Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Історія мідяного крейцара

Іван Франко

1

Пройшла вже північ, – день зближався,

А я сидів, не роздягався,

Сидів та фізику читав

І весь від стужі дилькотав.

Зима була тяжка, студена,

А в мене хата нетоплена,

Ще й їсти ніщо, і гроша

В кишені, хоч мя ріж, нема.

Один у мене лиш остався

Приятель вірний, що не дався

Підвести зрадникам тамтим

І в горю мя не опустив.

Та що ж, мені то вно із нього

Потіхи й помочі немного, –

Бо й він нужденний і слабий, –

Бо він – лиш крейцар мідяний.

2

Мороз чимраз, то більш змагався,

І голод тож не унимався, –

Мішались в голові думки,

І книжка випала з руки.

Без сил, без хліба, без надії

Сидів я, образи страшнії

Ставали довгов чередов

Ген-ген в будуще перед мнов.

І крейцар вийняв я послідний,

І думав: «Де б він [був] пригідний?

На що б тут він мені придавсь?»

Но я нічо не догадавсь.

Мигтіла свічка. У світлиці

Понуро, вогко, що в гробниці, –

А я сидів, не зводячи

Із мого крейцара очий.

3

Не знаю вже, чи ослаблений,

Роботов, стужев утомлений,

Я так і сидячи заснув,

Чи справді-м бачив все і чув.

Ось бачу: та ж моя хатина,

Вогка, холодна – одежина

На мні легенька, – я сиджу,

Зубами дзвоню і дрижу.

І голод чую, мов кліщами

Нутро ми щипле, – і думками

Непевно броджу, а на дні

Розпука киває мені.

І знов лежить передо мною

Мій крейцар, – силою чудною

До себе погляд мій прикув, –

І втім про все, про все-м забув.

4

Ось крейцар, бачу, розростаєсь,

Лицем до мене обертаєсь,

І мідяні його уста

До мене прорекли ось так:

«Що ж, правда, ти в біді і горю, –

О тім і слова не говорю, –

Но що в розпуку ся вбивать?

Тут справді тільки наплювать!»

А я му: «Легко то сказати,

Но плюй, де ніщо в рот узяти,

Свищи, де холод, в пальці дуй,

Се вже зробити – не туй-туй!»

А він мені: «Га, що ж робити?

Тут тре ся на людей дивити.

Гляди, хто з них жиє в добрі?

Чи многим ліпше, ніж тобі?»

А я йому: «Та що ж ми з того,

Що й других горе гірше мого, –

Чи з того поміч ми прийде,

Чи легше ми терпіть буде?»

Но крейцар мідяний ні слова

Не відповів ми на ту мову,

Лиш в усмішку їдку його

Лице плоске ся протягло.

5

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 49 – 51. Поема лишилась не закінченою. Деякі мотиви цього твору Франко розвинув у драматичному етюді «Послідній крайцар». Зберігся автограф (ф. 3, № 216, с. 33) та два уривки вірша (ф. 3, № 216, с. 34; № 214, с. 117). Ці уривки мають значні розходження порівняно з основним текстом. Наводимо їх повністю.

Автограф № 216, с. 34:

І

Один лиш приятель у мене остався,

Що ворогам моїм на зраду не дався.

В самотній хатині нічною добою

Сиджу я, чоло підоперши рукою, –

Бог зна, куди думка понура летить, –

Лиш він, мій єдиний, так тихо лежить,

Так сумирно ту ж коло мене, – глядить

Так ясно, спокійно у очі мені,

Що сум мимоволі, мов хмара, щезає

І груди «його» супокій наповняє, –

Я сиджу, немов у чарівному сні.

У серці пливуть-напливають забуті

Чуття молодії, недолею скуті,

І світлії думи, гарячі слова, –

Кров грає у жилах, кружить голова,

І мова сердечна з уст насилу рветься, –

Та що ж, на ту мову ніхто не озветься.

Нікому вона не потрібна, – ба, ні, –

Ще кождий на сміх рад підняти її.

Лиш він, мій приятель єдиний, мене

Все слуха, – ніколи на сміх не здійме, –

Він поглядом своїм у поривах болю

Притишує плач мій. Нічною добою.

Коли мете вітер валом сніговим,

Саміський не раз в хаті довго я стою

І дивлюсь на нього, балакаю з ним.

Давніше я вірив (так світ повідає),

Що в нього ні серця, ні мови немає,

Що людськості в нім би ніхто не добравсь,

Що він – простий мідяний крейцар, і аус!

Но швидко я думку покинув такую,

І, досвідом навчений, так я міркую,

Що більше ще серця у крейцарі тім,

Як он в багачі й лібералі якім.

І мова є в нього, хто слухати вміє,

Хто зна, чи не більше від нього навчиться,

Як не від одного, що мудрим славиться,

З книг черпає мудрість і з книг тож дуріє.

І людськості більше в тім крейцарі, певно,

Як в моїх приятелях щирих, ретельних,

Що в щастю хвалилися мнов, а тепер

Забули за мене, немов я помер, –

Що ось ще недавно з жаром обіцяли

На діло народне всі сили нести,

А нині спокійно сіпаками стали

І, плюнувши правді у очі, зачали

Крізь сльози народні – до грошей плисти!

II

Такі ми думки в голові ся снували;

Приятель мій наче думки ті вгадав

І лагідним словом мене запитав:

«Про «них» ти гадаєш? Про тих, що відпали?

Не думай о них! Таж не варта виправи

Мізерна їх шкіра! А діло на них

Не стане! До бою не треба хромих!

Ось радше послухай, що я ти розкажу, –

Який початок мій, який був мій вік.

Чень повістев своєв твій смуток розважу;

Хоть сумна се повість, та все-таки лік.

На світ мя добуто з глибокої ями

Давно вже, багато буде тому літ, –

Давніше нічого не міг я затямить,

Лиш тямлю, як вперве побачив я світ

Огонь, у котрім розтопилась руда,

Була моя перша колиска. Із грани

Я виплив горющим потоком туда,

Де перла мя сила жарка, молода,

Де ждала мя форма-кайдани!

Я з клекотом буйним у форму поплив,

Та форми не міг я ніяк розсадити, –

Ось в кліті холодній ся я опинив,

Щоб тут з мого жару остити.

Автограф № 214, с. 117:

Історія мідяного крейцара

1

Вже північ близька. Вулиці поснули,

Окриті пітьми чорним рантухом;

Не гомонять від криків людських мури,

Від грохоту карет. Глибоким сном

Дрімає місто. Мов в багно втонули

Всі ті, що нині ще за дня ройом

Веселим ся снували перед мною.

Тепер я сам – з пекучою журбою.

Ще хвилька тому – я лежав у сні

І бачив все… О будь проклята днина.

Коли життя забаглося мені,

Такого, щоб за хвилею хвилина

Плила розкішно, наче світляні

Пречисті хвилі.. І, немов дитина,

Я туй сягнув по привид, а не знаю,

Що світло – се огонь! І ось де-м став.

Умовно датується 1879 р.

Подається за автографом (ф. 3, № 216, с. 33).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 439 – 441.