Романтичні поеми про Варлаама і Йоасафа

Іван Франко

В початку XIII в. повість про Варлаама і Йоасафа мала великий вплив на західноєвропейську лицарську поезію. В самій Франції постають три віршовані переробки. Найважніша з них мала собі автором трувера Гю де Камбре, друга зложена була англо-норманським поетом Шардрі, а третя, значно вкорочена, не має підпису автора. Всі три переробки постали незалежно одна від одної, та вийшли зі спільного джерела, з латинського перекладу нашої повісті [P. Meyer und H. Zotenberg, Barlaam und Josaphat von Guy de Cambray (Publikationen des Stuttgarter litterarischen Vereins, Bd. 75), с. 318 і далі. Також переробка Шардрі опублікована булав Німеччині в видавництві «Altfranzösische Bibliothek», herausg, v. Wend. Förster, I].

Найважніша з тих переробок – Гю де Камбре. Вона обіймає звиш 12 000 віршів. Автор поводиться з латинським оригіналом дуже свобідно, деякі уступи пропускає, а дещо знов додає. Ітак в однім місці він вставив обширну суперечку душі з тілом (про неї гляди: Батюшков, Спор души с телом, С.-Петербург, 1891, ст. 212 і далі).

Поема Шардрі значно коротша, обіймає ледве 3000 віршів. Коли Гю де Камбре належить більше до півдня Франції, а Шардрі до півночі, то третя віршована переробка постала в осередку, на заході. Вона числить коло 12 000 віршів.

Рівночасно працювало чимало авторів над прозовим перекладом сеї повісті на французьку мову; таких перекладів, зроблених незалежно один від одного, більше або менше повних супроти оригіналу, доховалося до наших часів : один з XIII, два з XIV і один з XV в., та надто на Афонській горі в Іверськім монастирі віднайдено уривки французького перекладу сеї повісті, очевидно, безпосередньо з грецького оригіналу; переклад так і писаний на полях грецького рукопису і роблений у початку XIII віку [Paul Meyer, Fragment d’une traduction française de Barlaam et Joasaph faite sur le text grec au commencement du treisième siècle (Bibliothèque de l’Ecole des Chartes, 6-me série, t. II, 313 – 330, з фотографічним знімком)].

З тих прозових перекладів, мабуть, ні один не попав у друк; уперве французький переклад, доконаний Жаном Білліусом з середньовічного латинського тексту, а поправлений його братом Жаком за грецьким рукописним текстом, був друкований в р. 1578 і пізніше 1592. Мабуть, якийсь інший переклад або переробку надрукував єзуїт Антуан Жірар у Парижі 1642 р. Витяги з сеї повісті знаходяться в «Bibliothèque universelle des romans» з р. 1775 і в популярних житіях святих [E. Kuhn. Barlaam und Joasaph, 57 – 60].

До поетичних переробок зачислити треба також містерії. Досі їх звісно дві: одна з XV, а може, ще з кінця XIV віку, видана Мейєром і Цотенбергом у додатку до їх видання Гю де Камбре; друга походить з другої половини XV в., досі не публікована; зміст з наведенням поодиноких сцен є у Parfaict, Histoire du théâtre français, Paris 1735, t. II, 475 – 479, передруковано в Douhet, Dictionnaire des Mystères, Paris, 1854, ст. 163 – 170). Коротший розбір дає Пті де Жюльвіль (Petit de Julleville, Les Mystères, Paris, 1880, t. I, 277 – 281, причислюючи першу з тих містерій до XIV в. Друга з них має титул «Le roi Avenir» [Цар Авенір (франц.). – Ред.], а автором її був «Jehan du Prier dit le Prieur, marschal du logis du rois de Cicille, René le Bon». Містерія має 160 осіб і була грана три дні (Petit de Julleville, op. cit., II, 474 – 478).

Щоби доповнити історію нашої повісті у Франції, треба згадати, що й на провансальській мові зладжено було в XIV в. її прозову переробку; мабуть, перероблювано з французької прозової версії, вкорочуючи часть догматичну ще більше та вірно заховуючи головне оповідання і притчі (гляди: Meyer-Zotenberg, Guy de Cambray, 352 – 356; E. Kuhn, Barlaam und Joasaph, 61; К. Bartsch, Chréstomathie provençale, 359 – 360).

Рівночасно з французькими віршованими переробками, значить, також у XIII віці, постали й три німецькі поеми про Варлаама і Йоасафа. Найважніша з них написана лицарем Рудольфом Емським, що служив при дворі графів Монфор. Рудольф узявся до сеї праці вже в старшім віці, спонуканий до сього абатом Гвідоном Каппельським, що дав йому латинський рукопис повісті про Варлаама і Йоасафа, привезений з Сіто (Citeaux) у Франції. Праця була скінчена коло 1230 року. «Зміст сеї гарної історії оброблений тут дуже відповідно і справді автор не дає ніде ані забагато, ані замало», – так судить про сю поему Вільгельм Грімм («Kleine Schriften», Berlin, 1882, II, 237).

