«В горю, гризоті і бідності…»
Іван Франко
В горю, гризоті і бідності
Прокрірвавши весь свій вік,
У пристань незнану й тихую
Наближався чоловік.
У тоту пристань, що бідного
З багачем приймає враз,
Що колись по трудах призове
<…>
Вже смертельний піт холодними
Краплями чоло му вкрив,
У очах послідну іскорку
Блеску біль тяжкий згасив.
І післав Бог свого ангела,
Душу з тіла слобонить,
Мов із кліти пташку вольную, –
<…>
<…>
<…>
Видячи їх нужду темную
Без виходу, без кінця –
<…>
<…>
І у світ на гіршу нужду ще,
На зіпсуття розжене –
Жаль важенький у души почув
Світлий мешканець небес,
Люцкий жаль, глубокий, – супокій
Безучасний з серця щез.
I подумалось йому в души:
«Боже мій, за що таке
Ти судив оцьому бідному
<…>
Чом не дав ти хоть при сконанні
Сеї втішеньки йому,
В ліпшій доли сиріток лишить
І нещасную жону.
Ні, прости мені непослух мій,
В мене моготи нема
[Взять] [нрзб.]
<…>
<…>
Від слабого відвернув
І, немов молитва тихая,
В край небесний полинув.
<…>
«Де душа, що з тіла пут
Увільнена мала ставитись
На Страшний, послідний суд?»
«Отче! Покарай непослух мій»
Смирно ангел відказав, –
«Я не міг!… Вид нужди, бідності
[А]ж вглуб серця мя проняв!»
«Ци гадаєш, що щасливими
Зробит їх непослух твій?»
«Я б хотів, – но воля в тім твоя, –
<…>
«Ти бажав би помагати їм, –
Відповів йому Господь, –
Добре, так озьми ж ти люцкую
Слабосильну, смертну плоть,
Люцку вдачу, люцку бесіду,
И селянський, вбогий стрій,
И на службу в нього стань на рік
<…>
Похиливши смирно голову
Ангел відповів: «Іду
Службу поділяти з слугами,
З бідолахами – біду.
Стану вчить братерству і добру
Їх, роз’єднаних бідов,
Вкажу волю, світло чистеє
Скутим путами і тьмов!»
<…>
[Х]уртовина замела,
[3]авалила дебрі, сугорби,
Мраков світло затягла.
У дебри з саньми й лошатами
У снігу застряг мужик,
В замети глубокій риєся,
Хоть від стужі ввесь дрижит.
Риєсь у снігу і бідкаєсь,
По боках руками б’єсь,
Важит сани, коні підганя,
Та дармий же труд увесь!
Ні саней з дровами не двигне
Дряхла вже, стара рука,
Ані коні в силі рушитись,
Хоть і як газда гука!
Аж із сили вибившись зовсім,
Відозвавсь: «О Боже мій!
Ци ж на то від смерті я вернувсь,
Щоб у нужді знов тяжкій,
Як і доси, коротати вік?
Що ми по житю такім,
Як я й хвильки щастя не зазнав,
Хвильки радості у нім?
<…>
Дров і трісочки нема,
Ні одежі теплої, а ту
Люта, завальна зима.
Тай і лихо ж понесло мене
По дрова в заміть таку!
А тепер хоть сам іди в село
Або гинь з худобов ту.
А то ще, гляди лиш, надбіжат
Панські злісні зо двора,
Ну, тощи пропадут коники,
І санчата, і дрова!»
Вже бідак «на Божу волю» здавсь
Без надії і без сил, –
Втім побачив в лісі парубка,
Що в снігу глубокім брив.
Подігачка, правда, латана,
Але чоботи нові,
Рукавиці добрі, кучма тож
Смушкова на голові.
Він спокійно і не поквапно
Пробираєсь по снігу
І співає пісню, та таку
Дивно сумну-протяжну!..
<…>
<…>
Там воли домів з пасовища
Наймит вечером жене.
На обору господарскую
Круторогих надігнав
І несміло до світлиці йде,
Бо вже голод му дійняв.
О сухім хлібу бач день цілий
На пасовищі пробув,
А послідну силу жар літний
З тіла через день стягнув,
У світлиці сів на лавиці
<…>
<…>
Втім газдиня вже кричит:
«Що ти сів та й руки заложив,
Мій робітнику гіркий,
Дров іди врубай, та на прання
Наноси води з ріки».
Ледво наймит із ріки вернув,
Втім газда гука з вікна:
«Що волочишся, – рушай, досип
Конім в жолоби вівса?»
Наймит конім їсти ще дає,
А там газдів син кричит:
«Де той наймит, що під хатою
Плуг від рана ще стримит?»
<…>
<…>
Каже му: «А йди ж но на вигін,
Наших десь гусей нема».
А як знов до хати ся вернув
Наймит, ледво дишучи,
Кинула му штири бульбини
Господиня, кричучи:
«А куди то тя, господару,
Носит поночі мана?
