Сяся

Іван Франко

1

В своїй цюпці убогій вона

Перед дзеркалом збитим стояла

І. гляділа на себе, сумна,

Що краса молодая щезала.

Западалися лиця бліді

І блискучії очі тускніли,

Наче здув рум’янці молоді,

Що колись, наче рожі, ясніли.

Але годі стоять, сумувать!

Що пропало – не верне ніколи!

І вна стала рум’ян накладать

І білила на лиця поволи.

А блідії, зів’ялі уста

Карміновою красков вкрасила

І натерла на брови чорнила,

А коса шовковиста, густа

На столі вже заплетена жде…

Ось зібралась, готова вже Сяся,

Перед дзеркалом стала, гляде,

Чи хорошо до стану вдяглася,

Чи білило не стерлося де?..

Втім застукано в двері. Ага,

Се знакомий з готелю слуга!

Увійшов, не вклонився, не сів,

Лиш очима по Сясі повів,

Усміхнувся і каже: «Цариця!

Станеш, глянеш, аж любо дивиться!»

Усміхнулася й Сяся. «Ну, що

Там нового для мене приніс ти?

Чи ти, може, прийшов лиш по то,

Щоб пустий комплімент ми повісти?»

«Ей, яка ж бо ти, Сясю, оса!

Я сказав лиш, що в тебе краса

Чарівна, пошукати такої.

А про теє, яка моя вість?..

Твоя правда. Прийшов до нас гість,

Щоби хтів ся пізнати з тобою».

«Так? А що ж се за гість? Молодий?» –

«А хіба ж не все одно тобі?» –

«Так, но я то лиш отак собі,

А там, впрочім, і грім його бий!» –

«Ні, не мов так, се чемний хлопчина». –

«Ну, а гроші?» –

«Не знаю про те,

Але чень же не гола личина,

Чень, як кажуть, Жан п’є, Жан плате.

Впрочім, се вже твоя річ – вважати!

Тілько тям си, мене не забудь.

Адже ж я ти даю заробляти,

Тра й мені заробить що-небудь.

Але годі балакати! Ти

Вже готова? Пора нам іти!»

2

Вона сміло всміхнута іде

До світлиці, де гість на ню жде.

Не застукавши, в двері ввійшла

І на ключ за собою замк[л]а,

А відтак доокола очима

Повела. Гість до неї плечима

При вікні похилений стояв,

Мов лице на грудь ночі ховав.

«Добрий вечір!» – мов срібний дзвінок

Пронеслося з уст Сясі насмішно.

Гість зіснувсь, обернувся поспішно,

Поглядів – а дрожав, мов листок, –

Поглядів і змішався, і лиця

Рум’янець му, мов кров’ю, обляв,

І не міг на ню довше дивиться,

Спустив очі, стояв і мовчав.

Але Сяся дивилася сміло,

Молоде, прехороше лице,

Що здоров’ям, красою ясніло,

Щось такого без слів їй повіло,

Чого в жизні не чула вна ще.

І хоть одіж на нім не багата,

То їй прецінь зробилося так,

Мов великий їй скарб може дати

Той убогий встидливий хлопак.

І не сміла вна з ним говорити

Про ціну свеї ганьби… Но він

Все мовчав, і стояв наче вритий,

І на Сясю поглянуть не смів.

«Ха, ха, ха! То ми гарний козак! –

Розсміялася Сяся. – Отак!

Запросити ту даму в гостину,

А прийшла – й привітати не вміть!

Зразу д’ мені наставити спину,

Потім скулитись, наче медвідь!

То ми гарний кавалер! Но прошу,

Чень діждуся хоть слова від вас?..

Ви згубили щось? Я вам поможу

Віднайти на підлозі сейчас!..»

І до нього зблизилася Сяся,

Обіймила го злегка руков –

Його стать мов у фрібрі тряслася,

У лице му мов збіглась вся кров –

Враз до себе го вна притиснула,

Обернулась і світло задула…

3

На столі світло тускло горить;

На канапі гість з Сясев сидить.

Сидять поруч, мов брат із сестрою.

Він до неї припав головою,

І на грішну зів’ялую грудь

Молоді його сльози пливуть.

А вона півсмішливо, півлюбо,

Наче мати, на нього глядить:

«Ну, не плач, моя милая згубо!

За ті сльози ти й господь простить.

Та й і гріх то не надто вже грішний,

Первородний се, братчику, гріх,

І всесвітній, всесильний і вічний,

Коб не він – нас не було би всіх!»

«Та хіба ж задля того я плачу? –

Відказав він і сльози обтер. –

Хоть і сам я виразно то бачу,

Що згрішив я і тяжко тепер.

Але що ж, не тепер вже жаліти,

І не того я плакав зовсім,

А лиш того, що сам я на світі,

Що ніхто мя не любить на нім.

А душа домагаєсь любові,

І бажання горить мені в крові,

І пекучим, болющим огнем

Всі думки ми палить, заливає,

І нікого на світі немає,

Що б любив, приголубив мене!

У кімнаті день в день самотою

Над книжками сиджу я, мов в кліти,

Мов би-м працею хтів мозговою

Голос серця і крові зглушити.

Но не йде ми на думку наука,

І виходить не праця, а мука,

І неначе скажений з кімнати

Я жену улицями блукати…»

Сяся слухала слів тих гарячих,

І в очах тих блискучих, дитячих,

Що гляділи жалібно на ню,

Вна читала всю повість сумну,

Вна читала виразно, хоть здали,

Що казали уста й не казали.

Примітки

Ще на початку 1880-х років І. Франко мав намір написати поему «Сяся». Збереглася (№ 310) писана олівцем недатована чернетка перших двох і початку третього розділів поеми (всього 138 рядків), а також менший за обсягом (62 рядки) чистовий автограф (№ 214, с. 67 – 71) з пізнішою правкою І. Франка та його приміткою: «Написано літом 1882 в Нагуєвичах, досі не друковано. Тему сеї недокінченої поемки я переробив пізніше в драматичнім нарисі під заголовком «Чи вдуріла?», надрукованім у збірці під заголовком «Маніпулянтка і інші оповідання», Львів, 1906 р.»

Початок поеми «Сяся» вперше надруковано у кн.: Іван Франко. Твори в двадцяти томах, т. XIII. К., Держлітвидав, 1954, с 116 – 119.

Повернувшись наприкінці життя до цього твору, І. Франко вніс у чистовий автограф кілька виправлень, характер яких дозволяє припустити, що психологічну характеристику персонажів автор мав намір наблизити до тієї, яка дається в драматичній сцені «Чи вдуріла?».

Спочатку наводимо текст чорнового автографа – він зберігся у повнішому вигляді, далі – чистовий автограф та виправлення.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 435 – 439.