Та інші історики німецької літератури судять остріше, закидаючи Рудольфові непотрібну балакучість, плитке розуміння оригіналу; особливо остро осудив се діло Гервінус у своїй історії німецької літератури; та й найновіший історик старої німецької літератури, др. Фрідріх Фогт, хоч признає, що Рудольфова поема здобула собі швидко велику популярність (про се свідчить велика сила її рукописів, які доховалися до нашого часу) і мала значний вплив на пізнішу легендову поезію, все-таки бачить в авторі «прозаїчну вдачу і невелику зручність представлення речі» [Prof. Dr. Friedrich Vogt und Prof. Max Koch, Geschichte der deutschen Litteratur von den ältesten Zeiten bis zur Gegenwart, Leipzig und Wien, 1896, с. 137].

Характерне для духу того часу те, що Рудольф уважає свою працю над отсею повістю якимсь подвигом, узятим на себе немовби для відпокутування давніших поетичних праць, присвячених світській любові; та у Рудольфа се мусимо вважати пустою фразою, а властиво наслідуванням Гартмана фон дер Ауе, у котрого також був такий перехід від світської до духовної поезії, та перехід сей відповідав внутрішньому переломові, який настав у його житті і чутті, коли тим часом у Рудольфа перелому не було і, скінчивши «Варлаама», він узявся писати наскрізь любовну поему «Wilhelm von Orlens» [K. Goedecke, Grundriss zur Geschichte der deutschen Dichtung. Dresden, 1884, I, 120; Vogt, Koch, op. cit., 138].

Друга віршована переробка, якої автор називає себе «Bischof Otto», держиться ближче латинського тексту; з неї досі опубліковано тільки уривки – не особливої вартості (бібліографію подає Kuhn, Barlaam und Joasaph, 69). З третьої поеми, що зложена була, мабуть, у Швейцарії, лишилися тільки відривки; оскільки можна по них судити, поема користала свобідно латинського) тексту і була багата власними додатками автора (Kuhn, op. cit., 69).

В XIV віці якось не було нових оброблень нашої повісті; хто не вмів по-латині, любувався поемою Рудольфа Емського. Тільки в XV віці, коли пройшла мода по лицарську поезію, починаються прозові переробки, зразу рукописні, а далі друковані. До перших друків (так званих інкунабулів) німецьких належать два видання німецької «Buch der christentlichen Lehre, die Hystorie Josaphat und Barlaam genannt», вид. коло 1478 в Аугсбурзі у Гінтера Зайнера, з 60 грубими дереворитами; далі та сама книга друкована була 1480 у Антона Зорга і потім у XVI віці багато разів передруковувана різними німецькими друкарями [Richard Muther, Die deutsche Bücherillustration der Gothik und Frührenaissance (1460 – 1530). München, 1884, t. 1, с. 11, 16; Goedecke, op. cit., 123].

В XVII і XVIII віці в Німеччині забуто про сю повість, і хіба в учених працях десь-не-десь згадували про неї. Тільки в нашім віці відновилося зацікавлення до неї: в р. 1847 появився прекрасний, до вимог новішої науки відповідний переклад її на німецьку мову, доконаний молодим ще тоді, пізніше знаменитим ученим Ф. Лібрехтом, що кільканадцять літ опісля власне щодо походження сеї повісті мав доконати дуже важного відкриття. Ще перед тим, у 1843 р. звісний німецький дітський писатель Хрістоф фон Шмід, переробив сю повість для молодежі, а в р. 1845 знатний германіст Альфін Шульц, знаний більше під псевдонімом Сан Марте, переробив її, свобідно поводячися з її змістом, на драму під назвою «Des Kreuzes Prüfung, eine Glaubenstragödie» (E. Kuhn, op. cit., 70 – 71).

Примітки

Батюшков Федір Дмитрович (1857 – 1920) – російський історик літератури і критик ліберально-буржуазного напряму. Повна назва праці Батюшкова, про яку згадує Франко, – «Спор души с телом в памятниках средневековой литературы». Спб., 1891.

Грімм Вільгельм (1786 – 1859) – німецький філолог. Разом з братом Якобом (1785 – 1863) видав «Дитячі й родинні казки» (1812 – 1814), «Німецькі легенди» (1816 – 1818), переклад «Пісень Едди» (1815) тощо. Казки братів Грімм відомі в багатьох країнах світу.

Гервінус Готфрід-Георг (1805 – 1871) – німецький історик, письменник.

Фогт Фрідріх (1851 – 1923) – німецький учений.

Гартман фон Ауе (близько 1170 – 1210) – німецький поет, співець середньовічного лицарства.

Шмідт Христофор (1768 – 1854) – німецький письменник.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 421 – 424.