Вандрівка русина з Бідою

Іван Франко

Їхав русин понад воду,

Здибав Біду, як колоду;

Їхав русин понад Сян,

Здибав Біду, не рад сам.

Каже Біда: «Гей, русине,

В тебе Біда не загине, –

Візьми мене на свій віз,

Поїдемо на об’їзд!»

Ізняв русин рукавицю,

Почухався в потилицю;

Ізняв русин клепаню,

Садить Біду, як паню.

Приїхали до Лежайська –

Як кинеться псарня панська,

Ну ж від хати до хати

На русина брехати.

Деруть свиту на шматки,

Ще й хапають за литки.

Стали на ніч в Ярославі:

Лежить русин десь на лаві,

Всю ніч ока не стулив,

Костомахи надавив.

Біда собі пішла просто

На латинськеє пробоство.

Там радила с ксьондзами,

Як Русь пустить з торбами.

Та й зробила у Тучапах

Таке, що аж пішов запах

На всі села, на весь край,

Що хоч носа затикай.

Крикнув русин: «Щезай лихо!»

Біда каже: «Сиди тихо!

Коли Roma locuta!»

Почухався русин дуже,

Біда ж йому моркву струже;

Скуливсь русин, як борсук,

Біда ж дуєсь, як капшук.

А як стали в Перемишлі,

Русинові очі блисли,

Веселіше відітхнув,

Добру новину почув.

Розняв рота й дивується:

Твердий з м’яким цілується,

Антоневич і Горбаль

Аранжують руський баль.

Біда зразу сумна стала,

Аж зубами скреготала.

Далі каже: «Гов, га-гов!

Чи надовго ся любов?»

Пита русин: «А де ж Пелеш?»

Біда каже: «Що ти мелеш?

Хіба ж місце владиці

Тут при танцях, музиці?»

Каже русин: «Годі, Бідо!

Я до нього в хату піду!

Веди мене ід вікну,

Най на нього хоч зирну».

Русин в вікно зазирає,

А там Пелеш походжає

По покою, сарака,

Сам до себе балака.

Русина, що був несвічний,

Аж мороз пройшов трагічний.

Пригадай собі помалу,

Як він в соймі сік Качалу,

А пани його, аж страх,

Цілували по руках.

Ось тепер ті поцілуї

[Печуть його гірш отруї,

І він спиртом заливав,

Де Тарновський цілував…»]

Іде русин, поплакує,

Біда при нім підскакує.

Каже русин: «Ночуймо!»

Каже Біда: «Кочуймо!»

Виїхали з Перемишля,

Стала Біда конець дишля;

Приїхали в густий ліс,

Ізломала Біда вісь.

«Гей, русине, бігай просто,

Ось тут живе жид за мостом:

Помаленьку, покрадемки

Приїхали аж на Лемки –

Там їм була парада:

Обступила громада.

Лемки Біди не пізнали,

Капелюхи познімали,

Приязненько вітають,

«Відки пані?» – питають.

Каже Біда: «Стійте, люде!

Вже ж без Біди й там не буде.

Є там моя прислужка:

Андрухович і Грушка».

Приїхали до Сянока,

Там Русь тверда, як опока,

Кричить, мовби впала в дур:

«Русь от Сяна по Амур».

Каже русин: «Добре, братку!

Хай вам буде й по Камчатку!

Та мені здаєсь чомусь:

Якби мала наша Русь

Навіть двісті міліонів

Отаких, як ви, патронів,

То й тоді б з них, наконець,

Ще не був один мудрець.

Поки за Русь «великую»

Наші тверді викрикують,

То жиди тим часом тут

Нам з-під ніг «малую» рвуть!»

Іде русин чагарями.

Там вівчарі з отарами,

«Чиї вівці?» – «Газдівські».

«Чиї гори?» – «Жидівські».

«Колись були гори наші,

Досить було сиру й паші;

Нині вівцю в гурт даєш,

Кварту сиру дістаєш».

Русин далі поганяє,

Він сю пісню здавна знає:

Жид, шинк, векслі – поміщик,

Хлоп, шинк, крейдка – небіжчик.

Приїхали аж на Турку,

Ходять бойки, як на шнурку, –

Біда з ними знайома,

Поміж ними як дома.

Каже Біда: «Гей, ви, бойки,

Скачіть мені полегойки!

Покажіть нам в тій хвили,

Яких штук вас навчили!»

