Драма Михайла Лихоневича

Іван Франко

Звісно, що в тих школах були драматичні вистави улюбленою і обов’язковою «рекреацією», і ось ми бачимо, що коло 1760 р. монах-піарист (вони звалися fratres scholarum piarum) Михайло Лихоневич, в ту пору професор синтактики і поетики в Хелмні в Познанщині, переробив історію Варлаама і Йоасафа на три актові драми («Dialog») під заголовком «Historya Jozefata króla Indyiskiego». Ся драма написана прозою, підмішаною віршами, знаходиться разом з іншими шкільними драмами сього автора в однім рукописі бібліотеки Оссолінських у Львові (інвентарний номер 2455).

Рукопис написаний, здається, рукою самого автора, а на кінці нашої драми є приписка автора, де говориться, що «сей твір був трохи вчасніше друкований». А що рукопис зладжений був у 1762 році, то можемо думати, що, коли ся приписка правдива, драма Лихоневича була друкована в 1760 р. Та що ж, у польських бібліографіях ми не здибали записаного такого друку, а в Естрейхеровій бібліографії власне під р. 1760 наведено тільки один твір Лихоневича з ось яким титулом: «Poema sceleris comes talione gladii vindicata, in scholarum piarum Culmensium theatro patrio idiomate» [Estreicher, Bibliografia Polska XV – XVIII w., т. IX, с. 303].

Сей титул, так як тут є, є проста нісенітниця, та се вже, мабуть, вина польського бібліографа, що дбає тільки про те, щоби якнайбільше номерів набгати в своїй бібліографії, а про докладне видання титулів, про критичність у здогадах при виданнях без року і місяця, у розв’язуванні псевдонімів і т. д. зовсім не турбується. Певно, відомість про Лихоневичеву «Poema sceleris» узяв Естрейхер відкись із другої руки; зате у нього нема згадки про ті драми, які є в рукописі Оссолінських і про які сам автор виразно мовить, що були трохи давніше надруковані. Знов у рукописі Оссолінських нема Естрейхерової «Poema sceleris»; розуміється, що й вона, і ті драми, які є у Львові, могли бути друковані і, може, з часом віднайдуться.

Подаємо тут пару звісток про рукопис і драму Лихоневича. Рукопис in folio є уривок якоїсь більшої цілості; стара пагінація на рукописі йде від ст. 189 до 214. Рукопис обіймає 13 карток і містить три драми Лихоневичеві: «Dyalog o Barlaamie i Jozafacie», «Dyalog o Maurycym Fokasie i Herakliuszu» і в кінці «Dyalog o bezbożnym Achasie królu żydowskim». Два останні діалоги написані віршами, а перший – прозою, тільки вставлено декуди віршовані «канти».

Діалог про Варлаама і Йоасафа починається «передмовою»: лицар розмовляє з «ojczyzną», себто з Польщею; вона просить від нього «posiłków, abym na kły nieprzyiaznych dzikich nie poszła bestyi». Розмова кінчиться покликом «ojczyzny»: «Odtąd sław narodzie Polski Prześwięte Trzcieńskich imię!» Далі йде паралельно по-латині і по-польськи «Cantus cum choro in laudem Illustr. Trzcieńsciorum Domus» – несмачна панегірика, які тоді в Польщі були в моді.

Потім наступає ось який

«Dowód gruntowny księgodzieyny: Jozefat Syn Awennira Króla Indyiskiego, gdy od dzieciństwa przyszłym był wieszczony Chrześcianinem, oyciec iego Poganin roznemi temu usiłował przeszkodzie sposoby, lecz cudowną Boga opatrznością Jozefat wiary Swiętey od Barlaama Pustelnika wyuczony, potym iak oiciec umarł Państwem rządząc dziedzicznym, wkrótce i tym pogardził, a na Puszczy Senauryckiey świątobliwie życia swego dokończył. Próżność próżności wszystko pod Słońcem wzgardy świata na Jozefacie królu Indyiskim szkoły nasze akademiczno-chełminskie»

[«Грунтовний доказ книгодія: Йосафат, син Авеніра, царя індійського, коли він ще в дитинстві був проголошений майбутнім християнином, батько його, поганин, намагався тому перешкодити різними способами, але чудесним божественним провидінням Йосафат був навчений святої віри Варлаамом-пустельником, після того як батько помер, він управляв успадкованою державою, але скоро від цього відмовився і в Сенарській пущі побожно закінчив своє життя. Суєта суєт все під сонцем, презирство світові від Йосафата, царя індійського, школи наші академічно-хелминські» (польськ.). – Ред.]

