Лірницькі вірші

Іван Франко

Дуже правдоподібно, що до круга західної традиції, значить, до паростів латинського перекладу повісті про Варлаама і Йоасафа належить також той українсько-руський переклад, що був у р. 1637 опублікований в друкарні василіанського монастиря в Кутеїні. Сей переклад, доконаний на так званій білоруській, властиво, в ту пору по всій Україні-Русі загальноприйнятій літературній мові, має титул:

«Гисторія, албо Правдивое выписаніє святого Іоанна Дамаскина, о житіи святых отец Варлаама і Оасафа и о наверненю Індиян. Старанієм и коштом іноков общежителного монастыря Кутеенского ново з грецкого и словенского на рускій язык преложена. Въ типографіи тоєи обители. Року 1637, Іюля, 22 дня» [И. Каратаев, Описание славяно-русских книг, т. I. С.-Петербург, 1883, стр. 455].

Хоча титул велів би догадуватися, що се видання зовсім незалежне від західноєвропейської, латинської традиції, то все-таки нема сумніву, що сей переклад доконаний був не з грецького і не з словенського, а з латинського перекладу Білліуса. На се вказує не тільки рішуче приписання сеї історії Іванові Дамаскинові, суперечне з греко-слов’янською традицією, але також поділ цілого оповідання на 40 глав, чого також нема ані в грецьких, ані в слов’янських рукописах, а що запровадив уперше Білліус. Із старої греко-слов’янської традиції заховали кутеїнські видавці тільки назву Йоасафа; їх поклик у титулі на те, що перекладають з грецького і словенського, легко зрозуміти: вони були православні, і їм ніяково було признатися, що текст сеї архіправославної книги беруть з латинського перекладу.

Та проте книга здобула собі на Україні значну популярність; її мусили швидко розкупити, коли вже в XVII віці приходилося переписувати отсе кутеїнське друковане видання; декілька таких відписів бачив по галицьких монастирських бібліотеках проф. Калужняцький [Е.И. Калужняцкий, Обзор славяно-русских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских («Труды третьего археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г.» Т. II. Киев, 1878, ст. 237). На жаль, проф. Калужняцький не вияснив докладно, де і скільки таких рукописів бачив, а згадав тільки про один, що знаходиться в бібліотеці перемиської капітули. Мені не довелося бачити сього рукопису, та в писанім каталозі, зладженім о. Петрушевичем, сей рукопис має титул: «Ч. 56. История о св. Иосифе царю индийском, с присовокуплением иных поучений и Апокалипсиса, XVIII в.» В числі тих «иных поучений», як зазначує проф. Калужняцький, вельми популярна у нас легенда про св. Василія і Евладія].

На сьому виданні опирається також друге видання нашої повісті, зроблене в Москві 1681 р. Здається, що сього видання доконав звісний український учений Симеон Полоцький; сього можна догадуватися з того, що в текст оповідання вставлено його (?) віршу, котра під назвою «Пісня Йоасафова на похвалу пустині» здобула собі широку популярність між українськими і російськими лірниками і співається ними ще й досі. В яких відносинах щодо мови стоять оба ті видання одне до одного, не можу сказати, не мавши змоги порівняти їх. Щодо вірші, то у мене під руками є тільки ті її тексти, що списані з уст лірників [П. Бессонов. Калики перехожие. Сборник стихов и исследование, Москва, 1861, т, II, ст. 737 – 740 (два варіанти, що різняться тільки при кінці)], хоча мають, без сумніву, книжковий українсько-руський характер.

О прекрасная пустыни!

Прийми мя в своей пустыни,

Яко мати своє чадо

И вѣрных си овчат стадо,

В тихость свою безмолвную

Палату лѣса вольную! і т. д.

Вірша, зрештою, без поетичної вартості. Далеко більшу вартість має інша лірницька вірша, правдоподібно, також українсько-руського книжкового, а в ніякім разі не московсько-народного походження, що надрукована Безсоновим (op. cit., II, 734 – 736) з якогось списка, зробленого в Коломні коло Москви, а надто до неї підведено варіанти з запису, зробленого в Ніло-Сорській пустині. Звісно, самі місцевості ще нічого не значать, поки не знаємо, від яких лірників, москалів чи українців, записана вірша; та й тут іще колишнє українське добро могло перемандрувати в Московщину, а на Вкраїні забутися. Приводжу тут цілу віршу, щоби показати, що в ній нема нічого такого, що типове для творів московської лірницької музи, починаючи від розміру, хоч, з другого боку, нема й признаків української мови, а є хіба та сама школа віршописання, яку бачимо в піснях нашого «Богогласника».

Из пустыни старец в царский дом приходит,

Он принес с собою

Прекрасный камень драгий.

Иоасаф-царевич просил Варлаама:

«Покажи сей камень!

Я увижу и познаю цену его»,

«Удобие можешь солнце взять рукою,

А сего не можешь

Оценити во вся веки без конца».

«О, купец премудрый, скажи мне всю тайну!

Как на свете явился,

Где ныне пребывает камень той?»

«Пречистая дева родила сей камень,

Положен во яслех,

Прежде всех явился пастухом.

