«Посеред дворян і магнатів…»

Іван Франко

1

<…>

Посеред дворян і магнатів

Грізний цар, пан многих земель и країв,

Щоб прозьби підданих приймати.

<…>

«Народе мій вірний, коханий!

Як сонячне світло освічує всіх,

Так я всім, мов батько, ласкавий.

<…>

Сліз досить пролито и крові;

Від нині най лучит нас правда свята

І мира вінець і любові».

<…>

Із далека – видно по строю,

Цареві й дворянам до ніг ся склонив,

А цар му кивнув головою.

Він в руки цареві письмо подає

І мовит: «Пресвітлий наш пане!

<…>

Як сонічко, ласкаво гляне!

По селах у згоді й достатку жили

Ми, твойому трону покірні,

Аж поки недолі й біди не внесли

У край наш жидове невірні.

Проклятим, пекельним напитком манят

Хрещений народ в свої сіти,

А хто в них попадеся, рад ци не рад,

То світа му більше не зріти.

Ошука і лихва, і здирство жидів

Нас всіх зруйнували до краю, –

А в право зайди – вни підкуплят суддів,

Та й бідного й ту ще карают.

О змилуйся, царю, прогнати вели

Жидів з їх горівков, шинками,

Щоб всі ми на питомій, рідній земли

Не стали плюгавців рабами!..»

І сльози гірки по лици мужика

Скотились, на мармур упали,

Худа, простягнута, дрожача рука

В царя, мов вельму[ж]ни благала.

Втім скарбник ся царский до трону зблизив

<…>

<…>

«Ти того, мій царю, не слухай!

Жиди пожиточні піддані. Від них

Податку найбільше впливає!

Прогнать їх – мій Боже, смертельн<…>

Пів доходу скарб потеряє!»

И рік цар до хлопа: «[нрзб.]

<…>

<…>

[О] щастя їх ми будем дбали».

[З]нов виступив з гурту старий міщанин,

Із далека – видно по строю,

Цареві й дворянам до ніг ся склонив,

А цар му кивнув головою.

Він в руки цареві письмо подає

<…>

«[На нашу] недолю най око твоє,

Як сонічко, ласкаво гляне!

В містах і місточках ми мирно жили,

Заняті торгом, ремеслами, –

Не в розкошах, правда, но нужди й біди

Не чути було меже нами.

Но скоро нахлинули в край наш жиди,

Щасливі дни наші пропали!

Небавом всі ринки, всі наші крами

Они в свої руки забрали.

У них тепер гроші, фабрики усі,

А ми наймитами їх стали:

Працюємо тяжко дни й ночі цілі,

За миску нужденної страви.

Працюємо тяжко, а плата ледви

Прокормлює нас із дітками,

За то паношіют невірні жиди!

О, змилуйся, татку, над нами!»

І важко заплакав старий міщанин,

На мармур покапали сльози.

По царськім лиці тож ся смуток розлив,

Чоло вкрила хмара погрози.

А втім торговий ся міністер зблизив

І шепнув цареві до уха:

«Що сесь ту говорит тобі на жидів,

Ти того, мій царю, не слухай!

Від того часу, як осіли жиди

В містах, увесь промисл піднісся,

Знялась торговля і фабрики зросли,

І значно твій скарб запомігся».

<…>

«До тих, що сюда тя прислали,

Усякий працюй і щади і збирай,

О прочеє ми будем дбали!»

Знов виступив з гурту воєнний. Медаль

На груди і шрам поміж очі,

Склонився цареві і так каже: «Жаль,

Що пан мій владітель не хоче

<…>

Що є там по части провина

І хлопа нероби-п’яниці у тім,

І туманника-міщанина.

Но слухай, владітелю, моїх ти слів, –

Весь вік свій я вірно ти служу:

Кажи прогонити всіх з краю жидів,

А ні, то до смерті в [катушу]!

<…>

За край свою кров проливати,

Як прочі піддані. Ба, ще не досить,

Тебе вни не хтят поважати!

«Що, кажут, ваш цар! То хлопчина на вид,

Де, де панувати такому

Над нами! Ні, ще жиє наш цар Давид,

Йому ми покірні одному!»