Далі автор перепрошує за гру учеників і розсипає нові підхлібства для гостя пана Тшценського.

Akt pierwszy. Scena I. O wróżbach. Король Авенір просить дворака Зардана пошукати в цілім індійським світі віщунів (gwiazdomistrzow), щоби сказали будущу долю його сина-одинака, найдорожчого йому над усе. Зардан зараз приводить віщуна Теодаса, а сей мовить, що Йосафат має стати християнином. Щоби сьому запобігти, наказує Авенір усім християнським пустинникам і монахам забиратися до трьох день з індійської держави,

«ieżeli ich dotąd przez żarliwość o cześć Bogów naszych nie uskromiły miecze. Cały zaś dwór nasz królewski a naybardziey Ciebie zaklinamy Zardanie, abyś ku zagrodzeniu tey rzeczy w wszelkich swobodnych wygodach tak naszego Jozefata pieścił, aby żadney wcale wiadomości nie miał o nędzy na tym świecie ludzkiey, o ubóstwie i śmierci i niemocy i frasunkach ani o przyszłych nie myślał rzeczach, skąd by od tego dobra nie tęsknił do czego, przeszła którego nadzieią ci to mamiennicy łudzą.

[Якщо їх до цього часу, дбаючи про честь нашу, не приборкали мечі. Увесь же наш царський двір, а найбільш тебе, Зардане, ми благаємо, щоб ти, перешкоджаючи цій справі, у всіляких дозвіллях і вигодах так нашого Йосафата пестив, щоб він не мав зовсім ніяких відомостей про людські злидні на цьому світі, про бідність, і смерть, і хвороби, і турботи, і щоб серед того добра не тужив він ні за чим, за минущою надією, якою ті облудники його тішать» (польськ.). – Ред.]

Возний голосить королівський присуд.

Scena 2. О zabawach Jozefata. Зардан заявляє Йосафатові, що може вживати всього, чого хоче. Приходять сенатори і бажають йому всякого добра. Вони ж співають кант, благаючи небо, щоби давало Йосафатові все щонайліпше. Ось 3 і 4 строфи сього канта:

Wszak swoboda wieloraka

Awenira iedynaka

By pieściła chęci,

Lub co serce nęci.

Tego potrzeba.

Nui fortuny wierney koła,

Godności, roskoszy zgoła

I wszelkie swobody

Bądźcie do wygody

Królewiczowi!

[Тож свобода всіляка

Авенірового единака,

Щоб будила бажання

Або те, що серце вабить,

Цього треба.

Ану вірної фортуни кола

Достоїнства, навіть насолоди

І всілякі свободи,

Служіть завжди Царевичеві! (польськ.). – Ред.]

Входять три генії: Гонор, Фортуна і Розкіш, кождий оповідає, хто він, і заявляє, що буде найвірніше служити Йосафатові. «Jozefat ciesząc się klaska ręcami mówiąc: brawo!» Далі має перед ним пописуватися кавалерія – се тільки зазначено в сценарії, а чи і як було виконано, не знати.

Scena 3. О naukach Josafata i dalszym powodzeniu. Зардан приводить Йосафатові вчителя «w naukach Egipskich mistrza», що має навчити його мудрості, то єсть «wszystko со і est potrzebnego, dobrze rozumieć, dobrze czynić, dobrze wymówić».

Учитель оповідає про світ небесний і земний.

«Niebo ma cztery części to iest: Wschód, Zachód, Południe i Północ, samo zaś obraca się i okrąża ziemię we szrodku stoiącą, ma ogień i gwiazdy» i т. д.

[Небо має чотири частини, тобто Схід, Захід, Південь і Північ, саме ж воно повертається і обходить землю, що стоїть посередині, має вогонь і зірки» (польськ.). – Ред.]

В такім же роді йде премудрість про «żywioły: ogień, powietrze, woda, ziemia», причому вчитель показує ученикові глоби й мапи. Кінчить поглядом на історію. Коли вчитель вийшов, Йосафат мовить Зарданові: «Właśnie mi się takowe podobaią zabawy, atoli tym świata pięknościom niech się rzeczywiście przypatrzę».

Та Зардан заявляє, що йому заборонено виходити на світ. На просьби Йосафатові вияснює, яка тому причина і додає, що має у всім служити йому, «tak jednak pod pilną strażą zachować, żebyś W. K. Mc z obcemi ludźmi w rozmowy się nie wdawał, a ztąd o żadney Świata nie był wiadom nędzy».