«Навчили нас патріоти

Вчора шити, днесь пороти:

Вчора-м посла викляли,

Днесь наново вибрали».

Каже русин: «Чи здорова

Ваша рада повітова,

Та не тая торічна,

А та давня, предвічна?»

Кажуть бойки: «Давню раду

Засушили-м про параду,

Та й новую в тую ж мить

Здало би ся засушить».

Пита русин: «Є в вас школи?»

«Є, та дуже вчать поволи:

Школа в селі вже літ сто,

А письма не зна ніхто».

А в Хирові єзуїти

Засілися Русь ловити.

Русин живо тікає,

Біда за ним гукає:

«Гей, русине, не спішися,

Єзуїтам поклонися!

Вони дітей навчають,

Добра твого бажають».

Русин каже: «От-то й глупо!

Добра в мене й собі скупо,

А всі його бажають,

Мене голим лишають».

А в Самборі оказії:

Щось луснуло в гімназії.

І вилетів не гранат,

А директор-ренегат.

Приїхали у Дрогобич.

«Отут, Бідо, що нам зробиш?

Русин послом, бурмістром,

Гімназії міністром!»

Каже Біда: «Лиш помалу!

Доберу я причандалу:

Тут доносів, там винця,

Та й доїду їм кінця!»

З Дрогобича у Борислав

Русин Біду саму вислав.

«Іди, Бідо, не гайся,

Здоровенька вертайся!»

Ідуть жиди по дорозі,

Двадцять штири в однім возі,

Ще й шкапами худими –

Сіла й Біда між ними.

Бачив русин, як сідала, –

Три дні потім пропадала,

Аж четвертої ночи

Ледве ноги волочить.

Забризкана, захляпана,

Аж по вуха вталапана,

Вид подряпаний увесь,

А голодна, як пан пес.

Сіла мовчки, не питає,

Соломаху уплітає.

Пита русин по хвили:

«Як же пані гостили?»

Каже Біда: «Що питаєш?

Глянь на мене, сам пізнаєш!

Сьорбала там солене,

Аж замного для мене.

Здохну, сли ще туди піду!

Там, небоже, біда біду

Осідлала, як коня,

Ще й бідою поганя!

Як я тільки там вказалась,

Між такі жидки попалась,

Що мені б ще в них вчитись,

Як над людьми глумитись.

Вони гар-гар: «Яка мана?

Візьмім її за гамана!»

Обіцяли три шістки,

Перебили всі кістки.

То він мені Борислав

Весь дрібненько описав.

Та й говорить: «Ні, небого,

Тут вже твоїх сестер много!

Тікай відси щодуху,

Щоб не було розруху!»

Як те слово я почула,

З Борислава дременула,

Не діждавши й заплати, –

Хай їм дідько кудлатий!»

А у Стриї, славнім місті,

Там русинів більш як двісті

Зібралося на віче –

Відси Біда геть втіче.

Каже русин: «Чекай, Бідо!

На те віче і я піду,

А ти собі лишайся,

Іди в Стриї скупайся!»

Пішов русин на ті збори,

Прислухуєсь – хлоп говорить

І гуде народу клич:

«То наш Берник з Лисятич».

Як промовив Олесницький,

А потому Могильницький,

А нарешті Давидяк,

То аж русин геть розм’як.

Та й міркує: «Таких нам шліть

По два, по три в кождий повіт,

То б з нас Біда не кпила,

Швидко б в’язи скрутила!»

Приїхали в Станіславів,

Русин Біду знов зіставив,

Поклонитись пішов сам

Желехівського кісткам.

По Липовій по вулиці

Іде панок, аж кулиться,

Несе пачок зо сорок

Нав’язаних до торок.

Іде, потом обливавсь,

А так втішно усміхаєсь,

Що аж русин задививсь,

Йому чемно поклонивсь:

Чи бач, дядьку, як плигаю?

Все письменство я двигаю,

Від Карпенка і Чайченка,

Подоленка, Школиченка,

Жука, Жарка і Панька,

Ще й від Кримського Хванька.

Каже русин: «Що за зміна?

Розмахалась Україна!»

Зняв клепаню з голови:

«Боже вас благослови!»

Приїхали в Коломию,

Похилила Біда шию;

Приїхали аж на міст,

Підтулила Біда хвіст

Та й говорить: «Слухай, брате,

Об’їдьмо те місто кляте!

Радикали тут сидять.