Ныне пребывает выше звезд небесных;

Солнце со звездами, а земля с морями

Непрестанно славят завсегда».

Царевич дивился одежде пустынной,

Варлаам сказует,

Что в пустыни не без скуки жить всегда.

Остался царевич после Варлаама,

Завсегда стал плакать:

«Не хощу я пребывать без старца!

Оставлю я царство, иду во пустыню,

Взыщу Варлаама,

И я буду светозарен от него.

Пустыня любезная! Доведи мене до старца!

И я ему буду

Служить верно, как отцу».

Сказала пустыня отроку младому:

«Горько во мне жити,

Завсегда быть в молитве и посте!»

«И я буду так жить, как тебе угодно,

Затворюсь в вертепе,

И я буду плакать о грехах.

Молю тебе, боже, пресладкий Исусе,

Даждь ми получити

С Варлаамом жити навсегда!»

Хоча, без сумніву, деякі куплети сеї вірші були попсовані московськими лірниками, то все-таки рівномірний (силабічний) розмір видно всюди, а не менше того штудерну будову куплетів, чого в московських давніх складаннях не бачимо. Одно тільки могло би служити доказом проти моєї думки – брак рими, чого в віршах типу «Богогласника» і, здається, в давніших українських кантах ніколи не знаходимо.

Дуже цікаво те, що вірші на похвалу пустині знайшли відгомін у великоруських сектантів, особливо таких, як «странники» або «бігуни», що основою своєї віри кладуть конечність утікати від усього, що в’яже чоловіка до життя на однім місці, зрікатися маєтку, дому, сім’ї, навіть назви і проводити весь вік у блуканні по світу або в темних лісах. Власне такі переробки Йоасафової пісні зведено у Варенцова [В. Варенцов, Сборник русских духовных стихов, С.-Петербург, 1860, стр. 189 – 193]; з кожного тексту в них лишилося дуже мало, та їх поетична вартість безмірно вища через те, що вони являються випливом живого, хоч і хоробливого чуття.

О прекрасная пустыня,

Любимая моя другиня!

Пришли тебя зажигати,

Со мною тебя, мати, разлучати.

Огню ты, мати, предаешися,

Ты со мною ныне расстаешися,

Душевное мое спасение,

Плотское мое оскорбление!

За то я тебя почитаю

И матерью называю,

Что ты льстивую мою плоть оскорбляешь,

Души моей грехи очищаешь і т. д.

Вельми характерна отся пісня «странників», що починається також похвалою пустині:

А кто бы мне построил

Прекрасную пустыню

Во темныех во лесах,

Во горах бы, во вертепах,

Во пропастех во земных?

Уже бы мне не видати

Жития бы суетного,

Уже бы не слыхати

Человеческого гласу!

И сам господь похвалил

Тоя пустыни. «Рабы вы Христовы,

Поживите вы, боясь бога!»

Уже останошна времена,

Уже последняя кончина,

Народился злой антихрист,

Злой антихрист, дух нечистый,

Как рыкнул он, окаянный,

Во все концы во земные

И пустил он свою злобу

По всей поднебесней.

Не будет уходу, не будет ухорону

Ни в горах, ни в вертепах,

Ни в расселинах земных, –

Никто от него не может укрыться.

Навіть значення слова «пустиня» в тих розкольницьких віршах перемінилося; тут воно значить курінь, збудований у неприступнім лісі, а слова про те, що «пришли тебя сожигати», натякають на дивні способи, якими московська адміністрація силкувалася викоренити «темні забобони» розкольників; палення розкольницьких скитів часто відбувалося так, що й самих розкольників палено разом зі скитом або розкольники самі, запершися в скиті, запалювали його і вмирали в огні – не раз сотками.

До популярності оповідання про Варлаама і Йоасафа на українськім, так само, як і на московськім, грунті причинилося ще більше від згаданих уже двох видань повного тексту повісті поміщення скороченої легенди в вельми популярній книзі – в Четьїх-мінеях, опрацьованих українським писателем св. Димитрієм Ростовським. Я не маю під руками сеї книги, то й не можу сказати, чи Димитрій зладив своє власне резюме повісті, чи, може, держався якого готового вже західноєвропейського, в першому ряді того, що є в «Legenda Aurea».

На західний вплив у обробленні сеї легенди Димитрієм Ростовським показує вже хоч би те, що він поклав пам’ять св. Варлаама і Йоасафа по латинському звичаю під днем 19 падолиста. В тій Четьї-мінеї легенда про Варлаама і Йоасафа була багато разів передрукована і розходиться ще й нині не тільки по монастирях, по церквах та між духовними, але також серед письменного селянства; що вона була там улюбленою лектурою вже в початку нашого віку, на се маємо свідоцтво Шевченка в його епілозі до «Гайдамаків», де оповідається, як Шевченків батько читав по неділях Мінею, а потім просив старого діда оповідати про Коліївщину.

Примітки

Калужняцький Омелян Ієронімович (1845 – 1914) – український філолог і славіст, палеограф, видавець пам’яток давньої писемності. Член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1891 р.).

Варенцов Віктор Гаврилович (1825 – 1867) – російський збирач народної творчості, перекладач, професор Казанського університету.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 448 – 453.