Scena 4. O widoku Jozafata. Йосафат мовить Авенірові, що він, мов звір у заперті, нічого не знає. Батько позволяє йому вийти з сенаторами. Тут він бачить сліпих і хромих; Barachiasr, skryty katolic, вияснює йому людську долю. Чоловік родиться для праці, підлягає всяким небезпекам, хоробам, трудам, життя його швидко минає, мов сон, кождий чоловік мусить умирати, а по смерті добрі йдуть до неба, а злі до пекла.

Scena 5. О nauczaniu wiary i nawróceniu Josafata.

Йосафат у монолозі згадує Барахієві слова і його проймає страх. «Ach, gdziesz ia iestem! s kto mi w głupstwie świata miedzy stworzeniami błędnemi prawdy wyprostuie gościeniec?»

Впрошується до цього Варлаам, обіцюючи потішити його. Зардан впускає його до королевича. Всі виходять, і Варлаам починає свою промову. Автор пропускає всі притчі і тільки згадує про них у сценарії, зате подає обширний догматичний виклад християнства. Йосафат увесь зворушений.

«Prawda, że iestem skażony owoc z zarażonego drzewa, kalisty strumyk z nieczystego źródła, a Murzyn szpetności z pogańskich Rodziców, albowiem z mlekiem wyssałem bałwochwalstwo, a Mamki moie były wszystkie uciechy; nie znam, tylko bałwany i nieme posągi, bo mnie tym od dzieciństwa aż dotąd zabawiano, atoli ieżeli mnie Bog Chrześciański uczynił naczyniem między swe wierne wybranym, zupełnie zdaię się na wolę iego».

[«Правда, що я є зіпсованим плодом зараженого дерева, брудним струмком з нечистого джерела, гидким негром від поганських батьків, бо з молоком всмоктав ідолопоклонство, а мамки мої були єдиною розрадою; я не відаю нічого, лише ідолів і німі статуї, бо мене тим від дитинства і до цього часу бавлять, однак якщо мене християнський бог зробив своїм вибранцем серед вірних, я цілком покладаюся на його волю» (польськ.). – Ред.]

Він готов хреститися, та Варлаам радить підождати.

«Jeszcze się w tobie iak w zagaszoney pochodni kurzy dym świeckiey dworności, przytomność rzeczy które cię zepsuły, łatwo zapalić się mogą, rany duszy twoiey świeże i otwarte, łacno ie rozdrażnić».

[«Ще в тобі, як у згаслому факелі, куриться дим світської придворності, свідомість речей, які тебе зіпсували; вони легко можуть загорітися, рани душі твоєї свіжі і відкриті, їх легко подразнити» (польськ.). – Ред.]

Остаточно він хрестить Йосафата, дає йому цілувати хрест і відходить, а Йосафат каже голосно: «Ey przecież niemasz czystszey w wierze prawdy nad katolicką!» Почувши се, Зардан попадає в розпуку, та, врешті, згоджується не казати про се нікому.

Akt II. Scena 1. О radzie przeciw Jozefatowi. Зардан зраджує Авенірові, що Варлаам довів Йосафата до погорди поганських богів. Кличуть сенатора Арахіса і враджують дігнати Варлаама, а коли його не знайдуть, то привести поганського жерця Нахора, видати його за Варлаама, і нехай королевичеві говорить противне тому, що говорив Варлаам.

Scena 2. О męczeniu pustelników. Арахіс, не знайшовши Варлаама, приводить перед короля двох пустинників у кайданах. Король питає їх, де Варлаам. Вони заявляють, що знають, а не скажуть. Їх беруть до в’язниці за образу богів і короля. Сенатори засідають на суд. Возний викликає процес іменем короля і делятора Арахіса (admirała wyspy Japońskiey) проти пустинників Сильвестра і Якова за погорду богів, звичаїв, за тайні науки серед народу, розбуджування несупокоїв та непослух через те, що не забралися з Індії. Зате на основі «Statutów koronnych, osobliwie Achmeta 1200 na rokoszanów i Berbera 1030 na obrazicielów Majestatu» домагається, щоби Сильвестрові відрізати язик, руки й ноги, а Якову відрубати голову «toporem na pniaku», а все се записати в книги і заховати по мислі теперішнього декрету з р. 1760.

Затим говорить «instygator», закидаючи пустинникам, що «iuż wiele i pospólstwa Senatorów, Panów, Szlachty na swoią stronę, skrycie przewiedli». Їх боронить «patronus», показуючи, що вони невинні, та їх засуджують і карають.

