Великі роковини
Іван Франко
Пролог, говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам’ять столітніх відродин української народності
Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, на переді сцени направо могила.
Козак-невмирака
Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисується його силует, він вдивляється в пожежу й декламує глухо, іронічно:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятіший од всіх бурлак,
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав,
Набравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Він устає, випростовується, бандура бренчить.
Вона горить! Та Троя — Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здається, вже остання їй година,
Здається, хитрий ворог поборов
Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Останній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!
Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє вогнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак —
Це ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренегат — у нас добряк;
У інших підлий — в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.
Не стало стиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.
Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше.
Козак
(показуючи на захід)
О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат,
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат, —
Він рад, що врятував свої пенати,
Тікає іншої шукати хати!
П’ятами накивав від тебе, Нене!
Лишив тебе у ранах, у крові!
Із грудей вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче — і живи!
І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже, ні трави!
Пропала Мати, ми ще цеї ночі
Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очі!
Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкошів, жий в Карфагені!
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть-Рим і розкіш-Карфаген горою!»
І рушили — народам на наругу!
Пішли нової матері шукать!
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без стиду!
Тим часом розвиднюється трохи, видно попалені села, поле вкрите трупом.
Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!
Злякаєшся тих згарищ і руїн!
Осліпніть очі, тут же, в тій годині,
Щоб той страшенний образ, наче шпін,
Не вбився в серці і не пік віднині
Страшніше пекла! Що це? Чути дзвін!
Це ангел дзвонить по мертвім народі,
Бо щоб живий хтось був, — подумать годі.
Чути далекий голос дзвона.
Так, ангел дзвонить. Молотом з алмазу
Він б’є о хрусталевий неба звід.
Ох! Заболіли страшно тут відразу
Всі давні рани! Цей кривавий слід —
Це Берестечко. Тут у кості сказу
З Чуднова взяв. Цей струп, від сотні літ
Незгоєний, — Андрусівська умова!
А тут — Полтава і смага Петрова.
Голос дзвону міцніє й мішається з гуркотом грому, — темніє наново. Козак паде на коліна на могилі.
О, Боже! Чи ж кінець моєї думки?
Вкраїна вмерла — дай мені спочить!
Дай ті катовані віддавна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам’яті людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусили скінчить.
Ти сам, святий, забудь про нас в сій хвилі,
З землею наші порівняй могили!
Удар грому. Козак западається в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюється, на сході займається велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тільки з зеленими садами, чепурними хатками, направо далеко вежі міста з золоченими банями, довкола могили, розкішні кущі. Калина, черемха у цвіті.
Козак-невмирака
той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енергійні, голос міцніє.
Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто-то в ній тепер панує?
Хто-то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та киргизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фіни
Наші села заняли,
Боже, пощо з вікового
Сну мені велів ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?
Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення:
Ой, гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щасливая тая доріженька,
Та де вони йдуть.
А де вони йдуть,
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих ляшеньків
Облавою пруть.
Козак
(із виразом найвищої радості)
Боже, наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам’ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кривавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!
Озирається по сцені.
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки —
Це українські оселі,
Це України вінки!
А оті могили-гори,
Де борці старії сплять,
Уквітчали любі руки,
Знать, українських дівчат!
Ще українець збирає
Із цих нив для себе хліб,
І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!
Поступає ще далі наперед і озирає публіку.
Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Це ж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому п’ятами
Не задумались зовсім, —
Ті під материні крила
Знов згорнулися в любві
І бажають в рідній хаті
Рай зготовити собі.
І дивіть, горять їх очі
Тим самим огнем святим.
Як горіли тої ночі,
Коли друг мій, побратим,
Коли славний, безталанний
Щирий батько наш Богдан
У важкій годині скликав
Запорожців на майдан.
Тямлю ніч цю, як сьогодні!
Вколо нас реве Дніпро
І клекоче Ненаситець,
Кам’яне гризе ребро.
А в степу напроти Січі
Це не хижая сова —
А Кодацька лядська кріпость
Свої кігті висува.
У Богдана сльози в оці,
Та вогонь в душі, в словах.
«Згинем, браття, або вгору
Піднесем свободи стяг!
Згинуть — нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в війні;
Хто ненавидить кайдани, —
Тому війни не страшні!
Чи послабли наші сили?
Потупилися шаблі?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалі?»
І гучніше хвиль Дніпрових
Крик козацтва заревів:
«Або ляжем головами,
Або виб’єм ворогів!»
В жовтім світлі смолоскипів,
Що горіли серед нас,
Ув очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз.
Гей, тих десять тисяч іскор —
То був, браття, той підпал,
Що підняв страшну пожежу
Аж по Буга й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч іскор —
То був, браття, той розмах,
Що історію Вкраїни
Повернув на інший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!
