Румунські, вірменські, російські переклади

Іван Франко

І в Румунії, що довгий час була, так сказати, посередньою стацією в духовім обміні між руськими краями, з одного, а Грецією та югослов’янськими краями – з другого боку, читано нашу повість зразу в старослов’янськім перекладі разом з іншими церковними книгами. Та коли в XVII віці почалися зароди власного письменства на румунській мові, то повість про Варлаама і Йоасафа належала до перших творів, які перекладено на румунську мову. Є се заслуга М. Гастера, що перший звернув увагу на румунські переклади нашої повісті і опублікував з них виписки [М. Gaster, Literatura populara Română, 1883, с. 32 – 53, і його ж Chréstomathie roumaine, Bukarest – Leipzig, 1891, т. I, с. LIII – LV, 129, 165; т. II, с. 76 – 78]. Він знає загалом три румунські переклади нашої повісті, всі три заховані в рукописях, і то кождий у одній. Найстарший і найповніший з тих перекладів доконаний був у р. 1648 якимсь Удріште Нестурелом у Фієрештах. Нестурел перекладав з старослов’янського тексту.

Сей переклад заховався в копії, зробленій 1814 р. Другий переклад, зроблений з (італійської) людової книжки якимсь Боцулеску, знаходиться в цісарсько-королівській надвірній бібліотеці у Відні в автографі перекладача і, очевидно, не мав ніякого розповсюдження. В титулі пише перекладач, молдавський логофет Владул Боцулескул, що «сю книгу, життя святого Йосафата, переклав з італьянської на румунську мову, коли в 1764 р. сидів у в’язниці в Медіолані». Рукопис має тільки 120 сторін малої четвірки.

Вже після видання книжки «Literatura populara Română» віднайшов д. Гастер третій переклад нашої повісті, доконаний якимсь Йо Нягоєм (Jo Neagoj) в р. 1654. Чи се повний переклад, чи тільки уривок і з якого оригіналу перекладений, Гастер не говорить, тільки дає з нього в своїй хрестоматії виписку – притчу про інорога. Порівнюючи сей румунський текст притчі з грецьким, бачимо, що він декуди покорочений.

Крім сього, є на румунській мові також коротка легенда про Варлаама і Йоасафа, що ввійшла в склад книги «Житія святих» (Vieţile Sfîntilor), виданої 1812 р. в монастирі Нямц. Ся книга – не що як скорочений переклад руської Четьї-мінеї; життя Варлаама і Йоасафа покладено й тут під днем 19 падолиста (fol. 156 – 182). Друге видання «Житій» вийшло в 1836 р. у Бухаресті (М. Gaster, Literatura populara Română, 36).

Та найцікавіше те, що в Румунії знаходиться, і то в кількох редакціях, так звана Йоасафова пісня на похвалу пустині (Cântecul pustiei). Добродій Гастер опублікував три тексти, з них два досить близькі один до одного: перший, вийнятий з рукопису молдаванського, зладженого в р. 1784, є, оскільки можу зміркувати, майже дослівним перекладом руської пісні Йоасафової:

O prè frumoasă pustie!

Prilmeşti-mă întru a ta desăme,

O prè frumoasă pustie!

[Сей вірш повторяється по кождій дальшій парі рядків]

Ca prè pruncul la maîcă,

Cându la tata îl apleacă.

Pre la mez de miază – noapti

Nu mă înfricoşa cu moarti – і т. д.

[О прекрасна пустине!

Прийми мене в свою гущавину.

О прекрасна пустине!

Як немовля до матері,

коли до батька вона його простягає.

Опівночі не лякай мене смертю (рум.). – Ред.]

Другий варіант, захований у рукописі початку сього віку, згадує в тексті про Варлаама, та відбігає дальше від руського оригіналу. Вкінці д. Гастер цитує ще колядку з пісенника (Cântecele), виданого в Бухаресті 1852, та вона з отсими віршами має хіба тільки спільного, що рефрен «O prè frumoasă pustie!». Що ж до двох перших варіантів, то д. Гастер думає, що вони походять з одного оригіналу, і схиляється до того, що сей оригінал був власним витвором румунським, незалежним від руської вірші. Та мені здається, що далеко розумніше буде прийняти, що руська вірша дала початок для зложення румунської, хоча з часом ся остання чимраз більше відбігала від первовзору.

Нам лишається ще сказати декілька слів про долю і парості грецького тексту нашої повісті. Рукописів сього тексту заховалася досі величезна сила (вони вичислені у Zotenberg, Mémoire, ст. 3 і далі, і Kuhn, Barlaam und Joasaph, 48 – 49), та вони ще далеко не простудійовані і не порівняні. На опублікування тексту прийшлося довго чекати; перші проби опублікував віденський учений Валентин Шмідт в журналі «Wiener Jahrbücher», 1824 р., t. XXVI, в своїй знаменитій рецензії на Денлопову «History of Fiction» (тут подано грецький текст п’ятьох притч на ст. 25 – 45).

