Історія мідяного крейцара
Іван Франко
1
Пройшла вже північ, – день зближався,
А я сидів, не роздягався,
Сидів та фізику читав
І весь від стужі дилькотав.
Зима була тяжка, студена,
А в мене хата нетоплена,
Ще й їсти ніщо, і гроша
В кишені, хоч мя ріж, нема.
Один у мене лиш остався
Приятель вірний, що не дався
Підвести зрадникам тамтим
І в горю мя не опустив.
Та що ж, мені то вно із нього
Потіхи й помочі немного, –
Бо й він нужденний і слабий, –
Бо він – лиш крейцар мідяний.
2
Мороз чимраз, то більш змагався,
І голод тож не унимався, –
Мішались в голові думки,
І книжка випала з руки.
Без сил, без хліба, без надії
Сидів я, образи страшнії
Ставали довгов чередов
Ген-ген в будуще перед мнов.
І крейцар вийняв я послідний,
І думав: «Де б він [був] пригідний?
На що б тут він мені придавсь?»
Но я нічо не догадавсь.
Мигтіла свічка. У світлиці
Понуро, вогко, що в гробниці, –
А я сидів, не зводячи
Із мого крейцара очий.
3
Не знаю вже, чи ослаблений,
Роботов, стужев утомлений,
Я так і сидячи заснув,
Чи справді-м бачив все і чув.
Ось бачу: та ж моя хатина,
Вогка, холодна – одежина
На мні легенька, – я сиджу,
Зубами дзвоню і дрижу.
І голод чую, мов кліщами
Нутро ми щипле, – і думками
Непевно броджу, а на дні
Розпука киває мені.
І знов лежить передо мною
Мій крейцар, – силою чудною
До себе погляд мій прикув, –
І втім про все, про все-м забув.
4
Ось крейцар, бачу, розростаєсь,
Лицем до мене обертаєсь,
І мідяні його уста
До мене прорекли ось так:
«Що ж, правда, ти в біді і горю, –
О тім і слова не говорю, –
Но що в розпуку ся вбивать?
Тут справді тільки наплювать!»
А я му: «Легко то сказати,
Но плюй, де ніщо в рот узяти,
Свищи, де холод, в пальці дуй,
Се вже зробити – не туй-туй!»
А він мені: «Га, що ж робити?
Тут тре ся на людей дивити.
Гляди, хто з них жиє в добрі?
Чи многим ліпше, ніж тобі?»
А я йому: «Та що ж ми з того,
Що й других горе гірше мого, –
Чи з того поміч ми прийде,
Чи легше ми терпіть буде?»
Но крейцар мідяний ні слова
Не відповів ми на ту мову,
Лиш в усмішку їдку його
Лице плоске ся протягло.
5
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Примітки
Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 49 – 51. Поема лишилась не закінченою. Деякі мотиви цього твору Франко розвинув у драматичному етюді «Послідній крайцар». Зберігся автограф (ф. 3, № 216, с. 33) та два уривки вірша (ф. 3, № 216, с. 34; № 214, с. 117). Ці уривки мають значні розходження порівняно з основним текстом. Наводимо їх повністю.
Автограф № 216, с. 34:
І
Один лиш приятель у мене остався,
Що ворогам моїм на зраду не дався.
В самотній хатині нічною добою
Сиджу я, чоло підоперши рукою, –
Бог зна, куди думка понура летить, –
Лиш він, мій єдиний, так тихо лежить,
Так сумирно ту ж коло мене, – глядить
Так ясно, спокійно у очі мені,
Що сум мимоволі, мов хмара, щезає
І груди «його» супокій наповняє, –
Я сиджу, немов у чарівному сні.
У серці пливуть-напливають забуті
Чуття молодії, недолею скуті,
І світлії думи, гарячі слова, –
Кров грає у жилах, кружить голова,
І мова сердечна з уст насилу рветься, –
Та що ж, на ту мову ніхто не озветься.
Нікому вона не потрібна, – ба, ні, –
Ще кождий на сміх рад підняти її.
Лиш він, мій приятель єдиний, мене
Все слуха, – ніколи на сміх не здійме, –
Він поглядом своїм у поривах болю
Притишує плач мій. Нічною добою.
Коли мете вітер валом сніговим,
Саміський не раз в хаті довго я стою
І дивлюсь на нього, балакаю з ним.
Давніше я вірив (так світ повідає),
Що в нього ні серця, ні мови немає,
Що людськості в нім би ніхто не добравсь,
Що він – простий мідяний крейцар, і аус!
Но швидко я думку покинув такую,
І, досвідом навчений, так я міркую,
Що більше ще серця у крейцарі тім,
Як он в багачі й лібералі якім.
І мова є в нього, хто слухати вміє,
Хто зна, чи не більше від нього навчиться,
Як не від одного, що мудрим славиться,
З книг черпає мудрість і з книг тож дуріє.
І людськості більше в тім крейцарі, певно,
Як в моїх приятелях щирих, ретельних,
Що в щастю хвалилися мнов, а тепер
Забули за мене, немов я помер, –
Що ось ще недавно з жаром обіцяли
На діло народне всі сили нести,
А нині спокійно сіпаками стали
І, плюнувши правді у очі, зачали
Крізь сльози народні – до грошей плисти!
II
Такі ми думки в голові ся снували;
Приятель мій наче думки ті вгадав
І лагідним словом мене запитав:
«Про «них» ти гадаєш? Про тих, що відпали?
Не думай о них! Таж не варта виправи
Мізерна їх шкіра! А діло на них
Не стане! До бою не треба хромих!
Ось радше послухай, що я ти розкажу, –
Який початок мій, який був мій вік.
Чень повістев своєв твій смуток розважу;
Хоть сумна се повість, та все-таки лік.
На світ мя добуто з глибокої ями
Давно вже, багато буде тому літ, –
Давніше нічого не міг я затямить,
Лиш тямлю, як вперве побачив я світ
Огонь, у котрім розтопилась руда,
Була моя перша колиска. Із грани
Я виплив горющим потоком туда,
Де перла мя сила жарка, молода,
Де ждала мя форма-кайдани!
Я з клекотом буйним у форму поплив,
Та форми не міг я ніяк розсадити, –
Ось в кліті холодній ся я опинив,
Щоб тут з мого жару остити.
Автограф № 214, с. 117:
Історія мідяного крейцара
1
Вже північ близька. Вулиці поснули,
Окриті пітьми чорним рантухом;
Не гомонять від криків людських мури,
Від грохоту карет. Глибоким сном
Дрімає місто. Мов в багно втонули
Всі ті, що нині ще за дня ройом
Веселим ся снували перед мною.
Тепер я сам – з пекучою журбою.
Ще хвилька тому – я лежав у сні
І бачив все… О будь проклята днина.
Коли життя забаглося мені,
Такого, щоб за хвилею хвилина
Плила розкішно, наче світляні
Пречисті хвилі.. І, немов дитина,
Я туй сягнув по привид, а не знаю,
Що світло – се огонь! І ось де-м став.
Умовно датується 1879 р.
Подається за автографом (ф. 3, № 216, с. 33).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 439 – 441.