Мовиш: «Мало їх? невже ж?
Що? На тридцять мілійонів
Десять тисяч не знайдеш?»
Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
Тільки ти придатний будь
На святе, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде, як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовий кожний з вас, —
Кожний може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кожний думай, що на тобі
Мілійонів стан стоїть,
Що за долю мілійонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кожний думай: тут, в тім місці,
Де стою я ув огні,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тінь, —
Пропаде кривава праця
Многих, многих поколінь.
У таких думках держися
І дітей своїх ховай!
Коб лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
«Чи побіди довго ждати?
Ждати довго!» То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Та ж недаром пробудився
Український жвавий рід.
Та ж недаром іскри грають
У в очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях, у твердих.
Довго нас наруга жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»
1898
Примітки
Вперше надруковано майже одночасно у кількох газ.: Діло. – 1898. – № 234. – 20.Х (1.ХІ.). – С. 1; Руслан. – 1898. – № 237. – 22.X (3.XI). – С. 1 – 3; Буковина. – 1898. – № 126, а також у журн.: ЛНВ, 1898. – Т. 4. – Кн. 2. – С. 129 – 136 і – окремою відбиткою, з портретом І. Котляревського: назва така само, Львів, 1898, 15 с.
За часів незалежності України «Великі роковини…» неодноразово вмішувалися в різних виданнях, зокрема в журн.: Дніпро. – 1990. – № 5. – С 112 – 115, передмова Ф. Погребенника; Франко І. Великі роковини (окреме видання). – К.: Веселка, 1995; у вид.: Встане славна мати Україна. – К., 1996; Франко І. Мозаїка. – Львів, 2001.
Вперше ж оприлюднено – в усній формі, устами Л. Лопатинського, під час святкування 100-річного ювілею українського письменства, що відбувалося у приміщенні Львівського міського театру Скарбка (нині належить Львівському національному академічному українському драматичному театрові ім. М. Заньковецької) 19 (31) жовтня 1898 р.
«Програма святочного вечора в театрі графа Скарбка дня 31 жовтня така:
1. Драматичний пролог у двох відмінах – слова д-ра Ів. Франка, виголосить П. Л. Лопатинський.
2. Кантата до слів Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському» – музика І. Кишакевича, виконає хор мішаний Боянів в супроводі військової орхестри 80 п[іхотного] п[олку?].
3. «Наталка Полтавка» – комедіо-опера в 2 відслонах Ів. Котляревського – виконає дружина театру при співучасті пані Ф. Лопатинської.
4. «Вечорниці» П. Ніщинського – виконає мішаний хор Боянів в супроводі орхестри 80 п. п.
5. Симфонія G-moll Вербицького – виконає орхестра 80 п. п.
6. Апотеоза відродження – образ із живих осіб.
Початок о годині 7 вечора. Стрій святочний (галевий). Верхня одежа мусить бути безусловно лишена в гардеробі» (Діло. – 1898. – 16(28) Х).
«Виконання програми святочного вечора випало під кожним взглядом світло. Драматичний пролог д-ра Івана Франка в артистичнім виголошенні п. Лопатинського, при всяких сценічних аксесоріях, зробив потрясаюче враження. З сим твором зазнакомимо наших читателів в цілості, наразі лиш скажемо, що поет взнісся тут на вершини людського духа, плакав над горестною нашою бувальщиною і веселився нашим, хоч повільним, зле певним поступом. Враження не дасть списати, треба було бачити і чути. П. Лопатинському належиться на сім місци найбільше признання за світлу інтерпретацію думок поета» (Руслан. – 1898. – 21.Х.(2.ХІ)).
«Білети на святочний вечір були кілька днів наперед розібрані всі до одного. Хто не запевнив собі заздалегідь місця в театрі, мусів з жалем завернути домів. Простора саля театру гр. Скарбка заповнилася битком; навіть на високії галерії можна було бачити багато пань, що, очевидно з конечности, мусіли вдовольнитися і таким місцем. Вся публіка явилася в святочних одягах, багато було жінок в гарних народних строях. Щохвилі стрічалися лиця нібито добре знані, а таки не львівські; були се патріоти з різних сторін краю та з Буковини. В одушевленім настрою і з спокійною нетерпеливістю вижидала зібрана руська рідня піднесення завіси. Нараз потемніло в театрі, погасли майже всі світла; замовкла тужна музика і піднялася завіса. На темній сцені видно здалека луну пожеж, а спереду на могилі сидить дід-козарлюга. Драматичний пролог д-ра Івана Франка, виголошений п. Лопатинським, хоч і обкроєний поліцією, потрясав душею до глибини. З послідніми словами прологу залунала в театрі урочиста пісня народного гімну «Ще не вмерла Україна», котру публіка відспівала стоячи. Оплескам, викликаючим то декламатора, то автора прологу, не було кінця» (Діло. – 1898. – 21.Х.(2.ХІ)).