Одну притчу (про ловця) опублікував по-грецьки Доцен в Аретінових «Beiträge», t. IX. Вал. Шмідт до спілки з знаменитим славістом Копітаром задумував опублікувати весь текст повісті. Щоб випередити віденських учених, прискорив паризький еллініст І. Фр. Буассонад своє видання, що й вийшло в Парижі 1832 р. в четвертім томі його збірки «Anecdota graeca». Ce видання вже тоді не відповідало вимогам науки. Мавши в Парижі 17 рукописів грецького тексту, Буассонад ужив для справлення свого видання тільки трьох, так що критичний апарат вийшов мінімальний, а багато спірних питань, які можна би вирішити тільки через порівняння багатьох рукописів, лишилося не порішених.

До Буассонадового видання опублікував А. Шуберт в роках 1833, 1835 і 1836 у «Wiener Jahrbücher» чимало варіантів з віденських рукописів, та, по думці Цотенберга, ті варіанти зовсім невеликої ваги. Буассонадів текст з доданим en regard латинським перекладом Білліуса передруковано в Міневій «Патрології» (Migne, Patrologiae cursus completus, series graeca, t. XCVI). Тільки в 1885 вийшло нове видання грецького тексту в Афінах, доконане Софронієм Святогорцем (повний титул гляди у Куна, op. cit., 49). В додатку до свого «Mémoire» подав Цотенберг також грецький текст кількох притч і інших уступів повісті в критично провіреній формі.

Здається, що грецький текст тільки в XI віці дістався до Європи, і то насамперед на Афонську гору, де його пильно читали і пильно переписували. Вже при кінці XIII віку він зробився улюбленою лектурою всіх освічених греків. Мотиви з нього зобразив якийсь незвісний різьбяр на коробці зі слонової кості. Поет Емануїл Філес переробив деякі притчі на вірші, а цісар візантійський Іван Кантакузен, змушений в р. 1355 зложити корону і вступити в монастир, вибрав собі монастирське ім’я Йоасафа, натякаючи тим на індійського царевича, що добровільно зробився аскетом. В тім часі, в кінці XIV або в XV віці, зладжений був Петром Казіматісом переклад нашої повісті на новогрецьку мову; сей переклад заховався в двох рукописах: один є копією другого [К. Krumbacher, Geschichte der byzantinischen Litteratur, друге видання, с. 888; порівняти: Zotenberg, Mémoire, 78].

Годиться ще згадати, що в грецькій Четьї-мінеї знаходиться вкорочена легенда про Варлаама і Йоасафа. Головний автор грецьких житій, Симеон Метафраст, не писав нічого про сих святих, тож легенда про них, яку бачимо в Мінеї, виданій у Венеції в р. 1856, написана була Агапієм Ландосом, що переробив і повкорочував для Мінеї також Метафрастові «Житія» (гляди: Kuhn, op. cit., 50).

Грецький текст пустив також деякі парості на схід і на південь. Абуль Баракат, християнський арабський писатель XIII віку, згадує в своїй церковній енциклопедії про переклад грецького «Варлаама і Йоасафа» на арабську мову. Сей переклад дійшов до нас у многих рукописах. Судячи по титулі, Дорн догадувався, що сей переклад зроблений був не швидше, як у X віці (Dorn, Mélanges asiatiques, I, 602), та Цотенберг признав його здогади нетвердими і допускає, що переклад міг бути давніший («Mémoire», 89).

З арабського перекладу зроблено ефіопський, а в ньому сказано, що арабський був ділом Барсаума Ібн Абульфарага, та Цотенберг і про се сумнівається, твердячи, що ефіопський перекладач прийняв копіїста арабського рукопису за автора арабського перекладу («Mémoire», 92). Але сей ефіопський переклад не відповідає ані одному зо звісних списків арабського перекладу. Він був зроблений на розказ ефіопського короля Галавдеоса якимсь Генбакомом (Аввакумом) в р. 1553; проби тексту з сього перекладу подав Цотенберг («Mémoire», 158 – 166).

