Переробка Лазаря Барановича
Іван Франко
До польської літератури введено нашу повість досить пізно, і то виключно в віршованій формі – се, може, й було причиною, що вона тут не здобула собі ширшої популярності. Цікаво також, що появляється вона в старій польській літературі вже в часі упадку літературного смаку і декаденції шляхетсько-польської суспільності. Скарга в своїх знаменитих «Żywotach Świętych» поминув Варлаама і Йоасафа. Може бути, що коротка легенда про них була в польськім перекладі «Римського мартирологія», виданого в Кракові коло 1592 року [«Martyrologium Kościoła Rzymskiego. To jest: Poczet, abo Dziennik Męczenników у innych wszelakich świetych: w którym się opisuie, którego wieku, którego dnia, w którym miescu y iako który szczedł z tego świata na żywot wieczny. Na każdy dzień przez cały rok według nowego kalendarza rozpisany. Teraz świeże na polskie przełożony». В передмові, що датована 10 червня 1591, перекладчик називає себе «Simon Nicovius». Книга має 156 карт. 4-то. Гляди: Jocher, Obraz bibliograficzno-historyczny literatury i nauk w Polsce, Wilno, 1857, t. III, с 413], та, не бачивши сеї рідкої книги, не можу сказати сього напевно.
Перший подав коротку віршовану переробку Лазар Баранович, православний архієпископ чернігівський, у своїй книзі «Żywoty świętych ten Apollo pieje, jak ci działali, niech tak każdy dzieje», виданій в р. 1670 у друкарні Києво-Печерської лаври. Біограф Барановича, проф. Сумцов, ледве побіжно згадав про сю книжку; докладно подав її титул і дещо з її змісту покійний професор Огоновський («История литературы русской», I, 298 – 299), не вдаючися ані в подрібний огляд її змісту, ані в те, відки черпав його Баранович. Не маючи під руками сього старого видання, я подаю тут як пробу Барановичевого римування частину з його оповідання про Варлаама і Йоасафа, яку переписав року 1895 добродій Роздольський в селі Бистрій на Угорській Русі, знайшовши там на переді «Служебника» вклеєні чотири листки Барановичевої книги, а то ст. 361, 363 – 364, 365 – 366 і 371 – 372. Власне на остатнім листку міститься отсей уривок з легенди про Варлаама і Йоасафа:
Kazał Staruszka wnet przywieść do siebie,
Niechajsię prawi ten Kamień nie grzebie.
Poczoł Kazanie o Nasieniu prawić
Starzec, chcąc dobrą zniego ziemię sprawić.
Nie padło Ziarno na drogę, by iacy
Pozobać mieli nieprzyiazne ptący.
Nie padło w ciernie, ni na opoczystą
Ziemie, lecz padło na Dobrą na Czystą.
Pozńal Krolewic Kamień do Korony
Krolewskiey zgodny, Wiarą ozdobiony.
Nad wszystkie Drogie Kamienie szacuie,
Nie złotem [,] Sercem swoim go kupuie.
Jak wosk wnim Serce miłością topniało,
Wtosię co Starzec rzekł mocno wlepiało.
Mniski mu żywot nad świecki zalecał,
Duchem, że Mnichem będzie, to obiecał.
Pytasię: wieleć lat Oycze Szczęśliwy?
Pięć nad czterdzieści, prawi, iakem żywy.
Rzecze Jozaphat: Siedmdziesiąt się zdaje.
Odpowie Starzec, prawda, tak się staie,
Gdybym od mego Narodzenia lata
Liczył, lecz temi iżem zażył świata,
Tych la nieliczę: te com Bogu służył
Liczę: innemim nie żył, Bogu dłużył
Jaki by żywot na Pustyni? pyta,
Jak pszczółka z kwiatków, tak z słów starca chwyta.
Pokarm nasz, prawi, są owoce tyle,
Ziółka co Ziemia rodzi, iemy mile.
Czasem sąsiedzi у chleb nam przynoszą.
Sami z iałmużny, lub ich у nieproszą;
Iako od Boga przysłany bierzemy,
Tam żniemy kędy sami nie sieiemy.
A Szaty nasze są grube wełniane,
Zimie у Lecie iadnakie włosiane.
A że Barłaam był w świeckim ubierze,
Prosi by własne ziawił, iak Pacierze
Wnim odprawuie: pokaże mu Ciało,
Które postami у trudy zczarniało.
Uyrzawszy płakał Jozaphat, у rzecze:
Twoy żywot Oycze mnie do siebie wlecze.
Wez mię za syna Oycze ulubiony,
Ia z tych pałaców poydę w twoie strony.