Подається за вид.: Великі роковини: Прольоґ говорений… Написав Іван Франко. – У Львові: З друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – 15 с.
Театр гр. Скарбка, або Скарбківський театр – Львівський міський театр, побудований польським графом Станіславом Скарбеком (будівництво завершене у 1842 р.). Стаціонарно тут виступала польська трупа, відбувалися концерти заїжджих знаменитостей (наприклад, 1847 р. із величезним успіхом гастролював Ференц Ліст). Українці винаймали найліпшу в XIX ст. львівську залу для особливо значних нагод. Наступна, відповідно 1898 р., припала на 1903 р., коли в театрі Скарбка відбувся концерт на честь 35-ї річниці творчої праці М. Лисенка за участю самого ювіляра. Цю подію Франко схарактеризував як «повторення в більшім розмірі і з більшим одушевленням того, що перший раз у нас було 1898 р. в часі святкування столітнього ювілею появи «Енеїди» Котляревського».
Лопатинський Лев (псевдонім Зенон Наколесник; 1863 – 1914) – український актор, драматург, публіцист. У 1892 – 1898 рр. – на головних ролях у театрі «Руської бесіди» (1896 – його керівник), у 1898 – 1907 рр. – співробітник «Руслана», з 1907 – на адвокатській роботі. Створив постановки «До Бразилії», «Беата і Гальшка» та інші драми та комедії.
Кишакевич Осип (Іосиф; 1872 – 1953) – український хоровий диригент і композитор, музичний діяч у Галичині. Один із засновників музичного товариства «Боян» у Перемишлі. Окрім «На вічну пам’ять Котляревському», того ж 1898 р. написав кантату «Тарасова ніч», у 1914 – «Шевченкові». Автор хорів «Заповіт», «Наша дума», численних церковних творів.
Лопатинська Філомена (1873 – 1940) – українська оперна співачка і драматична актриса, дружина Лева Лопатинського. У театрі «Руської бесіди» працювала в 1891 – 1897 рр. Згодом – у Львівському міському оперному театрі, деякий час – у німецькому в Чернівцях, виступаючи паралельно й на українській сцені.
Ніщинський Петро (псевдонім Петро Байда; 1832 – 1896) – український композитор, поет-перекладач, педагог. Музичну картину з народного життя під назвою «Вечорниці» створив у 1875 р. на власний текст як вставну сцену до другої дії драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Одразу ж твір набув популярності і став виконуватися не лише в контексті п’єси, а й самостійно. Ніщинський – автор перших українських перекладів творів Софокла (вільна переробка «Антігони») і Гомера (повний переклад «Одіссеї» та незакінчений (12 пісень) – «Іліади»), які рецензував і про які неодноразово згадував у статтях та оглядах Франко. Також Ніщинський переклав «Слово о полку Ігоревім» давньогрецькою мовою.
Вербицький Михайло (1815 – 1870) – український композитор і хоровий диригент. Автор численних солоспівів, церковних та світських хорів (серед яких – «Ще не вмерла Україна»). З інструментальних творів особливе місце займають так звані симфонії (всього 12), окремі з яких виконувалися самостійно, а деякі були увертюрами до так званих співогор (оперет, опер, як на власні лібрето, так і до чужих п’єс).
Еней був парубок моторний – перші рядки «Енеїди» І.Котляревського.
Берестечко – містечко у Волинській області, місце битви українського і польського війська в 1651 р.
Чуднов – районний центр Житомирської області, місце битви українського і російського війська з польським в 1660 р.
…у кості сказу з Чуднова взяв. – Мова, очевидно, йде про жорстокі розправи польських військ із мешканцями міста-фортеці Чуднова (тепер селище міського типу, районний центр у Житомирській обл.) у 1648 та у 1653 р. під час національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення. У 1660 р. Чуднів – місце капітуляції московських військ генерала В. Шереметьева перед українськими й польськими. Наслідком битви став Чуднівський (або Слободищенський) трактат, укладений гетьманом Ю. Хмельницьким із Польщею, який скасовував невигідні для України Переяславські статті, розривав союз із московським царем і підпорядковував Україну Річі Посполитій.
Андрусівська умова (угода) – укладена 13.01.1667 р. між Польщею і Москвою, за нею Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі, Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі та Москви.
Полтава – кампанія 1709 року.
батько наш Богдан – Хмельницький.
Ненаситець – назва порогу на Дніпрі.
Кодацька лядська кріпость – збудована в 1635 р. над Кодацьким порогом для контролю над козаками. Залишки її збереглися на околиці сучасного Дніпропетровська.
Ростислав Чопик
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 171 – 178.