Вони мене із’їдять».

Іще Біда не скінчила,

Аж тут радикалів сила

З усіх боків, знай, летить,

Давай Біду молотить.

Беруть Біду на гоцки.

А Сандуляк в груди жарить,

А всі кричать укупі:

«Стовчім Біду у ступі!»

Тільки Павлик простяг руки:

«Не рвіть її так на штуки,

Не мордуйте захланно,

Треба з нею гуманно!»

Русин шука кладовища,

Почтити гріб Федьковича,

Біда ж спішить у той двір,

Де русинів видно збір.

Там стовп стоїть чорно-жовтий,

При нім руських людей ровти:

Православні й папісти,

Прості, вчені й юристи.

Самі б’ються, як ворони,

Перед стовпом б’ють поклони,

А хто о стовп чолом грим! –

Копне того, що за ним.

Кричать, плачуть, а товпляться…

Стала Біда їх питаться:

«Чого ви так товпитесь?

Чи до стовпа молитесь?»

Їй говорять: «Ой, світику,

Ми робимо політику,

Покірненько, як той трусь,

Спасаємо бідну Русь».

Каже Біда: «Ось народні

Спасителі новомодні!

Товчіть, товчіть лобами,

Най утішусь ще вами!»

Довго вона там дивилась,

Як Русь чолом о стовп билась, –

Аж спотіла, зомліла,

Далі їхать веліла.

В Садагурі Біду знають,

Жиди її там вітають,

Цадик вийшов назустріч,

Виголосив довгу річ.

Хоч як Біда спішилася,

А тут на ніч лишилася;

Її цадик чтив, як міг,

Дав вечерю і нічліг.

Приїхали до Кіцманя,

Надибали поліц’яна:

Щось міряє, палькує,

По паперах мишкує.

Біда його питається,

Чим так пильно займається.

Зразу не чув нібито,

Потім буркнув сердито:

«Та ось маю турбацію –

Мушу робить реляцію.

Тут Русь наша здуріла,

Гімназії схотіла.

Виписали політично,

Вичислили статистично,

Що гімназ’я потрібна,

Та й вислали до Відня.

З Відня ноту шлють завзяту

До нашого магістрату,

Чи справді ми так нагле

Гімназії забагли?

Магістрат взяв під розвагу

І дав мені сю бумагу,

Щоб я на ню відповів,

Русь всю ad absurdum звів.

Маю вказать до листика,

В чім хибна їх статистика,

Нефахові їх плани,

Весь рахунок поганий.

Все те б я ще сяк-так зробив,

Та ось чим бог мене побив:

Як писати сю хрію?

Скорописі не вмію».

Доїхали до Заліщик,

Став наш русин, як небіжчик, –

Так при Біді зсох і схуд,

А конята ледве йдуть.

Сам він, мов дід, обдершися,

Біда ж кричить розпершися:

«Хоч на смерть їх тут замуч,

А вези мя понад Збруч!»

Не хтів русин сваритися,

Мусив Біді коритися:

Хоч як не рад тому був.

На Мільницю повернув.

А над Збручем на вигоні

Плеще Біда у долоні,

Регочеться, як пугач,

Їй вторує людський плач.

Глядить русин: що за диво?

Юрба люду біжить живо,

Чоловіки і жінки,

Старі, слабкі й дітваки.

Одні на Збруч уплав ідуть,

Другі з дітьми убрід бредуть,

Інших гонить дикий страх

По баюрах, тросниках.

Русин крикнув: «Ой господи,

Що се тутки за розпуди?

Чого вони тікали?

Чи татари напали?»

Каже Біда: «Щоб ти знудивсь!

Се мене так люд напудивсь

Та ось на лоб, на шию

Утікає в Росію.

Про їх втеку я не дбаю:

Я за Збручем сестру маю;

Вони біжать чорт зна де,

А вона вже на них жде».

Їде русин байраками,

Аж тут пани з собаками,

З арканами в долоні,

За збігцями в погоні.

Біжать, біжать, спотикаються,

Кричать, кричать, задихаються

«Ой лишенько! Ой біда!

Вся двірня нас покида!

Ой, рятуйте! Поможіте!

Ловіть хлопів, задержіте!

Се ж манить московський цар

Наш робучий інвентар!

Гей, жандарми, гей, фінанси,

Держіть «людек найкоханьши»,

Ще й кордон най військовий

Стане понад Збруч цілий!