Scena 3. О dyspucie względem wiary.

Нахор під загрозою Йосафата перемагає поганських мудреців на диспуті.

Scena 4. Awennir dobrocią i złością następuie na Jozefata, та коли ніщо не помогло, віддає Йосафатові королівство, а сам відходить в іншу провінцію.

Scena 5. O nawróceniu Awennira. Авенір присилає синові лист, що навернувся на Христову віру, і просить його чим швидше до себе, бо нездужає. Йосафат дуже радіє. Генії співають пісню з музикою.

«Pierwey iednak zagra kapela, potym rozedrze się niby zasłona, za którą będą stać na stoliku Boszkowie: Jowisz, Bacchus i Wenus i stanie się głos od nich niby ten: Jozefacie, także z Rodzicem oyczyste porzucasz Bogi!»

Jozefat. A mnie со z wami, przeklęte bałwany! Tu rozgniewany przyskakuie niby do ołtarza i biorąc nayprzod Bacchusa, potem Wenerę, o ziemię tłucze mówiąc: Otóż twoia wszechmocności, Bacchusie! Otóż tobie Wenero! To zaś ucszyniwszy idzie do Jowisza, którego obróciwszy wydaie się krzyż, skąd tak mówi: Krzyż więc Chrystusa odtąd zaszczytem będzie Indyiskiego Królestwa. Potym wesół schodzi i tak się kończy

[Спочатку, однак, заграє оркестр, після цього ніби розкриється завіса, за якою на столику будуть стояти божки: Йовіс, Бахус і Венера, і пролунає ніби від них такий голос: «Йосафате, отак з батьком ти залишив і батьківських богів»!

Йосафат: «А що мені до вас, кляті ідоли!» І тут він підбігає, буцімто розгніваний, до вівтаря і, беручи спершу Бахуса, а потім Венеру, розбиває їх об землю, кажучи: «Ось твоя всемогутність, Бахусе! Отак тобі, Венеро! І зробивши це, йде до Йовіса, обертає його, робить хрест і тоді так говорить: «Отож, хрест Христа віднині буде честю Індійського царства». Після цього вдоволений виходить, і так закінчується» (польськ.). – Ред.]

Akt III. Scena 1. О śmierci oyca Awennira. Йосафат застає батька на смертній постелі; оба радуються, що їх сполучив Христос, батько віддає синові берло і корону, мовлячи:

«Sam za berło bryłę ziemei, za tron trumnę, odbieram, wszystkich wyswobadzam z poddaństwa, wyzwalam z obowiązków, gdy sam dług śmiertelności wypłacam».

[«Я сам за скипетр брилу землі, за трон труну дістаю, всіх визволяю з підданства, звільняю від обов’язків, коли сам плачу борг смертності» (польськ.). – Ред.]

Він умирає, Йосафат голосить над трупом.

Scena 2. Pogrzeb Awennira. На сцені катафалк з королівськими інсигніями і написом: «Omnibus non omnium communis». Чотири генії співають:

«Ach niestateczny Świecie w swym kole. Co światłość w cienie a zdrowie w bóle. Słodkie potoki w piołunu soki. Wesela obracasz w żale!»

[Ах ненадійний світе, що обертаєш у своєму колі світло в тінь, а здоров’я в біль, солодкі потоки в соки полину, веселощі в жалі! (польськ.). – Ред.]

Сей кант має 6 куплетів.

Scena 3. О koronacyi z obrządkami. Йосафат присягає

«iż wszystkie prawa i swobody, przywileie powszechne i poiedyncze wszystkich Stanów… nienaruszenie, owszem świątobliwie strzedz, pilnować i zachowywać będę»

[Що всі права і свободи, загальні і окремі привілеї всіх станів, непорушно і, звичайно, із святістю буду берегти, захищати, стерегти.]

Scena 4. О pożegnaniu Jozefata. Jozefat seym składa i opowiada wolę swoię Panom, iako więcey nie. chce być królem, tylko pustelnikiem [. Йосафат скликає сейм і висловлює свою волю панам про те, що він більше не хоче бути царем, а хоче бути пустельником (польськ.). – Ред.].

Він поручає їм вибрати Барахію королем індійської Речі Посполитої. Панове жалують його і намовляють лишитися, та даремно. «Tu się poczyna pieśń zegnaiąca, Cantus cum choro, śpiewanie z graniem.