У вірмен з давніх часів повість про Варлаама була вельми популярна. Чи була вона перекладена вповні, не вмію сказати, не читавши праці Броссе (Brosset, Sur deux rédactions arméniennes, en vers et en prose de la légende des saints Baralam et Joasaph), друкованої в «Бюлетені Петербурзької академії наук», т. 24. Ті дві редакції, про які головно говорить Броссе і про які згадує також Цотенберг («Mémoire», 93 – 95), се одна прозова скорочена супроти грецького тексту, а друга віршована. Прозова редакція походить з XIII або XIV віку; вона знаходиться в «Менології» Григорія з Кглат, списанім у XV віці, хоча в виданнях сього «Менологія» з р. 1706 і 1730 сеї легенди нема. Виривки з її тексту мав у руках Цотенберг і опублікував початок. Поетична переробка має 24 розділи і була зладжена Аракгелем, архієпископом з Сіуні в р. 1433. Крім кількох рукописів, ся редакція заховалася в друках: ще в р. 1668 вона була видана окремою книжкою в Амстердамі, а в р. 1831 її передруковано в вірменській друкарні в Ортакії, коло Константинополя, в «Науковім календарі».

Про старий слов’янський переклад, а властиво про те, що треба прийняти кілька (щонайменше два) переклади з грецького на стару церковну мову, ми вже згадували. Тут додамо, що ті переклади в XV віці розходяться щораз виразніше на дві групи, руську і південнослов’янську. Південнослов’янських, властиво сербських рукописів досі звісно небагато. На один, з XVI в., що належав до бібліотеки у Відні, вказав Міклошич [Fr. Miklosich, Lexicon Linguae palaeoslovenicae, Wien, 1862 – 1865, с. 6].

В р. 1868 звернув увагу проф. Ягич у першім томі своєї «Historija kniževnosti naroda hrvatskoga i srpskoga» на інший сербохорватський список сеї повісті, що був тоді в посіданні Мігановича а тепер належить до бібліотеки Югослов’янської академії в Загребі. Сей список походить з XV віку. Також із XV віку походить сербський список, що знаходиться в Петербурзі, належав колись до бібліотеки Хлудова, а тепер зберігається в імператорській Публічній бібліотеці. З початку XVI в., з р. 1518, походить згаданий уже нами шишатовацький список, з якого уступи опублікував Ст. Новакович у своїй статті про нашу повість.

З руської групи опублікований досі тільки не особливо цінний список, зладжений у Самарі в XVII в., що колись належав до Михайла і Петра Салтикових, а пізніше до князя П. П. Вяземського. Сей текст опублікувало «Императорское Общество любителей древней письменности» автографічним способом разом з рисунками під заголовком «Житие и жизнь преподобных отец наших Варлаама-пустынника, Иоасафа царевича великия Индия. Творение преподобного отца нашего Иоанна Дамаскина. С.-Петербург, 1877».

З старого московського видання зладжено переклад на сучасну великоруську мову; сей переклад Вийшов накладом московського книгаря Ферапонтова в Москві для вжитку простолюддя [Завважу тут іще, що Пипін уважав оба старі руські видання повісті про Варлаама і Йоасафа зробленими зі старих рукописів, а не з латинського перекладу, причім московське видання вірніше держиться старого рукописного тексту, ніж кутеїнське. Вірші (пісня на похвалу пустині?) були і в кутеїнськім, і в московськім виданні, та в московськім зовсім відмінні від кутеїнського. Всі ті уваги, зроблені Пипіним ще в р. 1858, лишилися й досі не перевіреними, і ми також не маємо змоги тепер перевірити їх, та постараємось зробити се при найближчій нагоді].

Примітки

Нестурел Орест, Удріште (1596 – 1657) – румунський боярин, вихованець Киево-Могилянської академії, перекладач, видавець. У 1649 р. переклав на румунську мову «Житіє святого Варлаама і Йоасафа»

Аретін Карл Марія (1796 – 1868) – німецький історик.

Філа Мануїл, Філес Емануель (XIV ст.) – візантійський поет, автор трагедій, драм, ліричних віршів. Багато творів присвятив тогочасним подіям.

Казіматіс Петро (? – 311) – єпископ александрійський, автор повчальних творів.

Метафраст Симеон (друга половина X ст.) – візантійський агіограф (опрацьовував легенди про святих).

Дорн Борис Андрійович (1805 – 1881) – російський орієнталіст.

Броссе Марі-Фелісите (1802 – 1880) – французький орієнталіст, історик грузинської та вірменської літератур, пізніше бібліотекар Публічної бібліотеки у Петербурзі, працівник Ермітажу.

Міганович Антон (1796 – 1861) – сербсько-хорватський філолог і видавець.

Хлудов Олексій Іванович (1818 – 1882) – російський фабрикант, збирач давньоруських, грецьких і південнослов’янських рукописів.

…до Михайла і Петра Салтикових… – Йдеться про графа Михайла Олександровича Салтикова (1767 – 1851) – культурного діяча, попечителя Казанського учбового округу і його родича Петра (роки життя невідомі).

Всі ті уваги, зроблені Пипіним ще в р. 1858… – Див. працю О. М. Пипіна «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских» (Ученые записки Второго отделения императорской Академии наук, кн. 4. Спб., 1858, о. 129 – 130).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 453 – 458.