, автор збірки агіографічних творів «Золота легенда».

Коскен Емануель (? – ?) – французький фольклорист.

Ральстон Вільям (1829 – 1889) – англійський письменник, перекладач.

Бенедикт XIV, світське ім’я Проспер Ламбертіні (1675 – 1758) – римський папа (з 1740 р.), автор творів з церковного життя; був ініціатором видання каталога рукописів Ватіканської бібліотеки.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 416 – 421.