Krzest Święty prziymę, у twego Żywota
Chcę naśladować, gdzie ma gniazdo Cnota
Barłaam rzecze; nie teraz uczynisz,
Bo nam od Oyca swego tym zawinisz.
Okrzszczę Cię у tu zostawię, a potym
Pogardzisz światem у Krolewstwem Złotym,
Y przydziesz do mnie, mam nadzieię w Panie,
Ze zemnąć Niebo wespół się dostanie.
Płacząc Krolewic prosi o Krzest Święty,
A żeby Braci skarb od niego wzięty.
Barłaam rzecze: ubogim Bogaci
Dają, Bogatym niedaią źebraci.
A moy naymnieyszy Towarzysz Bogaty
Barziey niźli Ty, lubo niema chaty.
Mam tę nadzieię, że Bogatym у Ту
Znami zostaniesz, będziesz znamienity.
Którzy dla Pana ziemne (має бути ziemne) opuszczają
Dobra, daleko większe nabywaią.
Bo Dar Niebieski drższy iest naymnieyszy,
Niż naybogśtszy wszystek świat ninieyszy,
Pieniądze na grzech pobudką być znamy,
Więc ich iak węża z zanadrza miotamy;
Y chcesz by węże, które podeptali
Bracia nogami, nie im ręce dali.
Tak doskonałe dawszy mu ćwiczenie,
Jako gotowym miał być na Okrzszczenie
Він звелів дідуся відразу ж привести до нього.
«Нехай же, – каже, – цей камінь не бариться».
Почав старець читати проповідь про насіння,
Бажаючи ним землю добре вчинити.
Не впало зерно на дорогу, аби його
Склювали якісь негідні птахи.
Не впало воно на колючки ані на скелястий грунт,
А впало на землю добру і чисту.
Визнав царевич, що камінь корони
Царської є гідним, вірою прикрашений,
Цінує його більше від усіх дорогих каменів,
Не золотом, серцем своїм його купує.
Як віск, від любові серце його тануло,
Дуже повірив він у те, що говорив старець,
Він йому чернече життя, а не світське радив,
Дух, що монахом буде, йому обіцяв.
Він питає: «Чи багато тобі років, отець щасливий?» –
«П’ять понад сорок, – каже, – як я живий».
Каже Йосафат: «Сімдесят, здається».
Відповів старий: «Правда, так воно було б,
Якби я літа від мого народження
Лічив; але ті, в які я тішився світом,
Ті я не рахую: ті, що я богу служив,
Я лічу, інших я не прожив, а заборгував їх богові». –
«Яке було життя у пустині?» – питає він.
Як бджілка з квітів, так збирає він зі слів старця.
«Їжа наша, – каже, – це самі фрукти,
Рослини, що їх земля родить, ми також охоче їмо,
Часом сусіди і хліб нам приносять
Самі з милостині, бо ж їх і не просять;
Як богом присланий, ми його беремо,
Пожинаємо там, де не сіємо.
А одяг наш грубий, вовняний,
Зимою і влітку однаково волосяний».
А тому, що Варлаам був у світському вбранні,
Він просить, щоб той з’явився,
Як службу буде відправляти:
«Я покажу йому тіло,
Яке від посту і трудів почорніло».
Побачивши, плакав Йосафат і говорив:
«Твоє життя, отче, мене до себе вабить,
Візьми мене за сина, отець дорогий,
Я піду з цих палаців за тобою,
Прийму святий хрест і хочу наслідувати твоє життя,
В якому оселилася доброчесність».
Варлаам сказав: «Ти не зараз це зробиш,
Бо будемо ми винні перед твоїм батьком.
Я охрещу тебе і залишу тут, а потім
Ти знехтуєш світом, і золотим царством,
І прийдеш до мене, я покладаюся на бога,
Зі мною разом ти дістанешся до неба».
Плачучи, царевич просить про святий хрест,
Щоб браття скарб взяли у нього.
Варлаам каже: «Убогим багаті дають,
Багатим не дають жебраки.
А мій найменший товариш багатший,
Ніж ти, хоча він і не має хати.
Я маю надію, що багатим і ти
Будеш з нами, станеш знаменитим.
Ті, що для бога земне залишають,
Дістають багатства далеко більші.
Бо найменший небесний дар є дорожчим,
Ніж самий багатий цей земний світ.
Відомо, що гроші то спокуса до гріха,
Тому ми їх, як вужів, викидаємо з себе.
А ти хочеш, щоб вужів, яких потоптали
Браття ногами, мої руки дали їм».
Таке прекрасне отримавши повчання,
Він підготувався до прийняття хреста – i т. д.
З форми назв «Barlaam», «Josaphat» видно, що Баранович черпав з латинського джерела, може, з «Legenda Aurea».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 429 – 432.