1-mo

Gdy się z światem Król rozstaie

Daząc na puszczę w gaie,

Już Indyo żegnam ciebie,

Dla mnie oyczyzna w Niebie.

Gdy mnie miłość Boga pęta,

Woysk Rycerze, książęta,

Szlachta, Pospólstwo, Poddani,

Bądźcie iuż pożegnani.

2-do

I was żegnam Domu miłe

Zaszczyty krotofile,

О Dostoieństwo, O Skarby,

Gińcie iak piękność farby!

Powaga mego imienia

Niech się ze mną przemienia:

Nie mam Jozefat iak za nic

Dziedzicznych Państwa granic.

3-tio

Tron, Koronę, Berło tracę

Miasta, Zamki, Pałace;

Nie w Japońskiej wyspie ale

Na Senauryskiey skale

Pelikanowi podobny

Niechay będę osobny.

Order, kleinoty sadzone

І szarłatne ogony,

4-to

Zrucam stroie złototkane,

Prędzey niech się dostanę

W dzikie iaskinie i puszcze,

Których ia nie opuszczę.

Gdzie cnot pięknieysza ozdoba,

Tam mi się, tam podoba.

Wstąpcie nadworni słudzy

Pokoi owi i drudzy!

5-to

Precz śpiewania, grania mole

Stoły, bale, napoie!

Cugi, konie i karoce,

Od was dzisiay wyboczę.

Tu więc króla Pustelnika

Jak marności unika

Wiedz Ziemio, Niebo w tej sferze

Niech każdy przykład bierze…»

[Перший

Коли цар з світом розстається,

Відходячи у пущу у гаї,

Тоді, Індіє, прощаюся я з тобою,

Для мене батьківщина – небо,

Коли я сповнююся любов’ю до бога,

Військо лицарів, князі,

Шляхта, чернь, піддані –

Прощавайте всі,

Другий

І з вами я прощаюся, милі дому

І дотепні почесті,

О достоїнство, о скарби,

Згиньте, як краса фарби!

Повага мого імені

Нехай разом зі мною зміниться,

Як Йосафат, я маю за ніщо

Успадковані границі держави,

Третій

Трон, корону, скипетр я втрачаю,

Міста, замки, палаци

Не на Японському острові, а

На Синайській скелі,

Подібний до пелікана,

Хай буду я один.

Орден, обкладений клейнодами,

І пурпурові мантії,

Четвертий

Золототкані вбрання скидаю я,

Швидше хотів би я дістатися

У дикі печери і в пущі,

Яких я не залишу.

Де чеснот прекрасніше оздоблення,

Там мені, Там подобається,

Увійдіть, придворні слуги

З покоїв і всі інші!

П’ятий

Геть із співами, мої забави,

Мої банкети, бали, напої!

Цуги, коні вороні,

Від вас я сьогодні відійду.

Отож тут цар – пустельник,

Що втікає від суєти,

Знайте, небо і земля, у цьому

Нехай кожний бере приклад (польськ.). – Ред.]

При відповідних словах Йосафат скидає з себе корону, королівську одежу, строї і т. д. – все, аж до спідньої аскетичної волосяниці, що носив на тілі.

Scena 5. О Śmierci na Puszczy. Геній спокушає Йосафата на пустині, сей мало вже не подається, та бог посилає йому смерть. З неба чути голос «Oto iako umiera Sprawiedliwy!» Ангели на хорі співають остатній кант. Потім наступає отсе:

Przystosowanie Historyi

Otóż iuż przykład w cudnym Jozefacie

Jak światem gardzić pokazany macie.

Ten Jego roskosz do Nieba zawada

Że iest, gdy uznał, zaraz Państwo składa,

Idzie na Puszczą, dręczy różnie ciało,

To by w pamięci życzę naszey trwało.

Jeżli takowy wsze roskoszy.

Panic Złudząćym cackiem poczytał i za nic,

Czemuż światowi tak marność kochacie?

Ze dla niey Łaski Boga odrzucacie.

Jaspisz nad złoto a nad Jaspisz cnota

Droższa, nad Boga iuż nie masz kleynota.

Zyc też w sumienney nosząc mola ranie

Nie tyłko za grob lecz za piekło stanie.

Obyście więcey nie kładli nadzieie

W Świecie, bo się gniew Boga na was zleie

Gniew a surowy bowiem kto policzy

Wiele na człeka grzeszącego biczy.

Nie poięte są w prawdzie oczy w Bogu

Nakształt Regestru albo Katalogu.