Ловіть хлопів, розбійників,

Бо в нас нема робітників!

Як всі за Збруч забіжать,

То не буде кому жать.

Ані жати, ні косити,

По п’ять центів молотити,

По п’ять центів від руки,

Ще й по штири канчуки!

Ловіть, держіть, арештуйте,

В’яжіть, бийте і катуйте,

Збруч стіною заступіть,

Лиш нам їх в село пришліть!»

Каже русин: «Гей, вельможні!

Будьте ж трохи осторожні!

Таж їм право позволя

Бігти хоч до москаля!»

Гей, як Біда теє вчула,

Кулачищем замахнула,

Гуп русина у плечі:

«Не балакай від речі!

Чого в чуже мішаєшся?

Чи на праві ти знаєшся?

Ваше право: ціп до рук,

Гній, борщ, бульба і канчук!»

Зойкнув русин, іскорчився,

Від удару наморщився,

Аж хруснула в хребті кість,

Закипіла в серці злість.

Їде далі та й міркує:

«Що се Біда з нас кепкує?

Чи ми в світі послідні,

Що терпіти їй гідні?»

На закруті на вигоні

Затис зуби, затяв коні,

Шарпнув, ніби одурів,

Та й висипав Біду в рів.

А як шарпнув, добре вважав,

Що у рові камінь лежав:

Біда лобом в камінь гуп!

Та й простерлась, ніби труп.

Русин про те не журиться,

Жене кіньми, аж куриться,

В душі шепче «отченаш»,

Щоб там Біді був шабаш.

Аж надійшли ревізори.

«Хто там в рові? Чи не хорий?»

Витягають із рова,

Бачать, Біда нежива.

За спільною порадою

Кличуть війта з громадою,

«Візьміть Біду, схороніть,

У всі дзвони задзвоніть!»

Стали люди міркувати:

«Де ж нам її поховати?

Візьмім її на тачки,

Завезімо в будячки!»

Пок громада надумалась,

Аж ось Біда прочунялась –

Піднімаєсь огида:

«Ведіть мене до жида!»

Бачать люди: жива Біда!

Розбіглися бог зна куда,

Біда встала, простяглась,

Дальше пішки поплелась.

Тут ми з нею прощаємось.

Чи ще коли спіткаємось?

Дасть бог ще нам всім прожить,

Біда й сама прибіжить.

20 марта – 13 апр[еля] 1893

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 132–147. В цій книзі поему розміщено як 9-й розділ циклу «Оси». Збереглася частина автографа (№ 228, с. 23–28). Це уривок іншої, значно відмінної редакції твору. Готуючи твір до друку в другому виданні збірки «З вершин і низин», І. Франко змінив редакцію окремих рядків, строф, написав нові, з яких окремі близькі за змістом до знятих, вдався до автоцензури. Наводимо важливіші розходження між автографом і першодруком як варіанти до канонічного тексту.

В. Щурат, згадуючи про роботу І. Франка над «Вандрівкою русина з Бідою», говорив:

«Готові строфи, творені при мені день по дневі, Франко зараз же виголошував. Жартом наслідував я тоді його фабрикування вірша й докинув йому кілька строф про Лукича. Йому сподобались ті строфи, і він прийняв їх до своєї будови, як пригожу цеголку. Міцкевич, мовляв, теж давав місце в своїм «Пані Тадеуші» стрічкам приятелів» («Іван Франко у спогадах сучасників», Львів. Книжково-журнальне видавництво, 1956, с. 242).

Roma locuta – Рим сказав (лат.). Тут Франко скористався відомим латинським висловом: «Roma locuta, causa finita», який в перекладі звучить: Рим (тобто папська курія) сказав – справа скінчена. Вживається в значенні: після чиєї-будь авторитетної думки не варто продовжувати суперечку.

Твердий – так називає І. Франко представника москвофілів.

М’який – тобто народовець.

Антоневич Микола (1840–?) – викладач Перемишлянської [Перемиської?] гімназії, москвофіл.

Горбаль Кость (1836–1903) – український діяч в Галичині, педагог і журналіст.

Пелеш Юліан (1843 – 1896) – уніатський єпископ у Перемишлі (1891 – 1896), реакційний діяч.

Качала Степан (1815–1888) – український історик та публіцист, один з діячів «народовського» табору.

Андрухович, Грушка Григорій – попи, які наживались на українських селянах-емігрантах (відгук про їхню діяльність в Америці див. у журналі «Народ», 1890, c. 369–371).