Ми чекали, повечеряли,
А тебе нема й нема!»
Бідний наймит жалісно зітхнув,
Тиї бульби їдячи,
Помолився Богу й спати ляг»
Тихо-тихо плачучи;
Спати ляг він на твердий ослін,
Лиш куртак під головов
<…>
<…>
<…>
[С]почивати там дали,
[Га]зда кличе: «Гей, неробо, встань,
[Ча]с у поле гнать воли».
[Р]озбудили. Навіть вмитися
[Н]аймитови не дали.
«[В] поли мож росов умитися,
Швидко виганяй воли».
[О]й встав наймит, – не вбуваєся,
[Б]о подерлись постоли,
[Хоть] у поли сильний холод ще,
[Й]ому свитки не дали.
Кусник хліба взяв за пазуху
[І] поплівся на вигін,
[3]а волами шкандибаючи,
[Т]ак собі подумав він:
«[М]ати ж, мати рідная моя,
[Як] тебе Г[осп]одь прокляв,
[Щ]о на світ родила ти мене,
[Щ]об так тяжко я крірвав?
[Чи] на горе лихе-лютеє –
[Та] Господь м’я призначив,
[І зл]им людям на потіху м’я
[Чор]т у Господа купив?..»
[Так] співав прохожий парубок,
[І за]слухався мужик,
[А за] думков думка в голові,
[Мов] вода мутна, біжит.
[Пі] ший парубок узрів його
[Із] лошатами в снігу
[Та п]ідходячи, «Помайбі вам!» –
[Лас]каво сказав йому.
«[Дя]кую за слово добреє!» –
[Сум]но відповів Іван.
[Под]ивіт, біда ми сталася,
[У с]нігу-м з саньми запав.
[Кон]і, звісна річ, не спроміжні,
[Хот]ь і як ся б’ют дарма,
[Сам] хорований і давної
[Сил]и вже в руках нема.
[О] мій Боже, по яких світах,
[По] нетечах христянин
[У бі]ді та в горю силоньку
[Мол]одую розронив!
[То] як ваша ласка, поможіт
[Ви]їхати з западні,
[нрзб.]рий десь сидіти до ночі
[У] нарузі тій мені.
Примітки
Вперше текст незакінченого твору, ймовірно, поеми, що починається рядком «В горю, гризоті і бідності…» і не має авторської назви, фрагментарно і непослідовно надруковано на сторінках (с. 30 – 43) монографії О.Г. Мельниченко «Невідомі автографи Івана Франка» (К., 1966). Повністю текст твору в тому вигляді, що відомий на сьогодні, опубліковано у вид.: Записки НТШ. – Т. CCCL. – Львів, 2005, у тексті статті Л. Чернишенко «Про незакінчені поеми Івана Франка, знайдені на сторінках книжок його бібліотеки».
Твір написаний І. Франком на початку 1878 р. під час його першого ув’язнення, що тривало від червня 1877 р. до березня 1878 р. Першу частину «В горю, гризоті і бідності…» (18 чотирирядкових строф) письменник записав олівцем на сторінках 99 – 101 журналу «Отечественные записки» (1877, липень); продовження твору (36 чотирирядкових строф), що починається рядком «[Х]уртовина замела…» – на с 548 – 550 журналу «Вестник Европы» (1877, жовтень). Примірники журналів з автографом твору зберігаються в особистій бібліотеці І. Франка (№ 504 та № 554). При оправленні журналів окремі рядки тексту було зрізано.
Можна припустити, що «В горю, гризоті і бідності…» – це перше втілення пізніше розроблюваного Франком задуму твору, притчевого за жанром, морально-філософського за змістом, у ще «сирому» недовершеному тексті. Сюжет твору запозичено з апокрифічних легенд, що побутували тоді в народі. Про ангела, покараного Богом і скинутого на землю за непослух, І. Франко чув ще в юнацькі роки (див.: листи І. Франка до М. Драгоманова від 25.02.1892 р. та 5.04.1892 р. – Т. 49. – С. 319, 328).
Важко сказати, що послужило безпосереднім поштовхом до написання оригінального твору – можливо, паралелі з власного життя або якась розповідь однокамерників, а може, книжка Г. Ясенського (Nędza na Rusi / Skreślił Dr. H. Jasieński. – Lwów, 1877; наявна в особистій бібліотеці письменника, № 415), рецензію на котру він у той час писав, адже в ній також йшлося про бідування українського народу. У квітні 1878 р. І. Франко повернувся до цього ж сюжету, втіливши його у більш досконалому творі під назвою «Наймит (поема з народних переказів)» (ф. 3, № 211, С. 3 – 7 з кінця; опубліковано: 4, 387 – 395), Проте й цей поетичний текст залишився недописаним.
Текст твору в усьому наявному обсязі публікується вперше, за вказаним автографом.
Лариса Чернишенко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 98 – 104.