Wszystko co było, co iest, i co będzie

Z kim, kiedy, iako, gdzie, przewidział wszędzie

A sprawiedliwość dozwólcie no myśli

Jak Rachmistrzyni ścisłą kretką kreśli.

Nie wspomną Piekła, tam katownie czyie

Póki Bóg Bogiem na wieki w nim wyią.

Szczęśliwi ludzie, którzy zaraz mogą

Za naypierwszą się obaczyć przestrogą

[Пристосування історії

Отож, уже на прикладі з чудесним Йосафатом

Показано вам, як треба нехтувати світом.

Коли він зрозумів, що ця його розкіш

Є перешкодою до неба, тут же відмовляється від держави,

Йде у пущу, піддає різним мукам тіло,

Це повинно назавжди залишитися у нашій пам’яті.

Якщо такий панич, що мав усі розкоші,

Визнав їх фальшивими цяцьками і нічим,

То чому ви так любите марність світу

І для неї відкидаєте милість божу?

Яшма дорожча від золота, а дорожча яшми доброчесність,

Дорожчого ж від бога немає клейнода.

Жити ж, носячи у рані сумління черв’яка,

Не тільки те саме, що могила, а й пекло.

Щоб більше ви не мали надій

У світі, бо гнів бога на вас впаде.

Гнів, а суворий хто, нехай полічить,

Скільки на грішній людині лиха.

Незрозумілі, правда, очі в бога,

Подібно до реєстру чи каталога.

Все, що було, є і буде

З ким, коли, як, де – він передбачив

Дозвольте-но думці, як рахівниці,

Справедливість докладно накреслити.

Не згадають про пекло, де чиїсь катівні,

Поки бог на світі, віками гудуть.

Щасливі люди, які можуть відразу ж

Помітити найпершу пересторогу (польськ.). – Ред.]

«Epilogus» заявляє, що вже скінчили грати, й перепрошує гостей за хиби. Кінчить драму «Oratio Dedicatoria», що починається ось як:

«Historya Jozefata Króla Indyjskiego nieco dawniey przez Młodz Akademicką, na sali szkół chełmińskich cnym widowiskiem pokazaną, polskim ięzykiem wywiedzioną, a drukarskim piętnem wyrysowaną dziś przy Imieninach J. W. W. P. i Dob. razem z powinszowaniem S. Michała… w Pańskie Jego daię, składam i ofiaruię ręce».

[«Історія Йосафата, царя індійського, нещодавно показана академічною молоддю у залі холмських шкіл як доброчесне видовище, виражена польською мовою, а друкарським способом накреслена сьогодні на іменини Й. В. В. П. і добродія разом з поздоровленням св. Михайла… йому дарую, віддаю і жертвую» (польськ.). – Ред.]

А кінчиться словами:

«Tak chęci moie, tak szczerość wszystkich Professorów, tak cała przezemnie życzy Akademia Chełmińska. Napisał przepisuiący M. Michał Lichoniewicz ma owczas Professor Syntaktyki i Poetyki w Chełmnie – R. P. 1769 d. 30 Julii»

[«Такі мої побажання, така щирість усіх професорів, таке бажання, висловлене через мене, всієї Холмської академії. Написав переписувач М. Михайло Лихоневич, на той час професор синтактики і поетики у Хелмні… – Року божого 1769, 30 липня» (польськ.). – Ред.]

Ми подали досить обширно зміст Лихоневичевої драми, раз, тому, що вона досі була незвісна в літературі, а по-друге, тому, що вона при всій своїй безталанності дає досить добре виображення про будову і техніку польської шкільної драми, що пустила парості й на українсько-руському грунті.

Цікаво бачити в драмі, як автор прикроював повість для своїх рамок, пропускаючи притчі, стрічу Йосафата з Варлаамом в пустині або перемінюючи такі уступи, як вислання Йосафата Авеніром до далекої провінції на правління (в драмі йде туди сам Авенір). Між додатками є деякі зроблені тільки для сценічного ефекту (сцена прощання з царством – в повісті, як відомо, Йоасаф утікає вночі). Що політичні відносини в Індії в драмі – польські, з сеймами, сенаторами, привілеями та пактами-конвентами, се для середньовікової поезії розумілося само собою; в Польщі тільки нечисленні виїмки в золотім жигмонтовськім віці (Кохановський) пробували вирватися з застарілої традиції, та єзуїтизм і макаронізм надовго, до половини XVIII в. притлумили всі такі пориви.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 436 – 448.