«Послухай [нрзб.]! Підданих [нрзб.]

<…>

<…>

Нам всім го прийдесь відболіти!»

Так мовив старий генерал, а слова

Його, мов грохотання грому

Стривожили душу, спокій весь дотла

Цареві взяли молодому.

В души його боресь тривога і гнів,

Лице його блідість покрила.

<…>

<…>

<…>

<…>

У кождого біла, мов сніг, борода.

Цареві до стіп ся склонили.

Но гнівно до них відзивався цар:

«Ми чули, що все ваше плем’я

Для нашого краю руїна, тягар,

И мною гордит, і бере м’я

На сміх, мало важит собі мою власть:

<…>

<…>

Ні від кого кривди дізнати.

Но, дбалий над всьо о спокій і добро

Народів у моїй державі,

Рішився я з кореньом вирвати зло,

Здавити всі мисли лукаві.

Ось вам моє слово незмінне, тверде:

Дев’ятого тижня від нині,

<…> і Празник Великий [б]уде,

Всі близькі царі на гостині

У мене будут. Тож і свого [царя]

На той день до мене в гостину

Просіт, – най побачу го прецінь і я,

Ци справді при нім я так гину.

А як не приїде ваш цар на тот день,

То Богом святим присягаю,

Усіх, яко зрадників, виріжу в пень,

Що є й го жидва в моїм краю».

З переляку мов подубіли жиди,

Бо видят, що цар не жартує,

Що вже їх ні прозьба, ні сльози з біди,

Ні гроші, ніщо не врятує.

Здубіли жиди, а народ весь підніс

Веселі громовії крики:

«Пануй нам щасливо і славно сто літ,

Наш царю премудрий, великий!»

2

Шумит і гуде по всім краю народ,

Усюди вість дивна літає:

Свобода! Не стане жидви вже! От-от

Усіх їх цар вигонит з краю!

Шумит и гуде по всім краю народ,

Но плачут жиди и ридают!

Тривожно гладят, ждут нещастя… От

Нагряне загибіль, – гадают!

А в місті в божниці кагал ся зійшов,

Кишит весь будинок жидами,

А рейвах і крик аж під небо пішов,

Аж вікна задзеленькотали.

То найстарший рабин молитву провів

Велику, на всяку пригоду,

І страшно ревіла вся [ю]рма жидів;

«Не кинь, Боже, свого народу!»

Відтак всім утишитись троха велів

І так відозвавсь до громади:

«Ізраїля діти, се Господа гнів

Над нами! Тра мудрої ради,

Молитви твердої, щоб переблагать

В далекій ворожій чужині.

Молітеся, діти, покірно чоло

Клоніт перед сильним Єговов,

Щоби його сьвітло на ум наш зійшло,

В наш ум – його мудрості слово!

А в [т]ім об [нрзб.]

Щоб мудрість його [нрзб.] ос’яла».

Примітки

Як і попередній, твір уперше в наявному обсязі опубліковано в тому ж томі Записок НТШ у тексті статті Л. Чернишенко. Работу над твором, що за жанром також, імовірно, мав бути поемою, Франко розпочав під час тюремного ув’язнення. У вигляді, в якому дійшов, твір заголовка не має, починається рядком «Посеред дворян и магнатів…» і складається з двох частин (перша – 40 чотирирядкових строф, друга – 8). Він записаний автором на початку 1878 р. на 701 – 703 сторінках вже згадуваного «Вестника Европы» (жовтень, 1877; особиста бібліотека І. Франка, № 554). При оправленні журналу 21 рядок тексту (в тому числі й початковий) було повністю зрізано. Але певна можливість для відстеження сюжету даного твору залишилася.

З інших творів, зокрема поетичних, відоме сповнене поваги ставлення Франка до єврейського народу. Очевидно, подібну ідею мав утілювати й даний твір. Беручи теми з єврейського життя, як і з будь-якого іншого, письменник прагнув бути об’єктивним, толерантним до представників усіх національностей.

«Я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив; і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину», – писав І. Франко у статті «Мої знайомі жиди» (Мозаїка. – Львів. – 2001. – С. 337).

Подається за вказаним автографом.

Лариса Чернишенко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 105 – 110.