Гімназії міністром… – йдеться про «народовця» Ксенофонта Охримовича, який, будучи депутатом австрійського парламенту, вів антинародну політику.

Стефан П’ятка – псевдонім українського письменника-демократа Степана Михайловича Ковалева (1848 – 1920). Він жив і працював у Бориславі, написав багато оповідань з життя робітників..

Берник з Лисятич – Берник Андрій (1850–?) селянин з с. Лисятичі (нині Стрийського району Львівської області), учасник радикального руху в Галичині.

Олесницький Євген (1860–1917) – український журналіст, видавець, перекладач, діяч «народовського» табору, член націонал-демократичної партії. У кінці 1870-х років був близький до І. Франка. З 1891 р. був адвокатом у Стрию.

Могильницький Андроник – український адвокат в Рогатині, «народовець».

Давидяк Василь (1850–1922) – священик, москвофіл. У 1870-і роки – член редколегії журналу «Друг». Через нього І. Франко надсилав свої перші твори для публікації в «Друзі».

Кобринська Наталія (1855–1920) – українська письменниця і громадська діячка. З родини священиків, звідси «і попівни чогось варті»..

Желехівський Євген (1844–1885) – український мовознавець, фольклорист.

Лукич Василь – псевдонім Левицького Володимира Лукича (1856–1938), українського літературно-громадського діяча, видавця.

Карпенко – мається на увазі Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім – І. Карпенко-Карий).

Чайченко Василь – один із псевдонімів Грінченка Бориса Дмитровича (1863–1910), українського письменника, фольклориста, етнографа, філолога, педагога і громадського діяча.

Подоленко – псевдонім маловідомого українського письменника К. Старинкевича.

М. Школиченко – псевдонім українського письменника Кононенка Мусія Степановича (1864–1922).

Жук – один із псевдонімів Кониського Олександра Яковича (1836–1900), українського письменника, публіциста, громадського діяча і педагога.

Жарко Яків Васильович (1861–1933) – український письменник і актор.

Панько – один із псевдонімів Грабовського Павла Арсеновича.

Хванько – літературний псевдонім Кримського Агатангела Юхимовича (1871–1942).

Кенир – псевдонім Глібова Леоніда Івановича.

…від Пчілки… – тобто Пчілки Олени (літературний псевдонім Косач Ольги Петрівни; 1849–1930), української письменниці.

від… Лесі – тобто Лесі Українки.

…від… Чайки… – тобто Дніпрової Чайки (літературний псевдонім української письменниці Василевської Людмили Олексіївни; 1801 – 1927).

Зірка – літературний псевдонім Ольги Петрівни Косач (1877 – 1945) – молодшої сестри Лесі Українки; друкувала в «Зорі» оповідання та переклади.

Дарка – Одарка Іванівна Романова, українська письменниця.

Монтар – Домонтар, один із псевдонімів Володимира Лукича (Левицького).

Дрозд – один із псевдонімів Олександра Кониського.

Щоголь – Щоголев (Щоголів) Яків Іванович.

Комар – один із псевдонімів українського бібліографа, критика і фольклориста Михайла Федоровича Комарова (1844–1913).

Данилович Северин (1861–1939) – один із активних діячів Русько-української радикальної партії та співробітник її видань.

Герасимович Іларіон – учасник радикального руху в Галичині.

Трильовський Кирило (1864–1942) – громадсько-культурний діяч, публіцист, член радикальної партії.

Запаринюк Григорій – селянин з с. Вовчковець на Снятинщині, учасник радикального руху в Галичині.

Сандуляк Іван (1845–1925) – селянин з с. Карлівка (тепер Прутівка) на Снятинщині, учасник радикального руху в Галичині.

Федькович Юрій (1834 – 1888), український письменник, похований в Чернівцях.

Чорно-жовтий – державний прапор Австро-Угорщини був чорно-жовтого кольору.

Чи до стовпа молитесь? – Іван Франко не міг передбачати, що в незалежній Україні у 2009 році буде відкрито пам’ятник окупанту – цісарю Францу-Йосифу 1-у. Виходить, що чернівчани і досі моляться до того самого стовпа, де їх побачила Біда у 1893 році.

Паче – мається на увазі папа римський Лев XIII (справжнє ім’я та прізвище Джоакіно Печчі).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 126 – 141, 440 – 445.